…І постав Тарас пам’ятником

Ми звикли до образу Шевченка з раннього дитинства. Бачимо його на картинах, у памятниках, у книгах, газетах, журналах тощо. І не задумуємося, що так було не завжди.

На зорі минулого століття наші прадіди читали лише твори Великого Кобзаря, а про те, яким він був, уявлення не мали.

Калень Терещенко став чи не першим скульптором, який увічнив Тараса в памятниках, що пішли, як раніше казали,«в маси». Не буде перебільшенням і думка про те, що з легкої руки скромного майстра із Звенигородки започатковано й «класичний образ» народного поета: у шапці, в кожусі, з суворим, навіть гнівним поглядом…

Пам’ятник Т.Шевченку на території районної лікарні

Пам’ятник Т.Шевченку на території районної лікарні

Звичайно, знавці образотворчого мистецтва,та й, як мовиться, і пересічні його цінителі, у памятниках Терещенка знаходять багато недоліків, недосконалості,  тощо. Відверто кажучи (в усякому разі, це особиста думка авторки рядків), не беруть вони за душу, не хвилюють, не бентежать, не впливають на почуття. Приречена похмурість,тяжкість років, недоля кріпацької епохи  навіває незрозумілу тугу. І дуже шкода, що в Україні й пізніше зовсім мало створено таких памятників Шевченку, що вселяли б оптимізм і віру в краще майбутнє, адже доля поета невіддільна від його народу, і, по великому рахунку, пророчі слова Тараса про сімю вольну, нову, справдилися.

Проте маємо те, що маємо, а повертаючись до Каленя Терещенка, переконані в тому, що йому нашим сучасникам немає в чому дорікати. Адже добре відомо, як він працював над пам’ятниками: в яких умовах, з яким матеріалом. За його спогадами, йому навіть звичайного гіпсу не надали, і першу робочу модель він виліпив… з глини, тож коли вилили погруддя поета — сам охнув побаченому… Далі змайстрував модель з дерева. Але … нове погруддя відлили без участі скульптора. Без його участі й шліфували, обробляли образ.

Звісно, можна лише подякувати робітникам ливарного цеху Городищенського цукрозаводу, які на власний ризик виконали всі необхідні роботи і у 1923 році стали творцями одного з перших вітчизняних пам’ятників Кобзареві. Проте, так справжнє мистецтво не твориться. По-суті, Каленеві Терещенку не дали права вибору, творчого пошуку. Не було для того ні часу, ні бажання, ні розуміння. Тодішня робітничо-селянська влада дуже поспішала, аби замінити на могилі поета ненависний попівський хрест на пам’ятник… А в тонкощі, яким має бути образ Шевченка, не вникала, та й чи могла вникнути хоча б у силу власної освіченості?.. Тому й прийняла пам’ятник простий, незугарний — як звичайному сільському дядькові…

Пам’ятник Т.Шевченку на подвір’ї міської школи №1, м. Городище

Пам’ятник Т.Шевченку на подвір’ї міської школи №1, м. Городище

Звичайно, глибоко символічним стало те, що перші пам’ятники Кобзареві з’явилися якраз на його малій батьківщині — у тих місцях, де він ходив «малими босими ногами», куди не раз повертався вже відомим художником і поетом, де завжди витав його незборимий дух, а селяни довколишніх сіл з покоління в покоління передавали розповіді-легенди про того, хто будив народну волю, кликав до кращого життя.

У 20-і роки склалися всі передумови для монументальної пропаганди образу Шевченка: звершилася українська національна революція, і любов до Кобзаря як до народного співця, сягнула нових висот. Тим паче, що нова влада однозначно зарахувала великого поета до своїх лав революціонерів-борців… Але треба сказати, що ініціатива влади знайшла широку підтримку у гущі мас, і саме через те з такою любов’ю городищенські робітники відливали з чавуну перші пам’ятники Шевченку

Як це було, знаємо з кількох джерел, про це писали і краєзнавці, і науковці. Зрештою, як зазначалося, збереглися й спогади безпосереднього творця монументів.

Але вони не в усьому співпадають з тим, що написали про пам’ятники окремі автори.

Спочатку повторимося про те, що, за словами Каленя Терещенка, перший пам’ятник у Городищі був відлитий за моделлю з глини, і саме він, поїхав у Канів, де в неділю 1 липня 1923 року у присутності 15 тисяч канівчан, жителів довколішніх сіл та гостей з багатьох інших куточків України його було урочисто відкрито. Це погруддя простояло на могиллі 16 літ і у червні 1939-го року було замінено величним пам’ятником Матвія Манізера, що стоїть на Чернечій горі й понині.

Калень Мефодійович першим погруддям був невдоволений і зробив ще одну модель — з дерева. «А мені кажуть: не треба, – згадував Терещенко.- Всеодно той, що зробили, колись замінимо.

Заховали дерев’яне погруддя на горище (ливарного цеху цукрозаводу — О.О.), згодом розшукали і повідливали по ньому чавунні пам’ятники. Я й не знав, що пішов гуляти мій Тарас по Вкраїні».

Ось така правда скульптора, який, як бачимо, не вказує число погрудь, вилитих по дерев’яній моделі.

Зате знавці, які висвітлювали тему, називають чотири погруддя, вилитих по цій моделі. (А перше, вилите за глиняною формою — взагалі не згадується). Найкраще з чотирьох, зрозуміло, було встановлено на могилі поета, два інших знайшли своє місце у Городищі, одне ж встановили у Моринцях. Така ось арифметика з географією.

Проте, слід сказати, що все це, м’яко кажучи, не зовсім так.

І спершу про погруддя у Городищі.

У радянські часи побутувала думка, що чавунні пам’ятники Кобзареві (справді терещенківські) були встановлені у місті у 20-і роки (минулого століття). Один біля хати-читальні на кутку Спаський, другий у парку цукрозаводу. Щодо першого, то є правда, це підтверджують і місцеві краєзнавці, і паспорт пам’ятника, який зберігається у районному відділі культури. Стосовно другого, то краєзнавці радянської доби воліли мовчати, хоча у паспорті пам’ятника й зазначено встанолення його у парку підприємства 1929 роком. Насправді ж відлите погруддя довго не було затребуване, бо, як мовиться, припадало пилюкою на складі цукрозаводу. І в часи війни восени 1941 року, коли фашистські окупанти зруйнували встановлене ще у 1923 році погруддя основоположника наукового комунізму Карла Маркса (до речі, також роботи Каленя Терещенка), то на звільнений п’єдестал помістили погруддя Т.Шевченка.

Звісно, сказати, що фашисти встановили у Городищі пам’ятник Великому Кобзареві радянська влада не могла: факт цей просто замовчувався.

З 2006 року пам’ятники в місті знайшли нові адреси і тепер знаходяться на території районної лікарні та на подвір’ї міської середньої школи №1.

Зприводу «четвертого» погруддя, що нібито встановлене у 1930 році в Моринцях, то авторка публікації, побувавши у селі, де народився Тарас, дійсно побачила його погруддя, яке здавна стоїть у приміщенні середньої школи на сходах, що ведуть на другий поверх. Щоправда, погруддя зовсім не схоже на городищенські. Це молодий поет — без кожуха і шапки. І зовсім не чавунний, а з бетону, камінчики з якого в одному місці навіть проступають.

  • Але це справді скульптура Каленя Терещенка, – підтвердив старший науковий співробітник Національного історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Станіслав Суржко — Погруддя, можливо, зроблене на цукроварні в Городищі, однак до перших чавунних пам’ятників митцю воно, як бачимо, жодного відношення не має.

Варто також додати, що Шевченкіана Каленя Терещенка тих років ще була представлена чудовими пам’ятниками у селі Шевченковому та в м.Шполі.

З усіх них сьогодні на п’єдесталі стоїть лише погруддя у Городищі.

Погруддя Т.Шевченка у школі с.Моринці

Погруддя Т.Шевченка у школі с.Моринці

Окремі бездумно знищені як «застарілі», інші стали музейними експонатами або, як у Моринцях, прикрашають один з куточків школи.

  • Нинішні покоління українців так і не віддали належне таланту Каленя Мефодійовича Терещенка, – говорить директор Звенигородського краєзнавчого музею Олена Наріжна. – Скульптор заслужив вдячності нащадків, бо одним із перших розпочав шевченкіану в пам’ятниках. Тим паче, що його творіння і зараз серед людей.

Прах нашого, незаслужено забутого, земляка покоїться на одному з кладовищ Звенигородки поруч з могилою сестри Софії — відомої художниці, етнографа і фольклористки.

Місце вічного спочинку Софії та Каленя Терещенків

Місце вічного спочинку Софії та Каленя Терещенків

 

Разом з Оленою Наріжною ми побували біля місця вічного спочинку Каленя Мефодійовича…

Обидві могили дбайливо доглядають працівники Звенигородського краєзнавчого музею…

 

Опубліковано у Шевченко. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть відгук