Творець пам’ятника Гулаку-Артемовському

 

Хто проїжджає через центр Городища у напрямку Корсуня чи Сміли, обов’язково зверне увагу на красивий пам’ятник Семену Гулаку-Артемовському — уродженцю міста, славетному композитору і співаку. Монумент являє собою вертикальний гранітний пілон, що складається із двох монолітних блоків. Верхню його частину вінчає погруддя митця, нижче горельєфні зображення героїв опери «Запорожець за Дунаєм» Одарки й Карася. Висота скульптурної композиції — 7,5 метра.
Пам’ятник уже давно став візиткою міста, біля нього призначають побачення закохані, тут, як правило, розпочинаються всі міські урочистості. І, звісно, городищани дуже й дуже пишаються ним.
Спорудження та відкриття пам’ятника — то тема окремої цікавої розмови, а зараз хотілося хоча б стисло розповісти про автора городищенського шедевру — народного художника України Галину Кальченко.

Біля пам’ятника Гулаку-Артемовському в Городищі скульптор Галина Кальченко й архітектор Анатолій Ігнащенко (крайній справа)

Біля пам’ятника Гулаку-Артемовському в Городищі скульптор Галина Кальченко й архітектор Анатолій Ігнащенко (крайній справа)

Звичайно, людям, близьким до скульптурного мистецтва, це ім’я добре відоме. А ось широкому загалу, а особливо, молодим поколінням — ні. А, між тим, ця прекрасна жінка і чудова людина варта того, щоб про неї знали, щоб її шанували і пам’ятали. Тим паче, що її життя та творчість нерозривно пов’язані з Черкащиною.
Але про все попорядку.
Народилася Галина Кальченко вже далекого 1926 року, зимового лютневого дня. Місце народження — козацьке містечко Борзне, що на Чернігівщині. Перед війною жила й навчалася в Одесі, де найбільшим її захопленням стало театральне мистецтво. Слід сказати, що ця зовсім юна, завжди замріяна дівчина якось одразу визначила свою життєву дорогу, не уявляючи її без творчості. ЇЇ улюбленою поетесою була незламлена Леся Українка, мужністю і творами якої вона захоплювалася до кінця своїх днів. Багато разів відвідавши безсмертну «Лісову пісню» у сценічному виконанні талановитих артистів Одеського українського драматичного театру, Галина твердо вирішила: стане актрисою. Ця мрія зміцніла в часи війни, коли в Уфі, у шпиталях для воїнів Червоної Армії натхненно, пристрасно декламувала уривки Лесиної поеми. Не зважаючи, що серед поранених бійців були люди різних національностей, всі вони, затаївши подих, вслухалися у величаво-піднесену мову юної, як Мавка, українки. Що розуміли її мелодійні поетичні слова свідчив вираз облич і Галина вже тоді звернула увагу на те, що людське обличчя може багато сказати, по ньому можна прочитати все…
Після війни, коли Україна лежала в руїнах, вона однак переглянула мету життя, й вирішила вивчитися на архітектора: щоб будувати на рідній землі прекрасні будинки і все, що потрібне людям. Але… Переважила ще більша тяга до образотворчого мистецтва, і з четвертого курсу архітектурного факультету Київського художнього інститу (зараз національна академія образотворчого мистецтва та архітектури) студентка переводиться на… перший курс скульптурного. Після закінчення вузу дипломований спеціаліст приїздить до наших Черкас, що тільки-но стали обласним центром. Тут, у тоді ще зовсім маленькому місті, що потопало у зелені садів, у затишному будиночку по вулиці Гоголя, розпочинається самостіна життєва дорога молодого митця.У Черкасах з’явилися її перші скульптурні твори, тут свої перші кроки ступив син…
Слід сказати, що ті кілька черкаських років, дуже щасливих років, закарбувалися в її пам’яті назавжди, і вона з глибокою теплотою та вдячністю буде згадувати і чудове місто, і його привітних жителів.
Одначе варто зробити невеличкий відступ про те, що молодій Галині Кальченко зовсім і не потрібно було їхати до провінційних Черкас. Адже по закінченню столичного вузу перед нею відкривалися всі київські дороги. Чому?
Та хоча б через ту обставину, що її батько, Никифір Кальченко, у ті роки займав одну з найвищих посад — був головою Ради міністрів УРСР (1954-1961рр.), а перед тим два роки, і з 1961- по 1976рр. — першим заступником голови Уряду. Якщо згадати, що у 1952-1976рр. він був ще й членом ЦК республіканської комуністичної партії, то можна зрозуміти, що у неї доньки одного з найвищих державно-партійних посадовців України, були необмежені можливості.
Проте… Варто підкреслити й той факт, що батьки, не зважаючи на спеціальне становище глави сім’ї, зуміли прищепити доньці найкращі людські риси: працелюбність, наполегливість, бажання працювати і творити.
Не зважаючи на тодішній космополітичний час Галину також виховували у національному дусі, вона виросла українкою-патріоткою, якій, однак, не були чужими й загальнолюдські цінності. Адже справжній митець, як і його мистецтво, належить усьому людству, мистецтво не знає кордонів…
Тож і в цьому сенці життя Галини Кальченко — добрий приклад для наслідування. Вона, усим забезпечена, могла мати зовсім іншу долю, та обрала шлях митця — трудівника, і завдяки наполегливій , примноженій талантом праці, стала відомим усьому світу скульптором. Недаремно ж видатний український письменник Олесь Гончар говорив про те, що Галина Кальченко є найпоетичнішою, найталановитішою жінкою України…
Це справді так, адже вона виплекала прекрасні скульптурні твори, які визнані шедеврами образотворчого мистецтва. До них належить і пам’ятник С.С.Гулаку-Артемовському у Городищі, пам’ятники Лесі Українки у Києві та Ялті, герою Франццузького Руху Опору у роки Другої Світової війни українцеві Василю Порику у містечку Енет-Льєтарі (Франція), письменниці Ванді Василевській (Київ), Івану Котляревському (Київ), актрисі Марії Заньковецькій (Київ). Галина Кальченко — автор меморіальних дощок і скульптурних портретів Т.Шевченка, Г.Буркацької, Т.Яблонської, Л.Українки, О.Кобилянської, Марко Вовчок, Л.Ревуцького, М.Леонтовича, І.Кавалерідзе, Г.Майбороди, П.Воронька та інших; скульптурних композицій «Подруги» (1953р.), «Після допиту» (1957р.).
Крім того вона авторка пам’яних медалей до ювілеїв знаменитих співвітчизників Л.Українки, В.Стефаника, С.Гулака-Артемовського, Г.Сковороди тощо.
Читачам, напевне, буде цікаво дізнатися й про те, що Галина Кальченко слугувала натурницею скульптору Василю Бородаю, коли той творив знамениту «Матір-Батьківщину» — жінку-Україну з мечем у руці, що й зараз височить у Києві над Дніпром. У цій скульптурі справді впізнаються найголовніші риси її характеру: гордість, волелюбність, нескореність, натхнення.
Отже, навіть завдяки цьому вона назавжди залишиться в нашій пам’яті як символ України, як Жінка — Берегиня Вітчизни…
Чи ж не останьою роботою митця, її лебединою піснею стало спорудження меморіального комплексу на Пагорбі Слави у Черкасах. І тут її творінням, високим талантом постала прекрасна українка, мати-Вітчизна, яка оберігає рідну землю, є символом невмирущості українського народу.
За свою життєстверджуючу творчість Галина Никифорівна Кальченко удостоєна почесного звання народного художника України, а також стала лауреатом Державної премії ім. Т.Г. Шевченка, яка, як відомо, присуджується лише за видатні заслуги.
На жаль, невблаганна смерть забрала Галину Кальченко від нас, коли їй було тільки 49 років. Проте вона навічно залишиться у нашій пам’яті, в своїх творіннях, які прикрашають вулиці й майдани багатьох міст України.
Городищани, черкащани мають гордитися тим, що видатний митець причетний і до нашого квітучого краю.
Завжди з вдячністю згадуємо цю безмежно талановиту жінку, яка своє життя, свою творчість сповна віддала Україні, своєму народові.

Опубліковано у Постаті. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь