Співав “Ще не вмерла Україна”

Щороку у третю неділю травня Україна відзначає День пам’яті жертв політичних репресій. Згадують жертв Великого терору проведеного радянською владою у 1937-1938 роках. Лише за одну ніч 19 травня 1938-го у Києві у в’язницях НКВД розстріляли 563 людини. Це була найкривавіша ніч у місті.

Арештованому у березні 1946 року кирилівському вчителеві Миколі Пантелеймоновичу Сокирку у вину поставили те, що він у роки війни, керуючи церковним хором, співав з ним «Ще не вмерла Україна…».

Чоловік з усіх сил відбивався і твердив, що співали лише духовний гімн  «Молитва за Україну», написаним безсмертним талантом композитора Лисенка.  Та знайшлися дві жінки, які посвідчили все, що сфабрикували енкаведисти. Поневолений удруге (вперше відсидів у в’язниці місяць відразу ж після радянського «визволення» і був відпущений за браком доказів), Сокирко ще «легко» відбувся – йому дали «лише» п’ять  літ таборів.  Хоч могли й розстріляти – адже тоді «найгуманніша у світі радвлада» розправлялася смертною карою зі священиками Української Автокефальної Православної Церкви, яка, з приходом німців, посміла відродитися на українській землі, зокрема і в Кирилівці.

Ці факти жорстокої розправи самі по собі ставлять жирний хрест на комуністичному інтернаціоналізмі та «віковічній дружбі двох братніх народів – російського і українського…»

Бо , якщо Росію «хранити» можна, то Україну, як бачимо,  зась, і кожен, хто бажає добра своїй Вітчизні, є «український буржуазний націоналіст», «ворог народу», місце їм там, де Макар телят не пас… Хоч Вітчизни в українців у страшні часи колоніального комуністичного рабства не було. Адже у голови втокмачувалося лише одне –« наша Родіна – СССР».  А Україна, то так… Добре удобрений город «Велікой Родіни»…

Разом з іншими невільниками у «Сибір несходиму»  Миколу Сокирка правили спочатку залізницею, потім баржею, пішов…  Дорога до норильських таборів була вкрай непростою. Не кожен бранець її витримав, але Миколу, як кажуть, Бог милував…  А ще йому дуже пофортунило, що начальником табору був генерал-майор Попков (судячи з прізвища мав, напевне, українське коріння). Серед гулагівського «руководства» особа рідкісна, на відміну від багатьох служилих по таборах озвірілих наших земляків, він був освіченою, доброю людиною. До того ж, шанувальником українського пісенного мистецтва. Саме тому, наприклад, у таборі діяв театр, організувався хор, кістяком якого стали заслані на каторгу артисти львівської «Трембіти». Диригентом хору Попков призначив Сокирка. Пообіцявши і керівнику колективу, і всім хористам дострокового звільнення… Якщо вони своїм співом «прогремлять» на всіх гулагівських просторах…

І хоч у таборі спів був крізь сльози, митці і справді заявили про себе на ввесь ГУЛАГ…

«Дострокове» звільнення Сокирка склало трохи більше трьох місяців, але Микола, який вважав, що Попкова йому сам Бог послав, і за те був вдячний . Якби захотіли, могли б і добавити терміну ув’язнення.

Та свого слова начальник дотримав – ще й відправив Миколу в Москву… літаком.  Чим на багато-багато тижнів скоротив час його повернення на Батьківщину…

А тепер повернімось до витоків життя Миколи Пантелеймоновича Сокирка.

Народився він 13 жовтня 1913 року у Шевченковому селі – в Кирилівці, що дуже позначилося на його життєвій і творчій долі. Адже з юних літ знав напам’ять ледве не увесь «Кобзар». Зростав дуже допитливою дитиною, добре малював, над усе любив рідну пісню…  Співав і сам…   Дуже пишався бути земляком Великого Кобзаря, дух якого для нього завжди витав повсюди, бо Микола Сокирко, як колись Тарас Шевченко, ходив тими ж вуличками й стежками, що й він… Його свідомість, любов до України і свого народу сформувала глибока Шевченкова творчість…

Закінчивши середню школу, подався в Київ, вступивши до педінституту, навчався на географа. Це вдень, а  ввечері студіював мистецтво живопису на робфаці  Художнього інституту. Хвороба матері не дала можливості закінчити інститут, і після трьох студентських років Микола повертається  у своє село. Працює вчителем географії, малювання, музики і співів…  А ще керує сільським хором, бо самотужки опанував і нотну грамоту і гру на скрипці…

В цей час знаний український диригент Григорій Верьовка оголосив набір на трьохмісячні курси керівників сільських хорів, і Микола Сокирко успішно їх закінчує, разом з дипломом отримавши і музичну освіту.

Далі була війна, а опісля – гулагівський табір…

Наприкінці 1950-ого року, повернувшись у рідне село, Микола Сокирко іде працювати в школу вчителем малювання і співів. Він організовує учнівські хорові гуртки, гурток у місцевому технікумі, великий  сільський хор…

У цей час Сокирка багатогранний талант розкривається з небувалою силою… Сокирко активно займається живописом – багато малює, його картини й сьогодні можна знайти в оселях земляків… Працюючи з сільським хором, він не лише диригент.  А й співак, музикант, композитор, актор, драматург, режисер… Маючи абсолютний музичний слух, чув кожного учасника хору, був справжнім професіоналом пісенного мистецтва. Як композитор, написав клавір до багатьох пісень, зокрема й на слова Тараса  Шевченка – «Зоре моя вечірняя», «Все йде, все минає».  Але ніколи не випинався зі своїм авторством, бо всі написані чи оброблені ним твори вважав народними…

Як музичний педагог, Микола Сокирко поставив голос не одному молодому співаку, декотрі з них потім співали і в професійних колективах…

Дуже любив  драматургію. Разом із самодіяльними артистами ставив п’єси Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, сценічний твір якого «Мартин Боруля» знав напам’ять…

А з «Наталкою  Полтавкою» Івана Котляревського  режисер-поставник  виступав у багатьох селах Черкащини. Бо й сам у ролі Возного був неперевершеним…

Та найбільшою любов’ю його став сільський хор, яким керував не один десяток літ… Саме завдяки його творчій майстерності хор досяг Всеукраїнських висот, стаючи переможцем багатьох конкурсів. А в 1956 році на республіканському огляді сільських хорів посідає перше місце, в акопельному виконанні проспівавши поліфонічний твір Миколи Лисенка на слова Тараса Шевченка  «Радуйся, ниво, ниво неполитая…»,  виконати  який не  кожен і професійний хорист-диригент візьметься…

У 1964 році хор села Шевченкове отримує найвищу мистецьку винагороду –  стає Народною капелою. Це було визнанням високого таланту усіх хористів і їхнього керівника зокрема.

Всеукраїнська слава підняла творчий авторитет Миколи Сокирка до найвищих висот. Тож не дивно, що серед його друзів і однодумців були відомі в Україні люди – поет Павло Тичина, композитори – Левко Ревуцький, брати Платон і Георгій Майбороди, Михайло Вериківський, народні   артисти Микола Яковченко і Сергій Козак, письменники Дмитро Косарик-Коваленко і Дмитро Красицький та багато-багато інших знаних  серед квіту вітчизняних митців особистостей.

Здавалося б, за такої всенародної популярності,  на Сокирка упаде град державних нагород, але їх не було. Бо у радянської влади  не заслужив, бо був для неї чужим…

Ні, йому виписали чимало дипломів, грамот…  Але як справа торкнулася присвоїти  звання – заслуженого діяча мистецтв чи народного артиста,  то діячі із КДБ, які всі роки вели за ним таємний нагляд категорично сказали «не можна». Бо лихий він чоловік, майже український націоналіст, якого, аби їх воля, то вони б запроторили туди, звідки повернувся… Словом, ворожий партії, уряду  і всьому народові елемент.

Але ж у нього скільки заслуг, і людина він добра, порядна, безкорислива, щира, безмежно закохана в свою справу, рідну пісню, у рідне слово… Його люблять і поважають земляки… Та й не лише вони аплодують йому, а вся Україна – намагалися заперечити місцеві діячі від культури…

Ось, ось… відповідали кегебісти – з цими чеснотами він за крок до націоналізму, то як же його визнавати?..  Який колись співав «Ще не вмерла Україна…». А, може, і зараз десь співає. Не надійна, не радянська, не наша ця людина. Тож – ніззя!..

Незабутній Микола Пантелеймонович Сокирко помер 7 грудня 2006 року, доглянутий середульшим сином Борисом. Його прах покоїться у місті Маріуполі, нині недалеко від лінії фронту, у розв’язаній сьогодні Росією війні проти нашої Батьківщині, якій Микола Сокирко віддав увесь свій талант. Отож і сьогодні його пам’ятають земляки. Вони одній з вулиць села Шевченкове присвоїли ім’я Миколи Сокирка.

• Я горджуся з того, що був учнем Миколи Пантелеймоновича, – говорить уродженець Шевченкового, нині житель Городища Анатолій Чередниченко. – Саме йому завдячую, що проніс через усе життя любов  до музики,  до української пісні, живопису. Це була безмежно добра, велика людина, оберіг української духовності, яку не повинні забувати сущі і наступні покоління нашого народу.
• Для мене мій дідусь був взірцем в усьому, і я змалечку завжди брала з нього приклад – розповідає  онука М.П.Сокирка – Ірина Борисівна. Його життєвим дивізом були слова: в здоровім тілі – здоровий дух. Дідусь і справді був в усьому здоровим – і в чистому народному мистецтві і фізично. Бо не міг всидіти жодної хвилинки – постійно був у русі, в роботі. Вставав удосвіта, робив пробіжки, активно займався фізкультурою…

Пам’ятають про М.Сокирка і в Городищі, де він працював у районному Палаці культури наприкінці шістдесятих років минулого століття.

• Микола Сокирко, – пригадує жителька міста, в минулому багатолітній директор районної бібліотеки Марія Лісницька, – був дивовижною людиною!.. Знав стільки народних пісень, прислів’їв, приказок. З ним було напрочуд легко і приємно спілкуватися, він був справжнім українцем – щирим патріотом, добрим сином Вітчизни, за долю якої вболівав, підносячи наше пісенне мистецтво до найвищих висот.

Світла постать Миколи Сокирка належить до когорти тих особистостей, на яких тримається Духовна Україна. Такі люди були найнебезпечнішими для обох окупаційних режимів – спершу царського, а потім московсько-радянського.

Бо можна фізично нищити націю (що «успішно» й чинили імперкомуністи)

Але коли є її пробуджувачі, то вона незборима.

Саме таким, як М.П.Сокирко, і завдячуємо, що живем у вільній, незалежній країні. Він невтомно плекав,  беріг, і доніс до нас українську духовність – першооснову нації. Щоб наша пісня, наша слава не вмерли, не згинули…

Воздаймо належне цьому скромному чоловікові за все, що він зробив для України.

Як віддадуть нащадки й нам.   Якщо буде за що.