“Кобзар” Шевченка

Відомо, що за життя Шевченка надруковано три його «Кобзарі». Найповнішим було видання останнє, 1860 року, до якого увійшло 17 творів і портрет автора. Тираж — більше шести тисяч примірників, на ті часи чималий.
Примітно, якщо не закономірно, що кошти на видання Тарас Григорович знайшов на малій батьківщині, рідній Черкащині.
Влітку 1859 року він приїхав сюди, щоб відвідати Кирилівку, Моринці, зустрітися з рідними і близькими людьми. І сталося так, що в цей час зустрів ще й нових друзів. Серед яких відомі цукрозаводчики Яхненки і Симиренки. Про їхню фірму він чув давно, бо завод між Млієвом і Городищем тоді був чи ненайбільшим у Російській імперії, виробляючи в сезон тисячі і тисячі пудів цукру та приносячи господарям значні прибутки. Але ще більше Шевченка вразила вільнонаймана, щедрооплачувана праця робітників, їх зразковий (на ті часи) побут: добротні садиби, упорядковані казарми, лазні, бібліотека, церква, лікарня, аптека, крамниці. Серед кріпацтва, яке тоді панувало в краї, господарювання Яхненків та Симиренків було надзвичайно людяним…
Побачивши все на власні очі, як свідчать очевидці, розчулений поет не втримався і, обнявши одного з господарів, 76-літнього Кіндрата Яхненка, поцілував його та з почуттям сказав: «Батьку! Що ти тут наробив!»
Кілька днів гостював Тарас у Млієві, познайомившись із управителем заводу Олексієм Хропалем, власниками підприємства. Відомого поета й земляка приймали дуже щиро й гостинно. Саме за обідом у родині керівника фірми Платона Симиренка зайшла мова про те, щоб перевидати твори Шевченка. Тарас Григорович побідкався, що не має коштів, і Платон Федорович відразу ж пообіцяв допомогти.
Заручившись підтримкою Симиренка, окрилений поет вирушив у Петербург, де взявся готувати до друку свої твори. Йому вдалося швидко вирішити організаційні питання. Залишилося найвагоміше — кошти. Про все це і пише Тарас Григорович у Мліїв своєму щирому приятелеві Олексію Хропалю: «Мені оце прийшлось до скруту: сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталаннії думи, та так, проклята, одчистила, що я ледве пізнав свої діточки, а іздатель… (Кожанчиков) половини не дає того, що я прошу і що мені притьмом треба. З таким моїм лихом я оце до вас з Платоном Федоровичем: вишліть мені, будьте ласкаві, 1100 карбованців, і я вам з великою дякою пришлю к Новому року екземплярів книги на такую суму або через рік гроші з невеликим процентом. Зробіть як знаєте і як вам бог на розум положе.
Оставайтесь здорові! Нехай вам бог помагає на все добре! Не забувайте іскреннього вашого Т. Шевченка».
Як і було домовлено, Симиренко визначену суму для видання «Кобзаря» дав, про що йдеться в листі Платона Федоровича до Тараса Григоровича, що дійшов до нашого часу. А листів Шевченка до Симиренка дійшло чотири, хоч листувалися земляки півтора року.
Читачам, поза сумнівом, буде цікаво прочитати, про що писав, говорячи сучасною мовою, спонсор видання «Кобзаря»:
«Шановний Добродію Тарасе Григоровичу!
Велике спасибі Вам за лист і ще більше за те, що Ви не забули нас і ввернулися до нас у справі видання ваших пісень.
З цією поштою я надіслав лист у Москву до С. Д. Пурлевського і просив його переслати Вам 1100 карбованців. Після виходу книг прошу Вас відіслати їх на 1100 карбованців у Москву Саві Дмитровичу, а він перешле нам їх сюди — і ми з Вами розквитаємося.
Кіндрат Михайлович справді почуває себе краще після поїздки до Воронежа. Цукрове діло в нас у розпалі й діла багато, а все-таки я знайшов хвилину написати Вам. Ми всі часто згадуємо Ваше перебування у нас і щиро бажали б іще тішитися Вашим товариством. Ми з Вами мало знайомі, хотілося про дещо поговорити з Вами, та не було нагоди. Ви своїми поетичними розповідями так захопили мене, що я все забував. Бог дасть побачимося і поговоримо по правді, відверто. Адже Ви за правду не сердитесь; скажіть мені хоч на перший раз по правді: чому Ви написали до мене однією мовою, а Олексієві Івановичу — іншою? Якщо Вас не стомлює листування таке не літературне, як моє, то я просив би Вас написати мені коли-небудь.
Зичу Вам того, що Вам може бути корисне, а особливо здоров’я: воно потрібне всім. Бачите мій егоїзм.
Ваш найпокірніший слуга Платон Симиренко».
Лист якнайповніше характеризує його автора: перед нами постає високоосвічена людина, щирий шанувальник Шевченка, український патріот, який також успішно веде й підприємницькі справи.
Наостанок нагадаємо: через те, що Шевченко на обкладинці видання написав «Коштом Симиренка», Платон Федорович цим був дуже незадоволений і навіть не відповідав на листи поета. Адже не бажав, щоб «ліва рука знала про те, що робить права». Цій біблійній істині він ніколи не зраджував. Відомі з переказів його слова: «Я і жінці не говорив, кому дав гроші, ми так не домовлялися».
Чи не правда, рідкісна риса істинного, шляхетного меценатства? Коли в наш, нібито у стократ цивілізованіший час, сучасні меценати дуже рідко дружать зі скромністю, і навіть добрі справи творять в інтересах бізнесу.
Але це між іншим.
Бо, попри все, в українському духовному світі Платон Федорович Симиренко навіки зостався другом Великого Кобзаря, людиною, яка допомогла поету донести Слово до свого народу.
За це він заслужив щиру вдячність і вічну пам’ять нащадків.
vvvv

Опубліковано у Шевченко. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть відгук