Упорядник могили Шевченка

Люди одного часу, земляки-ровесники Тарас Шевченко і Семен Гулак-Артемовський зустрілися у Петербурзі, де потоваришували, й міцну дружбу пронесли через усе життя. Проте мало мало хто знає, що до світлого Кобзаревого імені причетний ще один Гулак-Артемовський Яків, який став одним із упорядників Тарасової могили та засновником першого музею поета і художника.
Народився Яків Гулак-Артемовський 8 грудня 1861 року у селі Москаленки на Богуславщині. Його батько Петро був священиком сільської церкви і сином відомого українського байкаря, ректора Харківського університету Петра Петровича Гулака-Артемовського.

Я.П. Гулак-Артемовський

Я.П. Гулак-Артемовський

У молоді роки Яків Гулак-Артемовський промовисто повторив життєвий шлях свого знаменитого родича Семена, адже, як і той, мав талант співака та нестримну любов до музики. Як колись автор першої вітчизняної опери, закінчив Київську духовну семінарію і подався в Петербург, де присвятив себе хоровому мистецтву. Проте на цьому паралелі й закінчуються, бо зі своїм Глінкою, на відміну від Семена Гулакак-Артемовського, мабуть, десь розминувся. Тож через п’ять літ столичного життя, у 1889 році молодий чоловік повертається на Батьківщину, де в Києві знайомиться зі славетним українським композитором Миколою Лисенком. Ця зустріч і визначила його долю. Він здобуває музичну освіту у Київському музичному училищі, а головне — на кілька десятиліть стає учасником хору Лисенка, де не лише веде провідну тенорову партію, а й входить до старосту мистецького колективу, є помічником композитора, близькою до нього людиною.
Хорист Яків Гулак-Артемовський прилучився і до українського громадського руху, став членом Старої Київської громади та справжнім патріотом.
Український національний рух кінця ХІХ — початку ХХ століття знаходив сили, черпав наснагу й віру у краще майбутнє народу у творчості великого сина України Тараса Шевченка. Знаючи глибокі родинні традиції, які пам’ятали зворушливу дружбу Семена Гулака-Артемовського і Тараса Шевченка, Яків з дитячих років захоплювався долею Великого Кобзаря, його нев’януючою поезією і любов до поета та його творчості проніс через усе життя.
Зрозуміло, що в той час (як і сьогодні) для українців найдорожчою святинею залишалася Тарасова могила у Каневі. Від часу поховання поета вона поступово змінювалася, ставала іншою, адже наступні покоління все більше й більше усвідомлювали пророче духовне начало невмирущого Шевченкового слова для кожного із сущих на благословенній українській землі.
Зокрема на початку 80-х років ХІХ ст. на горі було збудовано хату, в якій жив сторож, доглядач Могили Шевченка; встановлено чавунний хрест та огорожу. Згодом у хаті сторожа було облаштовано Тарасову світлицю — перший музей Кобзаря.
Проте на початку ХХ ст. могила Шевченка перебувала у ненайкращому стані, бо доглянутим було лише місце поховання, що займало півдесятини землі. Решта території поступово руйнувалася водами та ярами, які ставали для гори справжнім лихом. Причиною цьому було те, що Чернеча стояла без дерев і кущів, тобто незалісненою, як сьогодні. Не піднімалися до могили Кобзаря й сходи, повсюди збігали рівчаки та втоптані «дикі» стежки.
Саме Яків Гулак-Артемовський за дорученням Старої Київської громади найбільше поклопотався, щоб урятувати Тарасову гору. Він домігся того, що у 1904 році Канівська міська дума приєднала до могили Шевченка ще більше чотирьох десятин землі та дозволила заліснити всю площу. Яків Гулак-Артемовський разом з іншими громадськими діячами оголошує збір коштів для впорядкування народної Святині, закупляє на них посадковий матеріал, наймає робітників і восени 1905 та весною 1906 років тут було висаджено понад 8 тисяч дерев. Дякуючи тривалій дощовій погоді, всі вони прийнялися. До речі, є свідчення, що на могилі Шевченка було також висаджено саджанці яблунь, груш, тополь та інших дерев із розсадника вже дуже знаного в ті часи мліївчанина, вченого-помолога Левка Симиренка. Також тоді біля підніжжя зведено огорожу, до сторожки прибудували дві кімнати, а до могили Кобзаря проклали дерев’яні східці. Заклали й кам’яний фундамент та бетонну основу для майбутніх гранітних сходів.
Дбаючи про матеріальне, не забули і про духовне. Яків Гулак-Артемовський у хаті-сторожці поновлює стару списану Книгу вражень новою «Книгою для приїжджих на могилу Т.Г.Шевченка», де на першій сторінці звертається до відвідувачів Святині такими словами: «Хто має змогу, даруйте сюди плахти, рушники, добрих скатертів українських, малюнки з життя українського, а також і малюнки до Кобзаря».Таким чином Тарасова Світлиця у хаті-сторожці незабаром стала справжнім музеєм поета, в якому відвідувачі могли побачити видання творів Шевченка, репродукції його малюнків, численні портрети Кобзаря, картини українського побуту, і, звісно, багато рушників, плахт, скатертів тощо.
За спогадами тих, хто побував тоді у світлиці, вона справляла незабутнє враження: здавалося, що тут поселився дух генія, присутні його палка любов до України, до свого поневоленого народу.
Отже, завдяки турботі передових діячів культури, серед яких значний внесок і Якова Гулака-Артемовського, на початку минулого сторіччя Тарасова могила була захищена від наслідків можливих природніх руйнувань гори, територія заліснена і впорядкована. Не кажучи вже про добудову хати-сторожки та появу справжнього музею поета і художника.
За все це і наш земляк, і Микола Лисенко, Володимир Науменко, Іван Нечуй-Левицький, Олександр Мацюк, десятки й десятки канівчан та багато-багато інших небайдужих людей заслужили вічну вдячність нащадків.
Як склалася подальша життєва доля Якова Гулака-Артемовського? Активний учасник революції 1905 року, він неодноразово арештовувався царською владою, провів у в’язниці не один місяць.
Зрештою, одружився, купив землю у селі Немішаєве, що тепер у Бородянському районі Київської області і став господарювати.
За часів радянської влади його революційні та громадські заслуги забулися, а він про них, як істинний християнин, нікому не розповідав. Адже у Біблії сказано, що не потрібно хвалитися добрими справами, їх треба чинити безкорисно.
Сприймали ж Якова Петровича більше як представника «експлуататорських класів», колишнього землевласника і дворянина. Тому жилося несолодко. Та попри все Гулак-Артемовський завжди мав активну життєву позицію, користувався авторитетом у селян, а головне — ніколи не полишав свого улюбленого заняття хоровим мистецтвом, організувавши у двох місцевих школах хорові гуртки.
Померла ця світла людина на початку березня 1939 року і похована у сусідньому з Немішаєвим селі Микуличі.
«Благородніший ти із людей, брате-друже мій єдиний Семене! Ну, скажи по правді, – чи є така велика душа на світі, окріме твоєї благородної душі?.. Нема тепер таких великих душ на світі. Може, і були коли-небудь, та в ірій полетіли. Одна твоя осталася між нами зимувать…».
Так писав Шевченко у листі до Семена Гулака-Артемовського із заслання.
Ці слова сповна стосуються і Якова Гулака-Артемовського, ще одного незабутнього представника славетного українського роду.

Опубліковано у Шевченко, Яків Гулак-Артемовський. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть відгук