Як живеться людино?

Людське різноманіття…  Воно, мов барви природи, – на всі смаки. Є серед цього бурхливого моря й такі, що шукають бурю. Є зі своєю хатою з краю…  Але всі поділяємось, звісно, умовно, на два полюси: одним, і їх більше, завжди чогось не вистачає…  Їм чомусь увесь світ щось винен…  Та немало серед моїх земляків і таких, хто не чекає ні від кого милостині… А створює собі її сам – один… Та ще й у літах, про які незабутній Богдан Ступка говорив, що то вже їх Бог дарує…

Живуть у Городищі, що на Черкащині, два приятелі-нерозлийвода… Анатолій Чередниченко і Володимир Лелека. Одинаки. У пана Анатолія дружина кілька літ тому померла, а пан Володимир – вже вісім років без свого щастя, коли його Олена, ще зовсім молодою, пішла у кращі світи. То було, за словами чоловіка, остання його любов на цій землі… Усе, як у Яна Собеського, видатного короля Польщі. Того, що  розтрощив під Віднем 1683 року останнє турецьке нашестя на Європу…  Світлої пам’яті король такі ж пристрасні слова писав своїй любій Марисі…

Здавалося б, життя зовсім пригнулося до землі… Ні, воно гне, бо без цього тільки казки бувають…  Дошкуляє вікове – обсідають хвороби – без них, і це найважче сприймати, сьогодні й зовсім молоді не обходяться… А коли вже до століття одне людське повноліття зосталося, то що казати… Без них, жартують обоє, вони вже зовсім жити не можуть!… Без них їм, як вулику без бджіл…  А коли вже згадали цих комах-трудоголіків, що удостоїлись людської шани на десятки томів енциклопедій, то в пошані вони і в городищенців. Що у пана Володимира Лелеки розміром у немалу пасіку вмістилися. У пана Анатолія Чередниченка значно менше, але меду і йому вистачає… І всього іншого супутнього бджолиного продукту. Але, як каже біблійна мудрість, не хлібом єдиним… Себто не лише бджолами живуть приятелі…

Анатолій Чередниченко, наприклад, знаний у місті майстер пензля. Ні, не художник-професіонал, а любитель, це покликання його душі. Вправно малює з юності: пейзажі, натюрморти, портрети… Сьогодні – більше копії… Яких від оригіналу у Городищі жодна експертиза не відрізнить. Тому замість Полєнова, Шишкіна чи Левітана він скромно пише своє прізвище… І ставить дату…  Щоб ніяких непорозумінь не виникнуло… А якщо без жарту, то:

  • На оригінальні творіння сил не вистачає, – бідкається. А ось на дружні шаржі – вистачає.

Що  Анатолій Чередниченко опинився серед художників, нічого дивного, бо родом із Шевченкової Керелівки. Що зовсім неподалік, за 40 кілометрів… Якихось півгодини треба для його «Таврії». Щоб добігти до рідних могил. Продовжує кращі малярські традиції свого великого земляка!… Бо художнє мистецтво – то його любов на все життя! У цій любові чимала домашня бібліотека про майстрів пензля усього світу!.. Про кожного з них пан Анатолій Чередниченко може прочитати пристойну лекцію… Були б лише слухачі… Пишається, що ваговитим слідом на землі залишаються сотні картин його руки, які роздаровані не лише по всій Україні, а й значно далі. Суттєве уточнення – талановитих, красивих полотен.

А ще пан Анатолій Чередниченко неабиякий майстер відремонтувати  електролічильника, кип’ятильника, магнітолу, радіоприймача, електропраску, телефон, телевізор – усю «апаратуру», що вірою-правдою слугувала українцям ще якихось двадцять-тридцять літ тому…

У нього таким добром укомплектовано пів кімнати… Він із задоволенням чаклує над цим усім, як багато хто скаже, непотребом… Але ще вистачає у місті і його користувачів… У першу чергу серед старшого покоління… Яке несе Лаврентійовичу, здавалось би «непіднімну» річ… А в його вмілих руках вона оживає, як, до слова, і все… Це також улюблене заняття… Що загоює нерви, концентрує думки на творенні… Істина ж, що праця – найкращі ліки від недуг…

Так вважає і Володимир Лелека.

  • Якби не трудився, – каже, – то давно б уже не жив… І хвороби замучили б, і депресія… Що чи не найстрашніша… Серед усіх бід.

Навантаження собі пан Володимир Лелека узяв, як він говорить, від  душі… Крім бджіл, ще сад-город, десь соток із тридцять… На одні руки то неабияка фізкультура – як зійшов сніг – крутись аж до… як знов упаде… Від тих занять Володимир  Лелека наче огірочок гожий – тоненький, худенький – ну, такий, що господиням найбільш до вподоби. Для маринування цього авторитетного в Україні овоча…

Запитаєте, нащо одній людині всього скільки?.. Бо, як зрозуміли із його фігури, стільки не поїсть… Додам – він і справді харчується невибагливо – частенько, але потрошку.

  • Тлустим, – сміється. – Європу важкувато наздоганяти. А худчим найкраще… Раз до неї зібралися…

Так, здогадалися – все вирощене роздає  дітям, онукам, родичам, та й не лише їм… Бо широка, щедра його чоловіча душа. І добре серце. Що його якраз фізкультурою й вилікував.

Але це ще не все… Як мовиться, для повного щастя, узяв пан Володимир Лелека і додаткове зобов’язання – вирощує сорго та в’яже дуже й дуже симпатичні віники… На них від численного жіноцтва не надійшло жодної рекламації… Бо й віники теж роздає… Всім, хто шанує прибирання й охайність.

Пан Володимир Лелека недаремно має таке чудове українське прізвище – в минулому був птахом дуже високого польоту…

Літав ого-го! Як того військова  служба вимагала. А у літах, які на зиму повернули,  приземлився підполковником запасу на тій землі, що його породила. У благословенній батьківській хаті розпочав ще одне життя. Яке також проживає достойно Людині…

У Анатолія Лаврентійовича Чередниченка Володимир Федосійович Лелека бува щодень. Бо Чередниченко тепер ходун не той, що під собою землі не чув зовсім недавно…  Тепер нікуди не поспішає… А Лелека як спортсмен… То біга…  Обоє відводять душі в розмовах. Бо душі людської жоден телевізор із комп’ютером разом, не замінять ніколи… Поспілкуватися до Лаврентійовича частенько навідуються й інші ровесники-товариші…  Ті, кого Господь ще не покликав до себе… Сідають за круглий стіл, чаюють… А потім оживає гітара чи плаче баян… І співаються пісні – і давні, і сучасні. А найчастіше своєї юності-молодості… Лише англійською не освоїли… Але обіцяють… Щоб ще більше світ зрозуміти… Та й він їх зрозуміє тоді краще. Як-не-як – планетарна мова!..

Ось такий чудесний клуб за інтересами літніх людей. Які міцно стоять на землі, що їх породила, і забере. Бо, як слушно зауважив ще один видатний городищанин, відомий байкар Петро Гулак-Артемовський – чому бути – того не минути…

Вони не нарікають ні на що, не рахують літа. Просто живуть, радіючи кожному подарованому Богом дню.

Опубліковано у Земляки. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь