Засновник музею С.С.Гулака-Артемовського

Начальник прикордонної застави Георгій Коваль, передвоєнні роки

Начальник прикордонної застави Георгій Коваль, передвоєнні роки

 

Георгій Хомович Коваль… На превеликий жаль це ім’я призабуте навіть у рідному містечку Городищі — малій батьківщині відомого композитора, співака, актора С.С.Гулака-Артемовського. Важко уявити, що до 1964 року й ім’я всесвітньо відомого митця тут було незнаним.
Це завдяки старанням, кропіткій наполегливій праці істинного представника славетного роду по брату композитора Павлу, невтомного ентузіаста, всезнаючого краєзнавця, палкого патріота рідного краю Георгія Коваля був створений Городищенський народний літературно-меморіальний музей С.С.Гулака-Артемовського, встановлений пам’ятник композитору в центрі міста, названа вулиця його ім’ям, Палац культури, школа мистецтв, встановлено пам’ятний знак недалечко того місця, де стояла батьківська хата митця…
Хто ж він, цей неспокійної вдачі, небайдужий до минувшини, видатних особистостей свого краю, чоловік?
Народився Георгій Хомович далекого 1910 року, 16 квітня. Чомусь тут хочеться нагадати, що саме в цьому місяці, на два лише дні раніше, у 1863 році в Петербурзі на сцені Маріїнського оперного театру вперше відбулася постановка опери «Запорожець за Дунаєм». Таке співпадіння є знаковим, бо просто так у такому водночас складному і простому світі нічого не відбувається…
Дитинство і юність Георгія опалені революціями, голодом, холодом, злиднями…
У вересні 1939 року із запасу він був призваний у прикордонні війська на посаду помічника начальника застави. А згодом, з лютого 1941 року, Георгій Коваль призначений начальником застави на Румунському кордоні. Тут його й застала Велика Вітчизняна. У складі діючої армії відступав на Кавказ аж до міста Грозного. А наступав до Краснодару. Був комбатом і попросився воювати на Україну, де за рішенням ЦК КП(б)У посланий у Ровенську область «для відбудови Радвлади». З березня 1944 року вів боротьбу «з бендерівськими бандами, відбудувавши радянську владу в трьох районах».
У листі до В.Андреєва в Ташкент 21.03.1980 року він так згадує про цей період свого життя: «Я тоже служил в органах МВД-МГБ четыре года по борьбе с бандеровскими бандами в Западной Украине…
… Демобилизовался в октябре по состоянию здоровья…».
Такі біографічні рядки життя Георгія Хомовича віддзеркалюють його епоху, те історичне полотно, в якому він жив. Хоча в написаному навіть неозброєним оком видно перебільшення, адже з «бандерівськими бандами» воював не «чотири роки», а лише півроку — з березня по жовтень сорок четвертого…
Та й чи щиро він називав борців за волю України «бандитами»?.. І чому так швидко відмовився від «боротьби», пославшись на стан здоров’я?..
Думається, що Георгій Хомич дуже добре розумів суть того, що в ті роки відбувалося в Західній Україні і не захотів бути учасником братовбивчої війни. А слова в листі писав на догоду тодішньому дню, бо так було треба писати. Та й казати теж… Мудро ж сказано про те, що язик, слова дані для того, щоб приховати свої думки…
У мирний час, (як тоді було прийнято говорити), Коваль працював агрономом Миронівської сільськогосподарської дослідної станції, Городищенській МТС, в Городищенському та Смілянському райуправліннях сільського господарства, в Черкаському облуправлінні сільського господарства та в Городищенському цукрозаводі.
Але, оскільки він був неординарною особистістю, то займався не лише практичною агрономією. Георгій Хомович написав одинадцять наукових праць з агротехніки вирощування цукрових буряків, які вийшли брошюрами, друкувалися в журналах, газетах.
Працюючи в облуправлінні сільського господарства (1954-59рр.), яке було організоване разом з утворенням Черкаської області, був членом технічної ради Міністерства сільського господарства УРСР з питань механізації та хімізації вирощення цукрових буряків, і вніс багато раціоналізаторських пропозицій. Отже, наш земляк заявив себе як справжній науковець, і лише життєві обставини не дозволили йому захистити дисертацію, зробити наукову кар’єру.
За професійну діяльність, самовіддану працю в сільському господарстві нагороджений комітетом Всесоюзної виставки «Великою срібною медаллю» та двома медалями учасника ВСГВ, медаллю «За трудову доблесть».
Але «основного місця роботи» йому було замало, тож свою невгамовну енергію спрямував туди, до чого не байдужою була неспокійна душа. А цікавили його і історія, і краєзнавство, і рідна природа… Отож, для товариства природи виявив рідкісні дерева, до того ж, пов’язані з відомими подіями чи історичними постатями; домігся, щоб Мліївську станцію садівництва оголосили дендропарком, тобто заповідним місцем природи з цінними та рідкісними деревонасадженнями…
За активну громадську роботу Г.Коваля неодноразово нагороджували Президія правління Українського ( і також обласного) товариства охорони пам’ятників історії та культури, Правління товариства «Знання» УРСР, Міністерство сільського господарства УРСР тощо.
Георгій Хомович також був небайдужим до всьго, що відбувалося в місті, районі. Активно надсилав дописи не лише в районне, а й обласні, всеукраїнські видання. А почав писати ще в 1928 році до черкаської повітової газети «Радянська думка». Його дописи мали агрономічне або краєзнавче спрямування.
Про те, коли, як і де захопився агроном Коваль історичним минулим рідного краю — невідомо. Лише можемо здогадуватися, що його творчу, цікаву до життя натуру тривожило «якого роду-племені» власне «я», хто
жив тут, колись на цій землі, хто, ходив знайомими стежками-дорогами…
Перейнятий тими запитаннями, Георгій Хомович опитував старожилів, вів записи, «шастав» і по бібліотеках, і по книжкових магазинах і в містечку, і обласному центрі, і в Києві. Там він проводив увесь свій вільний від роботи час, зокрема й відпустку, і десь-колись допитлива його душа натрапила на монографію Леоніда Кауфмана про видатного земляка Семена Гулака-Артемовського… Хоча, слід зауважити, що і до цього Коваль уже цікавився життям і творчим шляхом як поета-байкаря Петра, так і композитора Семена Гулаків-Артемовських.
У 60-ті роки минулого століття в Городищі, місті рідному для обох митців, про Семена ще щось хтось знав, чи чув, а про Петра, як мовиться , ні словом, ні духом ніхто нічого не відав. Люди з подивом запитували: «То їх було аж два, і обидва Гулаки-Артемовські, і обидва знамениті?» Чи не першим Георгій Хомович детальним дописом із знімками обох земляків, розповів про них у місцевій газеті (Див.«Колгоспні лани» за 27.01.1968р.).
А монографія Л.Кауфмана, напевне наштовхнула його на думку про створення музею видатних діячів культури, знаних у світі та зовсім забутих у рідному місті. Але ж де дістати експонати, адже з нуля найважче починати будь-яку справу? Ілюстрації в книзі музикознавця дали відповідь і на це болюче питання: Коваль вирішив, що в автора є багато фотокопій матеріалів про С.Гулака-Артемовського. Негайно виїхав до Києва, розшукав Кауфмана. Той, дізнавшись про шляхетні наміри краєзнавця, радо поділився всим набутим. Так починалося створення музею композитора на його батьківщині. Історія його творення, то окрема розповідь, бо кожен музейний експонат зберігає в собі непросту дорогу до свого теперішнього місцезнаходження, кропітку роботу Коваля. Підтвердженням цього є рядки його листа з київського вокзалу до тодішнього завідуючого відділом культури В.М.Стецюри, адже дні краєзнавця минали в поїздках і пошуках експонатів для музею: «За сорок років своєї трудової діяльності не зустрічав такого бюрократизму, як у Міністерстві культури УРСР. Тов. Балікову я вже дав прізвище Варивода. Був у завміністра С.Кирилової вдруге, так вона і слухати не хоче, заявляє, що бюст С.С.Гулака-Артемовського передадуть у Городище через облвиконком. На моє запитання: «В якому столітті?» – сердиться.
Через дві години їду в Москву, там може щось знайду для музею. У Києві вже багато записав і зробив. Знову буду в Києві 15.01.68 р.і знову піду в Міністерство за бюстом.
Меморіальну дошку на обеліск (де була хата Гулаків) сьогодні одержав.
Прошу повідомити мене листом на адресу: Київ-1, вул.Калініна… Кауфману Л.С. (для Коваля). Чи можна надіятися на автомашину з Городища на 16.01, коли (надіюся) одержу бюст?».
Ось у такому невеличкому, але насиченому подіями, турботами листі висвітлена лише мить життя невтомного трудівника, ентузіаста, краєзнавця, його робота і, зрештою, сама історія цінного експонату – бюсту композитора, відомого скульптора Галини Кальченко.

Георгій Коваль і скульптор Галина Кальченко біля бюста Гулака-Артемовського

Георгій Коваль і скульптор Галина Кальченко біля бюста Гулака-Артемовського

Слушно зауважити, що жоден експонат так просто не потрапив до музею, тому передували важкі «ходіння по муках» настирливого, пробивного, але не пробиваючого Коваля по різних кабінетах, інстанціях починаючи з районних і закінчуючи столичними. Він був скрізь і всюди, де тільки вирішувалися проблеми, пов’язані зі створенням, роботою музею. Не шкодував власних сил і енергії, підривав і так підірване на дорогах війни здоров’я, не рахувався з власним часом, бо всі відпустки проводив у бібліотеках, архівах, витрачаючи на поїздки, фото, папір і тому подібне власні кошти. Ось у листі у м. Барвінкове читаємо: «Наш музей народний, тому коштів не дають. Я що за свою пенсію придбаю чи зроблю фото, то з людьми ділюся…
Січу яблука, давлю, вже є 190 літрів соку, буде вино…»
Вино Георгій Хомович продавав, що було нелегко в ті часи, адже Коваль був комуністом. Але одержимий нестримною жагою пізнати якнайкраще історичне минуле рідного краю, видатних особистостей, віднайти експонати для поповнення музею — все це і плюс безгрошів’я примушувало винахідливого краєзнавця вести заборонену законом торгівлю спиртним. І всі кошти витрачав навіть не на сім’ю (був одружений, мав трьох доньок), не на ліки, які йому були вкрай необхідні, а, повторимося, на створення музею, згодом поповнення його новими експонатами.
Хотілося б підкреслити, що Коваль не був черствим і нудним, як торішній сніг, музейником, йому завжди притаманне почуття гумору. Так у листі до директора краєзнавчого музею м.Корсунь-Шевченківського читаємо: «Вже півроку, як я прошу Вас надіслати форми документів про придбання експонатів… Мені, старому, можна швидче випросити у молодої дівки, ніж від Вас одержати форми» (28.09.74р.)
Про те, що краєзнавець був, вочевидь, цікавим співрозмовником, оперезаний багатим життєвим досвідом і завжди з нотками гумору, свідчать його повчання-поради вчителю І.Ф.Костащуку, якого залишили без обіду: «Ви вчитель, тому в Вас більше ввічливості. А я агроном, то в мені більше настирливості. Вам треба було казати: Навтяки-буряки, щоб дали капусти.
До столу потрібно іти, коли зроблено натяк за першим разом і говорити: Дайте води напитись, бо так їсти хочеться, що й переночувати нігде».
А про гостинну щирість Коваля свідчить його пропозиція товаришу: «…Наступного року прошу приїзджати в Городище з дружиною. А якщо холостяком ( але не холостим), то тут підженю».(22.08.73 р.)
Як бачимо, розбавити буденність життя рожевими фарбами Коваль таки вмів. Хоча в самого воно не медом мащене. У листі від 16.01.1965 року до Кауфмана читаємо: «Вчора по телефону говорив із секретарем облвиконкому про винесення рішення присвоїти музшколі ім’я С.С.Гулака-Артемовського. А сьогодні по телефону говорив з начальником облуправління культури Косьминським В.І. Так він заперечує, щоб давати школі ім’я, мотивуючи, що вже носить це ім’я Будинок культури та вулиця… Як буде, побачимо, але буду наполягати…»
Тернистим та довгим був і процес спорудження пам’ятника співаку і композитору в Городищі. Вперше свою пропозицію про пам’ятник Коваль опублікував 14 лютого 1963 року в газеті «Радянська культура». Вісім років клопотав, писав листи і їздив до Києва в Міністерство культури УРСР та в українське товариство охорони пам’ятників історії і культури настирливий ентузіаст.
Відкриття пам’ятника відбулося 16 жовтня 1971 року. У листі до Івана Хомовича Гулака Коваль тоді писав: «На відкриття пам’ятника в Городище прибули: Ярина Яківна Гулак-Артемовська (праправнучка поета, проживає в Молдавії), із Генічевська — Гулак Петро Максимович, внук Йосипа, який виїхав у Таврію.
Увечері всі Гулаки зібралися у хаті Федора Івановича Гулака (на Піщаній). Там я зачитав Вашого листа. Багато було згадок про рід Гулаків. Хороше провели вечір, а другого дня (17.Х.71 р.) всі Гулаки сфотографувалися біля пам’ятника свого предка».
Так, Георгій Хомович Коваль детально досліджував рід Гулаків-Артемовських, вів перписку з його представниками також у Києві, Парижі.
Листувався з відомими діячами культури — художником Г.В.Терпиловським, скульптором Г.Н.Кальченко, музикознавцем Л.С.Кауфманом, народним артистом Д.М.Гнатюком та іншими.
За вісімнадцять років на власні кошти для музею придбав 950 експонатів, або 60 відсотків наявних ( на 1.01.1982 року), з них 400 експонатів — для майбутнього краєзнавчого музею. Крім того допомагав експонатами музеям: Л.П.Симиренка, радгоспу-технікуму, цукрорафінадного комбінату, школам Городища №2,4,5 і РК ЛКСМУ, а також багатьом музеям і школам колишнього Радянського Союзу (Генічеському краєзнавчому, Смілянському краєзнавчому, Маложенівському шкільному музею Єланецького району Миколаївської області, Есентукському Ставропольського краю, Новогрудському музею Адама Міцкевича, Беларусь, Варшавському музею А.Міцкевича — Польша, Микулицька школа Бородянського району та іншим, яким висилав по 1-2 експонати. Звичайно, за свої кошти. А всього вислав — 475 експонатів та 94 путівники по музею. Мається на увазі путівник по музею, написаний Георгієм Хомовичем, про видавництво якого він клопотав понад сім років, відрукований у 1979 року видавництвом «Промінь» у Дніпропетровську 25-тисячним тиражем.
Георгій Коваль опублікував три наукові роботи: «Музейні експонати про оперу «Запорожець за Дунаєм», «Я.П.Гулак-Артемовський — засновник музею на могилі Т.Г.Шевченка», «Історія солодкого кореня» ( єдина в колишньому Радянському Союзі з історії цукрових буряків).
Лише з історії Городища опублікував у райгазеті «Колгоспні лани» понад п’ятдесят матеріалів, окрім того друкувався в інших виданнях України.
Також написав сім лекцій з історії Городища, з якими виступив перед городищанами 104 рази, охопивши 7434 слухачів.
Але, безперечно, життя краєзнавця Георгія Коваля ніколи не було спокійним і безхмарним, таку непосидючу й невгамовну особистість, калачами й хлібом-сіллю тогочасне керівництво не зустрічало. Справедливу натуру, величезну роботу з пізнання історії рідного краю не розуміли.
Йому не допомагали, а навпаки підривали і так слабке здоров’я. Ось як він сам писав про це в листі до А.Кінька в Київ 28 грудня 1972 року: «…Тепер про боротьбу із Всегородищенським. Ветто на заборону друкувати в райгазеті мої статті з краєзнавства знято після того, як я поскаржився секретарю обкому партії т.Стешенку, друкують без заперечень.
Виконуючи наказ т. Москаленка, бюро 25.07 мене звинуватило:
1.Що я набридаю в різні установи про роботу музею;
2.Що вимагаю неможливого, а що саме «неможливе», не говорили.
3.Що, як не член спілки письменників, не мав права писати «Путівник по музею» ( путівник у цей час уже був написаний і зданий до друку в Дніпропетровське видавництво «Промінь», але Москаленко зателефонувавши туди, заборонив друк. Отож, «Путівник» побачив світ аж у 1979 році)
4.Що не маю права читати лекції з краєзнавства, тому що нібито не маю хорошого костюму для виступу перед аудиторією;
5.Що не маю права клопотати про музей без санції ради музею. Всім добре відомо, що рада припинила існувати з 1966 року, як тільки прийшло нинішнє районне начальство;
6.Що, без санкції райкому партії, самочинно присвоїв собі звання «краєзнавець».
Але на бюро не заперечували моїх заслуг: про створення музею, спорудження пам’ятника, розшук матеріалів з краєзнавства.
Вирішили: «Попередити т.Коваля, що коли він не визнає своїх помилок і писатиме скарги про музей у різні установи, то про його поведінку порушуватиметься питання на бюро райкому»
Я заявив, що скаржитимусь, аж поки музей не діятиме у обсязі до 21 вересня 1971 року.
Отже, чекаю, коли т.Москаленко буде виключати мене з партії.
Дивує, що товариші з облуправління та Міністерства по-бюрократичному ставляться до моїх скарг.
Я трохи хворий, втомлююся ходити. Працюю над історією сільськогосподарського технікуму в Городищі. Коли лікарями було заборонено мені ходити, то за цей час написав сценарій любительського фільму про Устима Жука (88 кадрів на 40 хвилин).
Скоро видужаю, приїду в Київ»
На жаль, такі стосунки з владою були довготривалими. І в листі, датованому 9.04 1973 року, Коваль повідомляв: «Мені заборонено писати і малювати, як Шевченкові. Заборона вийшла від Всегородищенського секретаря райкому Москаленка. Музей були майже закрили, робили всякі перешкоди, мене усунули від роботи в ньому, через бюро парторганізації мені заборонено скаржитись, куди б то не було. Все це за те, що я сказав у вічі правду Всегородищенському: «Караюсь, мучусь, але не каюсь…».
Але і в таких умовах, перебуваючи у немилості в тодішнього керівника району, якому зумів дати влучне прізвисько, що відображало можливості першого партійця доби соціалізму, невгамовний Коваль продовжував працювати. Бо вже далі в його листі читаємо: «Я веду жорстоку боротьбу…
Микола Бажан говорити може, а діло зробити він не хоче. Коли Бажан супроводжував по Києву Лучано Баузі (голову міста Флоренції), то я просив його по телефону сказати Баузі, щоб вислали з Італії портрет П’єтро Романі, вчителя С.Гулака-Артемовського. Бажан відмовився, ось який він хороший».
Не зважаючи ні на що й ні на кого, Георгій Хомович продовжував трудитися над історією цукрового заводу в Городищі. У цій праці він охопив столітнє життя підприємста. Мріяв видати книжечку.
В одному з листів переймався долею власного архіву. Говорив, що заповів, щоб працівники районного архіву на випадок його раптової смерті, забрали на збереження. Але, коли це сталося 5 березня 1983-го, то записи — плоди майже півстолітньої праці, були втрачені, хоча мізерна частина все ж таки збереглася в музеї. Переважна ж більшість його цінних розвідок зникла. Хочеться вірити, що не безповоротно… Адже його наукова спадщина прислужилася б музею для створення нових експозицій…
Я пам’ятаю, – говорить житель Городища Володимир Лелеко, – екскурсії керівника музею Георгія Хомовича Коваля, які він проводив ще у приміщенні Будинку культури колгоспу «Заповіт Леніна». Дуже захоплюючими, надзвичайно цікавими були!..Звернув увагу на безмежну ерудицію Георгія Хомовича, який відповідав на будь-яке запитання відвідувачів. А ще в кожному слові відчувалася його любов джо краєзнавства, до земляків Гулаків-Артемовських…Він пишався своєю приналежністю до великого роду, і цю гордість за історію рідного краю, його людей намагався передати й екскурсантам, особливо дітям…
Георгій Хомович Коваль, – пригадує ветеран черкаської журналістики Петро Жук, – був краєзнавцем від Бога. Усі матеріали з історії Городищини, які готував до друку, звіряв з ним. Він знав буквально все!…А ще мене вражала натура цієї прекрасної людини, її доброта, щирість, товаристкість… Це була непересічна особистість, і дуже шкода, що його ім’я не відоме навіть сучасним краєзнавцям Черкащини. Але це несправедливо, адже він стільки зробив для Городищини, України, піднявши із небуття імена Семена та Петра Гулаків-Артемовських, створив їхній музей. Лише за це Георгій Хомич заслужив вічну вдячність і пам’ять нащадків.
Важко переоцінити внесок краєзнаця Коваля у будівництво величного храму з назвою «Історія рідного краю». Це була унікальна постать навіть на сьогоднішні мірки: людина енциклопедичних знань з історії Городищини, істинно Великий Краєзнавець, колосальними плодами праці якого користуються й понині всі, хто торкається минувшини міста.
На завершення хочеться ще раз наголосити на тому, що сьогодні ім’я Георгія Хомовича Коваля у Городищі незнане. Забутою, зарослою бур’янами є його скромна могила на Спаському цвинтарі. За життя він не став ні почесним громадянином рідного міста, ні лауреатом якоїсь районної премії. (Звісно, імені Семена Гулака-Артемовського тоді ще не було). Тож чи не час віддати хоч маленьку частку шани цій людині, яка відкрила землякам ім’я видатних діячів культури, організувала музей… Яка, зрештою, відкрила і місто, і Городищину всій Україні…
Думається, що Георгій Хомич сповна заслужив на вдячність нащадків, на те, щоб його ім’я завжди згадувалося і пошановувалося…

Опубліковано у Постаті. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть відгук