На гостинах у рідному краї

З біографії митця відомо, що малий Семенко у рідному містечку прожив лише перших одинадцять літ після народження. Батько, священик городищенської Покровської церкви отець Степан хотів, щоб син пішов його стежкою, і 1824 року відвіз хлопця до Києва для навчання в духовному училищі. По закінченні училища Семен не мав змоги продовжувати освіту, бо після смерті батька (1829 р.) родина жила бідно. Однак він не повернувся в Городище, залишився в Києві, де на життя заробляв співом у Софіївському соборі та Михайлівському монастирі. Ставши своїм у духовному середовищі, юнак у 1835-1838 роках навчається в Київській духовній семінарії.
У 1838-1839 роках Гулак-Артемовський живе в Санкт-Петербурзі, у відомого композитора Михайла Глінки, який навчав його мистецтву співу.
У 1839-1842 роках проживає за кордоном (Франція, Італія), де продовжує музичну освіту.
У 1842-1864 роках співак був солістом опери імператорських театрів у Петербурзі. До нього приходить успіх і визнання.
Та як би далеко від батьківського порогу не вели Семена стежки, думки і листи його, пройняті тугою за рідним краєм, линуть сюди, в Городище… Його серце завжди переповнювала незрадлива любов до неньки-України, її людей, їхньої мови. Вона лежала на дні душі, якою б він не співав — французькою, італійською чи російською, бо добре знав: немає мови — немає народу. І свою оперу «Запорожець за Дунаєм» виносив, виплекав, як мати дитину.
На третьому році перебування Семена Степановича на петербурзькій оперній сцені, митець був посланий на Україну в службове відрядження, щоб поповнити російську оперну трупу талановитими юнаками з чудовими голосами. Таку поїздку багато років перед тим здійснив його маестро Михайло Глінка.
8 травня 1844 року Гулаку-Артемовському було видане посвідчення про відрядження без зазначення терміну перебування. Скориставшись цим, наш земляк пробув у рідній Україні аж три місяці й повернувся до Петербургу лише 16 серпня…
Ми не знаємо точної дати відвідин Семеном Городища. Але достоменно відомо, що саме в 1844 році в період з 8 травня по 16 серпня він відвідав рідне місто, через два десятиліття, на тридцять другому році життя, вже професійним співаком.
Можемо лише уявити з яким трепетом, щемом у душі і серці він повертався у рідні до болю місця, переступив поріг батьківської хати, обійняв маму Варвару Арсентіївну, братів, сестер. Батька вже не застав, повторимося, він помер 12 лютого 1829 року, на 57-му році життя від тифу, який в той час лютував в Городищі
Не міг не провідати, передати привіт від Тараса, і названого брата Євдокима Шевченка з родиною. Вочевидь погостював і в родині свого хрещеного батька Степана Симиренка.
Звичайно ж, відвідав і Покровську церкву, де колись вели службу його дідусь, батько, дядько, де хрестився сам. Зустрівся із священиком церкви. Із Метричної книги дізнаємося, що службу в 1844 році вели священик Олександр Ганицький та диякон Олексій Кочоловський. З ними, мабуть, і зустрічався Семен. Підтвердженням цьому є перекази, записані краєзнавцем Георгієм Ковалем від жителя м.Городища Миколи Візерського про те, « що в батька його бабусі Євдокії Білової (1830-1905 — роки її життя), гостював Артемовський — співак» З відомих причин Коваль не називає ні прізвище її батька-священика, ні городищенську церкву: в радянські часи такі подробиці були неактуальними.
Заслуговує на увагу й той факт, що якраз у 1844 році було завершено будівництво Михайлівської церкви. Тож гостюючи в Городищі, Семен не міг оминути новозбудований храм. Тим паче, що головний шлях містечка пролягав повз церкву. У книзі протоієреїв Іоана та Богдана Жигалів «Перлина Городищенського краю» знаходимо, що першим її священиком був згадуваний вище Олександр Ганицький. Отже, Михайлівський храм — єдиний уцілілий свідок гостювання Семена в рідному краї…
Бралося щемом його серце, коли пройшовся по землі, «де ще бігав малими босими ногами» — по батьківських луках, берегах Вільшанки, ще не порослих тоді лісами-перелісками горами Кучугурами.
В яру Макітерка, що має форму амфітеатру, стояла альтанка. Тому це урочище згодом назвуть на російський лад — Бесідка, назва за місцевістю збереглася й понині. Тут вже професійним співаком давав концерт Семен. Перекази про цю подію записав Г.Коваль від правнучки брата композитора Павла Єфросинії Милаш.
Ще безперечним підтвердженням перебування Гулака-Артемовського в 1844 році у рідному краї свідчить той факт, що у вокально-хореографічному дивертисменті «Ураїнське весілля» та водевілі «Ніч напередодні Іванового дня» композитор передає мотиви весільних пісень Городищини, згадує сусідні села Валяву, Мліїв, яр Макітерку. Зауважимо, що в такому викладі він міг це зробити тільки побувавши в рідних місцях, маючи ґрунтовну музичну освіту.
Гостини на городищенській землі залишили в його душі найкращий спомин, найсвітліші враження. З усього видно, що гостював він, мабуть, з місяць, а, може, й два.
Як його зустрічали? Говорячи сучасною мовою, для містечка приїзд земляка аж із столиці, став подією. Звісно, тоді в Городищі був чи не єдиний засіб масової інформації — перекази, чутки. Проте й цього виявилося достатньо, щоб про Семена Степановича знало все містечко.
Безперечно, він відвідав усіх відомих городищан, насамперед священиків місцевих церков, друзів дитинства, родичів, яких було чимало.
За тодішньою традицією Семен виконав і побажання земляків-петербурзців: заїхав до їхньої рідні, передав подарунки, листи…
Тож співак, напевне, відвідав і Керелівку та Зелену Діброву, побувавши за дорученням Тараса Шевченка у його братів, сестер. Адже ще в 1843 році (про це добре відомо), Тарас, перебуваючи в Україні, на прохання Семена, провідував у Городищі матінку Варвару Арсентіївну…
Гостюючи в рідних, Семен Степанович час від часу виїздив і в Київ, щоб виконати мету свого відрядження: знайти талановитих співаків…
А ще в Києві в нього також було немало добрих знайомих часів молодості, тож, безперечно, не один день поважний петербурзький гість провів у стародавньому місті під сивим Дніпром, у колі своїх давніх товаришів…
Повертаючись до Городища, слід зазначити, що навіть скупі перекази про перебування композитора в рідному місті, котрі дійшли до нас, особливо те, що Семен виступав перед земляками, влаштувавши їм у Макітерці своєрідний концерт, засвідчили його популярність серед місцевого люду, їхню повагу до нього. ЗНАМЕНИТОСТІ В УСІ ЧАСИ БУЛИ ГОРДІСТЮ ТОГО КРАЮ, ЯКИЙ ЇХ ПОРОДИВ, і Семен Гулак-Артемовський не став винятком…
Він покинув Городище майже ніким незнаним хлопчиком, а повернувся відомою, заслуженою людиною.
На жаль, про те, чи відвідував Гулак-Артемовський ще рідний край, відомостей не має.
Гулакознавець Леонід Кауфман вважав, що після літа 1844 року співак у Городище більше не приїздив. Можливо, що так воно й було, хоча після смерті матері Семен наймовірніше тут побував, щоб поклонитися її могилі, могилі батька, інших рідних, які пішли з життя. Не забуваймо про те, що Семен Степанович був християнином, віруючую людиною, а людська віра завжди приводить туди, де вічним сном спочивають найрідніші, найдорожчі люди…
А ще безперечним є те, що де б не жив Семен Гулак-Артемовський, думкою він завжди линув в Україну, у своє Городище. Адже воно його зростило, саме тут він усвідомив себе часткою свого народу, і з цим пройшов через усе життя, завжди залишаючись українцем, вірним сином своєї Батьківщини. Городище — її найрідніша частка, яка завжди давала натхнення, наснагу, непохитну любов і віру в те, що його народ також вартий кращої долі.
Може, про те й думаючи, написавши безсмертного «Запорожця за Дунаєм», її автор тим самим возвеличив свій народ. Може, ще тоді, в гіркі часи неволі автор цим сказав: не може народ, маючи таке мистецтво, таку культуру, бути комусь за молодшого брата. Такий народ має сам творити свою долю, бути господарем на власній землі.
Саме такі думки навівала його опера, саме так зріла народна свідомість у наступні роки, саме тому Україна й прийшла до незалежності, а її народ — до волі.
І за це, окрім сили його високого мистецтва, маємо низько вклонитися Семену Степановичу Гулаку-Артемовському…