Автор першої української байки

Петро Петрович Гулак-Артемовський — 1790-1865 рр.
Зачинатель української байки, класик вітчизняної літератури. Народився в м. Городище. Закінчив Київську духовну академію, Харківський університет.
Вчений, викладач Харківського університету, декан, ректор університету 1841-1849 рр.

Кожен прагне «вийти в люди», тобто зробити службову чи життєву кар’єру. Аби самореалізуватися, мати матеріальні блага.
Так було в усі часи, і є в усіх народів. Так і буде.
Попівському сину Петру Гулаку-Артемовському з містечка Городище видряпатися з «грязі у князі» було дуже не просто.
Колись Наполеон Бонапарт сказав: «Який дивовижний роман — моє життя!». Ці слова міг би повторити і наш українець, сучасник французького імператора, досягнувши цивільного чину дійсного статського радника, що прирівнювався до генеральського звання і давав стан потомственного російського дворянина.
Скромний попович досконало знав польську і французьку мови, окрім рідної української і офіційної російської.
Петра особисто знали цар Микола і цариця Олександра Федорівна, які симпатизували своєму вірнопідданому, нагороджуючи орденами, надсилаючи цінні подарунки, підвищуючи в чинах.
Автор першої української соціальної байки «Пан та собака» щиро протестував проти жорстокого поводження з кріпаками, картав зло і несправедливість. Отже, був лібералом-демократом.
А починав життя юний Петро дуже непросто. Малим хлопцем подався у Київську духовну семінарію, аби вивчити ази православ’я. Був сьомою дитиною в родині, тож з дому допомоги було мало. В одинадцять років залишився без батька, у дванадцять без матері. (До речі, ім’я матері Уляни Михайлівни, як і дату її смерті 5 січня 1802 р. вдалося встановити зовсім недавно, прочитавши про це у Черкаському обласному архіві у записах Метричної книги Городищенської Покровської церкви — авт.).
Дослідники життя та творчості батька української байки дивувалися, як же міг попович бідувати? Не вірили цьому.
А дванадцятирічний сирота справді жив у надголодь, часто харчувався недоїдками, викинутими на базарі, ходив у лахмітті — на вигляд був справжнім жебраком. На канікули влітку у Городище добирався то пішки (160км), то на плотах по Дніпру. Жив тут у сім’ї старшого брата Степана — уже священика місцевої церкви Покрови Пресвятої Богородиці, батька майбутнього композитора і співака Семена Гулака-Артемовського. Який у ті часи ще не народився.
Петра рятувала братова допомога, а найбільше — жага знань, тому все стерпів і став чи не найосвіченішою людиною свого часу, закінчив Київську духовну академію і Харківський університет, де спочатку став викладачем, а потім і деканом, а згодом цілих вісім років очолював цей навчальний заклад, число яких тоді в Російській імперії можна було і на пальцях рук перерахувати.
Ось таке дивовижне життя. Якого ми, сучасні українці, по-суті, й не знаємо. А жаль, бо саме на прикладі Петра Гулака-Артемовського можна навчати, як досягти життєвих висот та виховувати український патріотизм. Віриться, що про його життя ще буде знято не один захоплюючий фільм.
З маловідомих сторінок його долі дізнаємося, що спілкувався він не лише з геніальним польським поетом Адамом Міцкевичем, а й дружив із багатьма відомими українськими діячами, особливо товаришував із земляком-харків’янином Григорієм Квіткою. І чи не також під добрим впливом городищенця Григорій Федорович усього за десять літ важкої творчої праці став знаним письменником Квіткою-Основ’яненком, класиком нашої літератури дошевченкового періоду.
До речі, є свідчення того, що Петро Гулак-Артемовський редагував текст безсмертної опери «Запорожець за Дунаєм» свого небожа Семена (!). А ще з маловідомих його чеснот можна назвати й талант до малювання, про що твердять деякі сучасники байкаря.
Тепер стало відомо, що Петро Петрович ніколи не поривав зв’язку із малою батьківщиною. Виявляється, він дружив із Симиренками, Яхненками, а його внучка навіть була одружена з одним із нащадків трьох братів Яхненків — засновників відомої в імперії фірми Яхненків і Симиренка. Навіть більше — достеменно відомо, що він листувався і з управителем фірми у Млієві Олексієм Івановичем Хропалем, котрий був зятем Федора Степановича Симиренка — одного з фундаторів фірми. Зберігся навіть лист до нього, як і до онучки — Марії Яхненкової. Безперечним є й те, що Петро Петрович неодноразово приїздив і до родичів у Городище, і до Яхненків, Симиренків та Хропаля у Мліїв. Бо не могли ж тоді люди обмежувати спілкування листами. Навпаки, якщо листувалися, то й зустрічалися.
На закінчення хочу сказати, що історія Городищини (як і Черкащини) першої половини ХІХ століття надто мало досліджена і в соціально-економічному напрямку, і в культурно-просвітницькому.
Якщо взяти останнє, то вивчення життя і творчої спадщини відомих діячі, в основному, грунтується на періодах, коли вони жили і творили поза межами рідного краю.
Проте з’являються все нові й нові відкриття того, що, наприклад, і Тарас Шевченко, і Семен Гулак-Артемовський, Петро Гулак-Артемовський ніколи не поривали зв’язків із малою батьківщиною. Навіть більше — все чіткіше прослідковується тісна дружба тих же відомих городищенських і мліївських родин, навіть їхні родові зв’язки. Приміром, ми зовсім недавно дізналися, що один із засновників роду Симиренків Степан Андрійович був хрещеним батьком Семена Гулака-Артемовського, кумом його батька Степана. А вище згадувалося, що внучка Петра Гулака-Артемовського вийшла заміж за представника роду Яхненків.
Все це вказує на те, що багато відповідей на запитання про життя Шевченка і Гулаків-Артемовських можна дізнатися, вивчивши життя Городищини першої половини ХІХ століття, зокрема представників родин Яхненків, Симиренків, Хропалів.
Та, напевне, і багатьох інших. Адже відкриття часто приходять звідти, звідки навіть і не сподівалися.