Дарунок Галини Кальченко

        Ім’я Галини Кальченко на Черкащині знане й шановане. Насамперед у Городищі та Черкасах. У місті над  Дніпром вона, випускниця Київського художнього інституту, у середині п`ятдесятих років минулого століття працювала за розподіленням. З чоловіком і маленьким сином наймала житло у приватному будинку по вулиці Гоголя. Тут розміщувалася і творча майстерня. Цей щасливий період тривав зовсім недовго, та Галина встигла об`їздити всю Черкащину, яка щойно народилася як наймолодша область України (1954 рік). Галини Никифорівна полюбила квітучий край, особливо Черкаси – тоді тихі, затишні, більше схожі на містечко. Завжди з теплотою згадувала час, прожитий у самому серці Батьківщини, де з`явилися на світ і Великий Кобзар, і Великий Богдан.

До слова, останнім творчим проектом митця стала скульптурна композиція матері-Вітчизни на Пагорбі Слави в обласному центрі, що й понині піднімається над сивим Славутою. Як творіння видатної художниці  і пам`ять про неї.  Адже, за кілька місяців до відкриття, Галина Кальченко померла, проживши лише сорок дев`ять коротких літ!..

Але стільки встигла зробити!.. Залишивши скульптурні постаті Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Івана Котляревського, Ванди Василевської, Марії Заньковецької, Марка Вовчка, Миколи Леонтовича, Івана Кавалерідзе, та багатьох, багатьох інших представників української культури. А також тематичні, сюжетні скульптури.

Галина Кальченко безмежно любила рідну Вітчизну і невтомною працею утверджувала свій народ великою європейською нацією, культурне надбання якої є вагомою часткою світової культури.

Городищанам Галина Кальченко теж залишила щедрий дарунок свого багатогранного таланту, створивши чудовий пам`ятник композитору і співаку, автору першої української опери «Запорожець за Дунаєм» Семену Гулаку-Артемовському. Який справедливо вважається однією з кращих робіт майстрині і справжньою окрасою міста.

Кілька років тривала робота над пам`ятником. До неї активно долучився і засновник музею нашого дзвінкоголосого земляка Георгій Коваль. Він також заслуговує слів безмежної вдячності. Адже саме Георгій Хомович запропонував відкрити у Городищі пам`ятник. І довго та наполегливо «пробивав» це «питання» спочатку у городищенських, а потім і в київських кабінетах. Звичайно, допомогла йому й підтримка відомих діячів української культури, і земляків. Яких переконав у тому, що Семен Гулак-Артемовський це надбання міста, його гордість. Найпереконливішим аргументом став музей митця. Який наприкінці шістдесятих – початку сімдесятих відвідали тисячі жителів міста, і він відкрив їм невідомі сторінки минулого. Їм  і не снилось, що мають такого поважного краянина…

Працюючи над пам`ятником, Галина Кальченко кілька разів приїздила у Городище. Разом з Ковалем та іншими небайдужими людьми вибрала місце для нього, яке сьогодні є площею С.Гулака-Артемовського.

Так, можна диспутувати про те, чи воно найвдаліше.  Адже нинішня дуже простора площа Миру для пам`ятника таки більш підходяща. Принаймні, не піднімався б співак і композитор обабіч дороги… Як зараз. Але на площі Миру, пригадується, стояв інший пам`ятник. За крок до будинку, де розміщувався тодішній філіал розуму, честі і совісті епохи. З якого час від часу наділені такими  високими чеснотами товариші приносили пам`ятнику квіти й вінки. Дуже близько і зручно. Тобто центральна площа міста призначалася зовсім не для Гулака-Артемовського.

Нині городищани про місцеву географію не задумуються. Вони звикли до Семенового монументу біля школи, і якщо так розпорядилася доля, то так  має бути. Зрештою, пам`ятник, створений Галиною Кальченко, прикрасить будь-який куточок.

До нас дійшло кілька знімків, які увічнили перебування Галини Кальченко у Городищі. Коли вона з величезним душевним піднесенням, неабиякою творчою наснагою  працювала над пам`ятником. І як брала участь  у його відкритті, що для міста стало надзвичайною подією.

На жаль, сьогодні в Україні не до пам`ятників. Але віриться в те, що прийде час, коли городищани віддадуть данину шани і ще одному славетному земляку – чомусь призабутому Петру Гулаку-Артемовському, зачинателю української байки та й всієї нової української літератури.

Дядько і небіж, Петро і Семен Гулаки-Артемовські, як дві знакові постаті нашої культури, чудово сприймалися б в одному монументі. Наприклад,  перший з книгою, а другий  біля роялю. Як двоє видатних городищан.  Але це інша тема. Пов`язана з тим, чому віддаємо шану (заслужену!..) одному. А іншому – ні.

Хочеться також, щоб городищани ніколи не забували ім`я Галини Кальченко, за подарований їм пам`ятник. Щоб завжди  з пошаною згадували цю, в усіх значеннях, прекрасну  людину, яку незабутній класик нашої літератури Олесь Гончар називав найпоетичнішою і найталановитішою жінкою України.