Слово Шевченка

Семен Гулак-Артемовський, Тарас Шевченко…

Два світочі нашої культури, майже ровесники, близькі земляки, адже між їхніми малими батьківщинами — Городищем і Керелівкою — якихось сорок верств… Обох єднала щира вірна дружба. А ще синівська любов до рідної України, самовіддане служіння своєму, поневоленому Москвою народові.

Тож закономірно, що серед експонатів  музею С.С.Гулака-Артемовського співака і композитора є й безпосередньо пов’язані з іменем геніального поета.

І чи не найпершої уваги заслуговує звичайна… цеглина. Хоч насправді вона унікальна,  бо з видряпаними Шевченковими рядками:

«Чи буде суд? Чи буде кара?

Царям, царятам на землі?..»,

взятими з полум’яно-бунтарської поезії  «О люди! Люди небораки».

Ще наприкінці шістдесятих років минулого століття цеглину знайшов і передав до музею  С.С.Гулака-Артемовського школяр із села Орловець Городищенського району Петро Калюжко. Було зрозуміло, що напис Шевченкових слів  зроблено на заготовці-сирівці, а вже потім випалено. Отже, мова може йти про давню Орловецьку цегельню. Адже слова написані російським правописом із літерою ъ, характерною у транскрипції до 1917 року.

Звісно, більше розповісти про свою знахідку міг би сам Петро Калюжко. Проте в Орловці з ним зустрітися не вдалося. З’ясувалося, що чоловік, який довгий час працював у місцевому колгоспі, потім лісником, виїхав у сусідню Кіровоградську область.  Продавши й власне обійстя разом із хатою.

Про це розповів житель Черкас, уродженець села і в минулому його недалекий сусід і старший товариш Іван Сторчовий. Таким чином він допоміг відновити історію цеглини.

З’ясувалося, що домівка Петра Калюжка була під горою Бучихою (горами тут називають круті горби — О.О.). Хлопцем і він, і багато орловчан часто ходили на ті пагорби, усіяні цеглою — і шматками, і цілою, і битою… Саме в цій місцині Петро й знайшов безцінну реліквію. Отже, тут розташовувалася цегельня?..

• Так, – підтверджує Іван Трохимович. — Ще малим мені розповідали про неї. Говорили, що була вона ще з Шевченкових часів. Але старожили села її вже не пам’ятали.

Іван Сторчовий показав пам’ятне урочище, що нічим особливим не різниться інших орловецьких місць.

Звичайні собі крутосхили з бідними глинястими грунтами, порослими перелісками і чагарниками. Але саме на цих невдобах колись піднімався немалий цегельний завод, який, як твердить І.Сторчовий, дав цеглу для спорудження чи не першої на Правобережжі цукроварні (1834 рік).  А також будівництва розкішного палацу місцевих поміщиків, польських графів Потоцьких.

На жаль, всі ці споруди давно вже зникли з лиця землі, знищені тутешнім людом. Все, так би мовити, відбулося у кращих народних традиціях, як майже повсюду в Україні. Щоб, як писав Тарас Шевченка, і «сліду панського не осталося». Але то вже інша тема.

Тож напис на цеглині Шевченкової поезії слід датувати серединою другої половини ХІХ сторіччя, або кінцем. Він — свідчення величезної популярності Шевченкового Слова, яке пробуджувало національну і громадянську свідомість його земляків, гартувало вольнолюбний дух козацької нації, що, прокотившись через кілька поколінь нашого народу, постав Українською Соборною Державою.

До слова, старовинне село Орловець (перша письмова згадка 1499 р.) відоме ще й битвою гетьмана Петра Дорошенка, якому допомагало двадцять  тисяч кримчаків, з лівобережними козацькими полками, очолюваних полковником Дмитрашком, за підтримки чималого московського війська. Ця показова ілюстрація, коли йшов брат на брата, сталася 1674 року.

А ще родом із села знані українські поети — батько й син Максим Гаптар і Володимир Гаптар.