«Брате-друже мій єдиний Семене!»

Генії не обирають ні часу народження, ні місце. Кажуть, що усе вирішується на небесах.
Тарас Шевченко і Семен Гулак-Артемовський народилися в один час, з різницею трохи більше року. Отже, вони були майже ровесниками. Як і їхні батьки. А ще в дитинстві вдихали одні й ті пахощі свого квітучого краю, співали одних пісень і чули однакові легенди, разом зустрічали весни й зими, навіть сонце світило для них водночас, і дощ міг захопити їх зненацька — один на двох… Рідне для Семена містечко Городище, і те найкращеє село, де мати повивала — Тарасова казкова Керелівка, були одне від одного за якихось тридцять-сорок верств… Подумки пробігши Петропавлівку, Вербівку-Вільшану — і вже й рідне Шевченкове гніздо… Звісно, довколишній люд знав окружні села як сусідські, а всю місцину вважали своєю, одним цілим. Безліч разів бували і керелівці у Городищі, а городищани — в Керелівці, разом зустрічалися на ярмарках у Вільшані, були у селах скрізь родичі, знайомі, одружувалися парубки й дівчата, шукаючи собі пару десь здалека, бо народна мудрість повчала, щоб наречена була «хоч і сова, але щоб з другого села…»
Тож із малих літ чули і Тарасик, і Семенко кожен про сусідські села, може кожен, з батьками, й бували на торговицях у них, гостювали чи проїжджали їх. А особливо Тарас, коли зостався сиротою й шукав, як заробити шматок хліба у наймах… Не в одному селі тоді побував, а надто як підріс, та шукав учителя -маляра — хто зна?.. Може, тоді бував у Городищі, може, й раніше?..
А для Семена Тарасове прізвище взагалі було домашнім, адже у їхній родині виростав двоюрідний брат майбутнього поета і художника — Євдоким Шевченко. Тож можна твердити одне: морок часу назавжди сховав від нас таємниці спілкування двох великих родин ще в ті світанкові дні, коли тільки-тільки на ноги ставали майбутні генії…
У 1824-ому Семена повезли в Київ навчатися в духовному училищі, щоб став священиком. Напівсирота, десятилітній Тарас ще залишився «дома» на кілька літ, аж коли і його, вже п’ятнадцятилітнього козачка-служку повіз пан Енгельгардт — спочатку у Київ, потім у Вільно.
А потім шляхи-дороги обох стрімко злилися в одному напрямку — на столицю Російської імперії Санкт-Петербург. Спочатку сюди, у 1831році доля-примха привела Тараса, а згодом, восени 1838-го і Семена.
Та ж доля у рік Семенового приїзду розпорядилася так, щоб Тарас Шевченко уже не був кріпаком, а став вільним, щоб навчався на художника, виливаючи на папір свою душу у перших віршах-піснях,, піснях, тільки не покладених на музику…
У Семена все було простіше: священицький син не мав тих поневірянь, що Тарас, але також міг загубитися на роздоріжжі того тяжкого і неосвіченого часу. Якби не зустріч з Михайлом Глінкою. Після якої Семен Гулак-Артемовський опинився у Петербурзі та став навчатися на професійному рівні співу й музиці.
Обидва українці ще невідомі світу, ще дуже юні, тільки вчилися жити й творити. Словами сучасними — обидва студенти…
Зрозуміло, що вони не могли не зустрітися. Як земляки в першу чергу, як таланти, які один до одного завжди тягнуться…
І вони зустрілися. Як вважається, у поета Нестора Кукольника на вечорі. Сталося це наприкінці 1838 року.
Не можна сказати, що відразу подружилися: обоє ще були надто молоді, а тому дуже заклопотані. До того ж, через півроку Семен виїхав учитися за кордон — спочатку в Париж, потім у Флоренцію… У Петербурзі його не було майже три роки. За цей час Тарас Шевченко видав свій «Кобзар», написав чимало поетичних творів і став першим українським поетом, слава якого ширилася в усій Україні, особливо в Лівобережній — більш освіченій, більш національно свідомій, як сказали б сьогодні…
У 1842 році стрімко розпочинається артистична кар’єра Семена Гулака-Артемовського, який на 22 роки стає провідним солістом петербурзької імператорської опери. Третього липня відбувся дебют співака у партії лорда Генріха Астона в опері Доніцетті «Лючія ді Ламмермур» на сцені Великого театру. А 29 листопада цього ж року Семен виконує партію Руслана в опері М.Глінки «Руслан і Людмила». Виконує блискуче, і цю партію можна вважати одним з кращих досягнень у творчості співака.
Відтепер петербурзька театральна публіка залюбки йде на виставу, «на Артемовського», з величезним захопленням сприймаючи його спів. Про артиста також багато і схвально пише тодішня преса…
Не «пройшла» артистична слава земляка й «мимо» Шевченка, який уперше побував на виставі опери 25 січня 1843 року. Почувши Семена, Тарас захоплено писав у листі до Тарновського «Тепер через день дають Руслана і Людмилу». Та що то за опера, так ну! А надто, як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш, – далебі правда. Добрий співака, нічого сказати».
Після цієї вистави Шевченко став ще палкішим прихильником таланту співака, часто відвідує вистави і концерти за його участі. А їхні приятельські, земляцькі стосунки стають міцнішими й міцнішими та переростають у справжню чоловічу дружбу.
Вона особливо зворушує в час, коли прийшло лихо, коли царською волею Тараса Шевченка на десять літ віддано в солдати і заслано в далекі оренбурзькі степи.
Багато хто тоді відвернувся від поета — чи то з боязні за себе, чи з інших причин. І серед тих, хто залишився вірним дружбі, хто з великою повагою, братерською любов’ю поставився до Тараса, був і його щирий, незрадливий земляк Семен. Він не лише писав поету листи, а й постійно надсилав гроші, знаючи, як той бідує в солдатччині, намагаючись хоч якось полегшити його страдницьку долю.
У листах другу Шевченко щиро дякує за підтримку, називає Семена не інакше, як братом…. Зокрема у листі за 15 червня 1853 року, відповідаючи на «сердечно дружеское письмо» Гулаку-Артемовському, яке принесло йому «велику радість», писав про своє невільне життя, скаржився, що деякі колишні приятелі припинили з ним стосунки, повідомляв, що зайнявся скульптурою… До слова, поет навіть зумів передати земляку одне зі своїх творінь… Ще Шевченко надіслав Семену і першу половину своєї повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали…» Погодьмося, що таке листування може бути лише між дуже й дуже близькими людьми, якими й були земляки.
29 липня 1857 року Шевченко записав у своєму щоденнику, що бачив уві сні С.С.Гулака-Артемовського з дружиною, «выходящего из церкви Покрова. На Сенной площади будто бы разведён парк, деревья ещё молодые, но огромные…»
Цей сон ще раз підтверджує те місце, яке в Тарасовому житті посідав Семен. Адже чужа людина у сні не прийде…
27 березня наступного року Шевченко повернувся в Петербург після довгих літ заслання. Як свідчать його записи в щоденнику протягом наступних двох місяців, Семен Гулак-Артемовський став саме тією людиною, з якою поет зустрічався найчастіше. Вже 28 березня вони зустрілися в М.Лазаревського, а потім святкували зустріч у співака. 31 березня Шевченко знову гостює у Семена, 4 квітня також, і 13 квітня знову…
12 квітня поет разом із С.Гулаком-Артемовським відвідав виставку в Академії мистецтв…
22 квітня весь день разом з Гулаком-Артемовським прогулювався містом, увечері з ним же відвідував землячку М.Мокрицьку. 23 квітня разом з Гулаком-Артемовським Шевченко читав «Космос» О.Гумбольта. 24 квітня вечір провів у Гулака-Артемовського. 25 квітня «разом з С.Гулаком-Артемовським їздили наймати дачу на Петербурзькій стороні» 30 квітня обоє були у Казанському соборі, де дивилися картину Брюлова «Вознесіння Божої Матері»…Третього травня поет знову у свого земляка дома…
18 травня Тарас Григорович укотре у Гулаків-Артемовських, вітає дружину Семена Олександру Іванівну з іменинами… Відомо також і про те, що Шевченко малює портрети дружини товариша, його доньки, дарує Олександрі Іванівні свій портрет…
Також Тарас Григорович відвідує вистави і концерти за участю свого щирого друга, з яким у ті перші місяці 1858року по приїзді у Петербург вони стали майже нерозлучними… Шевченко і далі захоплювався оперним мистецтвом дорогого земляка, особливо йому сподобалася, виконана ним роль Чупруна у виставі «Москаль-чарівник».
Тарас дуже любив українські пісні, знав їх безліч, як свідчать сучасники, мав гарний голос. Часто він і Семен разом співали народних пісень.
Мабуть, якраз тоді у композитора виникла думка написати музику на текст відомої пісні «Стоїть явір над водою». Можливо, що до того вони прийшли разом з Тарасом Григоровичем. Пісню «Стоїть явір над водою» композитор присвятив своєму другу, вона стала для Шевченка улюбленою до кінця його днів…
Звісно сучасники і друзі Шевченка та Гулака-Артемовського, які знали добре обох, іноді могли б і подивуватися їхній дружбі. Адже по характеру обоє були надто різними людьми. Сучасник наших земляків і їхній приятель Зосим Недоборовський у своїх спогадах описує спілкування друзів-земляків, свідком якого він був.
«Одного разу, – пише Недоборовський, – зібралися в мене гості, серед яких були Костомаров, Стороженко, Артемовський і Шевченко. Шевченко якось розговорився про киргизькі степи і, між іншим, згадав киргизьких коней, зауваживши, що вони такі міцні, що можуть пробігти за добу 200 верств.
Слухай, Тарасе, – раптом зупиняє його Семен.
Один пан програв у карти все, що тільки мав. Залишилося лише сукна аршинів 200. Та він і те сукно програв. А хто виграв, зміряв сукно, та й каже: «Замість 200 тут лише 20 аршин!..» «Бо в мене такі аршини, – відказує пан.» То може, і у тебе, Тарасе, такі ж версти?..»
Десь ти, Семене, – похмуро зауважив на те Тарас Григорович, – для того вродився, щоб з людей глузувати… Лицедій ти!
Якби не було на світі Семенів, – продовжив, розходившись, Артемовський, то ти, Тарасе, скакав би зі своїми кіньми не по 200, а по 1000 верств за добу…»
Навряд чи можна уявити більш недоречним, хоча, по суті, зовсім не злобивим це піджартовування над Шевченком, людини надзвичайно стриманої, небагатослівної, і яка, про це сміливо можна сказати, в житті і слова напівбрехні не сказала: до того брехня знаходилася в протиріччі з його натурою!..
Семен Степанович, втім, і сам помітив, що в цьому разі, як мовиться, передав куті меду, а тому почав запевняти свого «щирого земляка по батьківщині, по духу і вірі» у своїй братерській любові та просив не сердитися на нього, бо хіба ж не можна іноді «й пожартувати?»…
Тарас Григорович був надто доброю й розумною людиною, яка, до всього, у житті доволі натерпілася, щоб сердитися за кожен, може й недоречний, приятельський жарт, а тому, як і на інші подібні жарти Артемовського, що часто ставали причиною їхньою словесної перепалки, звичайно, тільки махнув з посмішкою рукою», – закінчує свою розповідь Зосим Недоборовський.
Незважаючи на несхожість характерів, у Шевченка з Гулаком-Артемовським було більше спільного, ніж протилежного. Насамперед вони щиро поважали один одного, і їхнім піднесеним почуттям, звісно, було непідвладне дрібне й низьке. Гулак-Артемовський добре усвідомлював, ким є Шевченко для України, Шевченко також захоплювався його неабияким талантом співака.
І це найголовніше. А ще головними була їхня любов до Вітчизни, до свого безталанного народу, що їх о’єднувало над усе. Обоє добрі душею, вони, безперечно, цінували у своїх стосунках взаємну повагу, постійну підтримку, захоплення творчістю один одного.
Тож їхня щира дружба пройшла випробування роками, вона і сьогодні зворушує,тих, хто знає, шанує, захоплюється і безсмертною творчістю Кобзаря і нев’янучою, піднесеною творчістю автора першої вітчизняної опери та багатьох інших чудових музичних творів.
«Благородніший ти із людей, брате-друже мій єдиний Семене! Не треба було теє… та, знать, у тебе стала потилиця глибока, бо брешеш собі нівроку та й не схаменешся. Ну, скажи по правді, – чи є така велика душа на світі, окріме твоєї благородної душі, – щоб згадала мене в далекій неволі та ще й 15 карбованців дала? Нема тепер таких великих душ на світі. Може, і були коли-небудь, та в ірій полетіли. Одна твоя осталася між нами зимувать…, і сочинила собі поему да такую сердечную, задушевную поему, що я досі читаю та плачу. Великий ти поет, друже мій Семене! Благодарю тебе всім серцем і всім помишленієм моїм».
Так писав Шевченко у листі до Семена Гулака-Артемовського із заслання. До цих слів, напевне, нічого додати. Вони — найкраща, найяскравіша характеристика їхніх шляхетних стосунків, їхньої святої великої дружби.