Петро Гулак-Артемовський: життя і творчість

Коли звучить «Гулак-Артемовський», то найчастіше додається ім’я Семена —   всесвітньо відомого співака, композитора, автора першої української опери «Запорожець за Дунаєм».

Але добре відомо й те, що його дядько, Петро Петрович, був автором першої української байки і ректором Харківського університету.

З’явився на світ Петро Гулак-Артемовський 27 січня 1790 року сьомою дитиною в сім’ї священика церкви Покрови Пресвятої Богородиці містечка Городище, що на Черкащині  Петра Патрикійовича та матушки Уляни. Зауважу, що ім’я матері майбутнього поета і бабусі Семена вдалося встановити зовсім недавно,  завдяки прочитаному запису в Метричній книзі Покровської церкви, яка зберігається в Черкаському обласному архіві: «Січень 1802 р. Хоронив Григорій Ромаданов по обряду християнському Уліану. Померла священика Петра Артемовського дружина. Від роду п’ятдесят чотири роки». Отже, Петро в 11 літ залишився без батька, в 12-ть і без  мами.  А роком перед тим поїхав  до Києво-Могилянської академії для навчання в її бурсі у стінах Братського монастиря. Згадуючи цей період життя, Петро Петрович наголошував, як він бідував: на базарі їв недоїдки біля чумацьких возів, латки на одязі пришпиляв сосновими шпильками, на канікули додому, в рідне Городище, приходив пішки або припливав на плотах по Дніпру. Деякі критики називали ці спогади Гулака-Артемовського плодом його буйної уяви: «Та він же був попівським синком!..». Але факт залишається фактом: майбутній байкар у молодості дуже бідував, бо рано залишився круглим сиротою.

Загально відомим є й факт, що Петро начебто залишив навчання через нещасливе кохання. Мовляв, батьки багатої дівчини не дозволили їй виходити заміж за бідного парубка. Вона так зажурилася, що до неї причепилася хвороба, яка звела  в могилу.

Юнак же не зміг пережити горе і після похорону пішов світ за очі.

Про кохану дівчину все правда. Неправда про те, що недовчився. Адже цьому суперечить розпорядження синоду духовного відомства від 25 листопада 1814 року про «звільнення з Київської академії студента, що закінчив курс богословського навчання, Петра Артемовського, від духовного звання в світське, щоб він міг вибрати рід занять».

Наш земляк покидає Київ, їде на Волинь і там чотири роки навчає дітей польських поміщиків. У цей період Гулак-Артемовський, з одного боку, досконало опановує польську мову та проникається багатою польською культурою, зокрема літературою; з другого — на власні очі бачить свавілля багатих і беззахисність бідних.

Останнє пізніше ляже в основу його славнозвісної байки «Пан та собака».

У 1817 році Петро Петрович приїздить до Харкова і вступає вільним слухачем на історико-філологічний факультет місцевого університету. Є версія, що приїхав він до міста на запрошення попечителя Северина Потоцького, який очевидно, і влаштував незвичайний вступ Гулака-Артемовського до університету: бо вже за кілька місяців він не лише навчається, а й викладає в університеті польську мову, яку ввели до програми за його ж пропозицією. У Харківському інституті шляхетних дівчат ще викладає і французьку. Викладацька робота не заважала, а  сприяла успіхам, бо вже через два роки після вступу до вузу він успішно складає іспити на одержання вченого звання магістра.

Завдяки працьовитості, наполегливості кар’єра П.Гулака-Артемовського складається блискуче. У 1823 році його було призначено ад’юнктом, 1825-ого — екстраординарним, 1828 року «за відмінну працьовитість, старанність у виконанні обов’язків і знання» — ординарним  професором. Тричі (1829-1841 рр.) Петра Петровича вибирали деканом факультету, а протягом 1841- 49рр. він був ректором Харківського університету.

Літературна творчість П.Гулака-Артемовського розпочинається з вільних перекладів та переспівів з польської літератури. Найранніший його вірш українською мовою «Справжня Добрість», адресований Г. Квітці-Основ’яненку і датований 17 вересня 1817 р. Для нас, городищан, особливу цінність мають ось ці рядки:

Як з Городищ чумак, пішовши в Крим за сіллю,

В дорозі нидіє двадцяту вже неділю…

Про землю, що породила його — містечко Городище, поет-байкар  ніколи не забував.

Разом з тим головним своїм заняттям Петро Петрович вбачав науку, адже добре знав історію, літературу. Про його енциклопедичні знання, до слова, говорили і його відомі сучасники, які високо цінували перші наукові праці Гулака-Артемовського.

Проте переважило розуміння того, що досягнути «ступенів високих» швидше й простіше можна іншими шляхами. Тому адміністративні справи стали цікавити більше, ніж учені пошуки й дослідження. Його радувало (мабуть, як і кожну людину, яка встигає досягти якихось висот на цій землі), що він не лише «вийшов у люди», але й став відомий багатьом високо чиновним і вельможним особам. До нього виявляють увагу цар і цариця. Даровані царем діамантові перстні, золоті табакерки тішили самолюбство Гулака-Артемовського.

На цивільній службі він дослужився до чиновника IV класу — дійсного статського радника (прирівнюється до військового звання генерал-майора), був нагороджений орденами Російської імперії: святої Анни III, II ступенів, ІІ ступеня з імператорською короною, святого Станіслава ІІ, і святого Володимира IV ст.

Все це, а, насамперед високе звання дійсного статського радника давало Петру Петровичу для нього і його нащадків привілей потомственного дворянина.

Попри все це, знаковою для нас є творча спадщина Петра Гулака-Артемовского. Саме як поет-байкар увійшов він в українську літературу, розпочавши творчий шлях, як уже згадувалося, наприкінці 10-х років ХІХ ст. А широко відомим став у 1818 році, коли  в журналі «Украинский вестник» була опублікована його байка-казка «Пан та собака». Цей твір став зародком нового напрямку в укранській літературі — байки.

В ній Гулак-Артемовский викриває самодурство й розбещеність панів, висловлює співчуття до безправних селян. В алегоричному образі Рябка поет розкриває долю кріпака, повністю залежного від пана. Рябко прагне догодити панові, проте залишається винним і тоді, коли не спить цілу ніч, охороняючи господу господаря, і тоді, коли заснув: у першому випадку — заважає спати, у другому — злодії пограбували панське добро. Рябко в обох випадках жорстоко битий, не витримує:

Той дурень, хто дурним іде панам служити,

А більший дурень, хто їм дума догодити!

Хочу зауважити, що «присмак» різки Петро Петрович добре знав від свого батька. Річ у тім, що за прихильність до православ’я у часи, коли Правобережна Україна, а, отже, й Городище, входили до складу Польщі, польські пани жорстоко відшмагали його батька різками. До самої смерті зберігав він їх жмуток, потім передав синові Петру, який часто показував  сімейну реліквію гостям. Тож оті рядки:

«До часу над слабим, хто дужчий, вередує…» писані не пером, а серцем, душею Гулаків-Артемовських.

У своїй творчості Гулак-Артемовский ще не раз звертався до жанру байки, хоча не зумів піднятися до рівня «Пан та собака» — перлини своєї творчості. Проте байки «Солопій та Хівря або Горох при дорозі», «Тюхтій і Чванько», «Батько та син», «Дві пташки в клітці», «Рибка», становлять для нас певний інтерес, бо мають беззаперечну художню вартість, висока поетична майстерність яких робила випадкові, на перший погляд, творчі «дрібнички» досить цікавими творами.

Хліб ви їжте,

А правду, хоч яким панам вельможним, ріжте.

Ці заповітні рядки Гулака-Артемовского і в наш час актуальні.

Нещасливе кохання залишило глибокий смуток у серці поета на все життя. «Живу плачучи, а плачу сміючись — писав він. —  Бажаючи плакати — я смішу інших». Тож недаремно його творчу спадщину називають «веселим смутком мудреця».

Гулак-Артемовскиий перший в українській літературі звертається до творів Гете, польського поета Адама Міцкевича і пише за їх сюжетами балади «Рибалка», «Твардовський».

Твори його друкувалися в періодичній пресі, а першу спробу упорядкувати їх взявся Пантелеймон Куліш, надрукувавши у березні 1861 року в журналі «Основа» значну частину.

Чи був щасливим в особистому житті Петро Петрович, який одружувався двічі?

Першою його дружиною була француженка Луїза, з якою він побрався десь у другій половині 20-х років і яка невдовзі померла від простуди, залишивши двох синів — Клеоника (у майбутньому талановитий скрипаль-віртуоз, прокурор у м.Кишиневі та Йосипа (відомо, що був агрономом ).

Вдруге Петро Петрович одружується на бідній дівчині Єлизаветі Федорівні. Протягом 1834-48 років у подружжя народилося одинадцятеро дітей. Жили вони на околиці Харкова у власному дерев’яному будиночку. Тут постійно кватирували студенти, серед яких  і Микола Костомаров.

Старший син Петро від другого шлюбу став священиком. Його син Яків (1861-1939), внук поета-байкаря, працював у Києві діловодом в Управлінні Південно-Західної залізниці. Два десятки літ обирався у старостат хору М.В.Лисенка. У 1900-1911 роках — упорядник могили Тараса Шевченка в Каневі.

Петро Петрович у Харківському університеті пропрацював понад чотири десятки літ. Тому й не дивно, що депресію після виходу на пенсію проганяв гумором:

Була робота — була й охота, було діло — і робить кортіло,

А тепер лежимо, їмо, спимо, встаємо та й знов лежимо.

Чи ясно, чи хмарно — нам і так гарно.

А хліба треба? Впаде з неба!

А в небі не стане — жінка дістане.

Гострого батькового пера дісталося і сину Клеонику, якому портфеля Петро Петрович подарував із запискою:

Колись, за Богдана Хміля,

писалося й без портфіля.

А тепер вся сила в портфілях,

зате пишуть — як із похмілля!

Взагалі Гулака-Артемовського дуже дратували усякого роду дряпічки, які спекулювали на українському слові: «…у нас теї погані, віршомазів, скільки наплодилося, як у доброго попа дітей».

Слід зазначити, що Петро Петрович приятелював із Симиренками та Яхненками, зберігся до наших днів його лист до О.І.Хропаля. Він також знався з іншими багатьма відомими людьми свого часу, зокрема з великим польським поетом Адамом Міцкевичем.

Відносно його стосунків із Шевченком, то Петро Гулак-Артемовский безмежно шанував творчість Великого Кобзаря, хоч ніколи зі своїм земляком не зустрічався. Зі свого боку, Тарас Григорович, засуджуючи П.Гулака-Артемовського за те, що той «у пани постригся», віддавав належне його поетичному доробку, а окремі твори, зокрема переспіви оди Горація у своїй повісті «Близнецы» назвав «геніальною пародією». Тож не випадково приятелі Гулака-Артемовского у1877 році видали його твори під назвою «Кобзар П.П.Гулака-Артемовського».

До смерті Петро Петрович відносився по-філософськи:

Людей питай, свій розум май!

Як не мудруй, — а вмерти треба!

І додавав: Як умру — я вам дулю покажу.

Коли це сталося, дружина напише на зворотному боці фотографії: «Помер тихо 13 жовтня 1865 року під час ранкового богослужіння у церкві Покрови Пресвятої Богородиці, особливо люблячи це свято».

Напевне, через те, що батько був священиком такої ж церкви у Городищі, яке він у листі до своєї внучки Марії Яхненкової називав «незабвенным»…

Похований поет у Харкові. На місці колишнього кладовища тепер міський парк, але могила лишилася. Уціліла й надмогильна плита, на якій написано:

«Памяти действительного статского советника П.П.Артемовського-Гулака. Скончался 1-го (за старим стилем — автор) октября 1865 года.

Преданная жена».