Гулаки-Артемовські — дворяни?

Рід, який дав вітчизняній культурі класика літератури й класика музики, заслужив, щоб про нього знали нащадки. Однак, про рід написано зовсім небагато, бо досліджень, навіть поверхових, немає зовсім. Власне, все звелося до написаних творчих і життєвих біографій вченого, письменника та поета Петра Петровича і співака й композитора Семена Степановича Гулаків-Артемовських (дядька і небожа).
Саме в призмі розповідей про цих видатних діячів нашої культури і йдеться про рід.
А, між тим, наприклад, є чимало запитань і про його походження, соціальний стан, історію подвійного прізвища тощо. Відповіді на них допомогли б збагнути, звідки, з яких джерел обоє черпали натхнення для творчості, чиїх, як мовиться, батьків вони діти. Зрештою, ці відповіді потрібні для історичної правди, повної картини якої, повторимося, поки що не має.
Отож, давайте разом поміркуємо, об’єднавши відомі й маловідомі факти на шляху пізнання істини про Гулаків-Артемовських. Зрозуміло, що це буде лише спроба певних узагальнень, адже справжню цілісну картину можна мати лише на грунті незаперечних фактів, документів, свідчень і т. д. Отже, попереду ще дуже й дуже багато роботи і нові відкриття гулакознавців.
Почнемо з існуючої версії про походження роду, яка грунтується на твердженні Петра Петровича: його родоначальником був Іван Гулак, генеральний обозний Петра Дорошенка (друга половина ХVІІ ст.). Безперечно, Петро Петрович, який народився 1790 року і доводився генеральному обозному нащадком у п’ятому-шостому поколінні, міг володіти достовірними даними чи переказами про засновника роду, тому ідею про родоначальника Івана Гулака можна вважати цілком реальною. Тим паче, що іншої й не маємо.
Тепер про інше. Звідки і коли з’явилися Артемовські? Той же Петро Петрович твердить про те, що спочатку були тільки Гулаки, Гулаком-Артемовським став лише один з них — той, хто, мовляв, жив у селі «Артемовському». Проте, це лише хороша легенда, якщо хочете, одна із версій, яких при бажанні, можна висловити безліч. Зокрема і ту, що подвійне прізвище в усі часи, з’являлося, як правило, у щойно народженого молодого подружжя, котре захотіло об’єднати в одне свої дошлюбні (а, може, про те їх попросили батьки). Отже, питання подвійного прізвища залишається відкритим.
Слід також сказати і про те, що у записах Метричної книги Покровської церкви містечка Городища Черкаського повіту Київської губернії рукою її священика Степана Гулака-Артемовського ( напишемо так за нинішньою традицією) у майже всіх записах читаємо «Стефан Артемовський».
Так само пишеться і про старшого диякона церкви «Василія Артемовського», рідного молодшого брата «Стефана». Про Василя лише у записі за 1816 рік, коли він уже був священиком городищенської Преображенської церкви, записано: « У священика Преображенської церкви Василія Гулака-Артемовського і дружини його Марії Іванівни народилася дочка…». Отже, представники цього роду вільно писалися тоді і «Артемовські», і «Гулаки-Артемовські»?..
Але до цього питання повернемося трохи згодом.
Звичайно, було б цікаво дослідити і родове коріння, починаючи від обозного і до Патрикія, від якого воно вже прослідковується чітко: Патрикій — його син Петро, сини Петра Степан (батько майбутнього композитора і співака), Василь і Петро — письменник, ректор Харківського університету. А які пагони були у поколіннях від обозного і до Патрикія?
До речі, на одній з інтернет-сторінок вміщено інформацію: «Гулак Максим (р.н. і д.с. невідомі) — гетьман українсько-повстанської армії (1642р.), був командуючим артилерії у війську гетьмана Карпа Півтора-Кожуха. Після його смерті вибраний гетьманом, вів бойові дії проти поляків на Черкащині. Помер у кінці ХVІІІ ст. на Запорізькій Січі».
То хто ж такий Максим Гулак? Чи не є він батьком або дідом генерального обозного Івана Гулака? Якщо це так, то родовід, як бачимо, заглиблюється в минуле і ще на одне чи два покоління.
Тепер щодо дворянського стану Гулаків-Артемовських. Поскільки майже все вивчення відомих представників цього роду припадало на радянський період, то на питання про його дворянське походження було накладено табу. Радянській владі вистачало й того, що вона змирилася із його «попівством» – ще одним ворожим народу, за версією комуністичної ідеології, елементом.
Тому у відомій монографії «С.С.Гулак-Артемовський» (Київ, 1962 р.) її автор Леонід Кауфман про дворянство цього роду не написав жодного слова. Не йшлося про це і в музейній експозиції, яку розгорнув організатор і засновник музею, городищенський краєзнавець Георгій Коваль. Проте і Кауфман, і Коваль, безперечно, знали, що Гулаки-Артемовські були дворянами. Наприклад, у паперах, які написані рукою Георгія Хомича, і які зосталися в музеї (бо значна частина записів краєзнавця втрачена ), йдеться про «герб роду Гулаків», в основі якого — лук і стріла. Тут згадується і опис інших дворянських гербів, з яких у музеї були навіть негативи на фотоплівці. Однак про це Коваль ніде «не поширювався». І зрозуміло чому. В одному з листів він наголошував :
« Писати про якогось героя правду — не пропустять, а побрехеньку, то із задоволенням надрукують».
Однак про дворянство Гулаків -Артемовських як про існуючий факт дослідник Леонід Кауфман все-таки говорить. Але не у монографії за 1962 рік, а в рукописних дослідженнях, які не були видруковані, і автор подарував їх музею ще в часи Коваля. На щастя, вони збереглися.
Так, у дослідженні «С.С.Гулак-Артемовський. Новые материалы и исследования» за 1954 рік (!) на стор.5 зазначено (мовою оригіналу):
« Дело в том, что во всех документах, сохранившихся в личном архиве Гулака-Артемовского в Ленинградском Центральном Историческом Архиве, указано, что он происходит из киевских дворян…».
Ще в одному дослідженні цього автора «М.И.Глинка и С.С.Гулак-Артемовский. Новые материалы», (Київ,1961р.), на стор.15, де йдеться пронаписану рукою Глінки довідку, яка послужила Семену документом для проживання у Петербурзі, написано таке: (мовою оригіналу): «Прочитав этот текст, Глинка внёс у него некоторые исправления и дополнения. Вполне справедливо решив, что лицу дворянского происхождения легче будет продвигаться по леснице артестической карьеры, он потребовал, чтобы в свидетельстве было указано, что Гулак-Артемовский происходит из киевских дворян и для того, чтобы не произошло никакой путаницы, указал имя своего подопечного».
І ще одна цитата, цього разу витяг із листа Семена Гулака-Артемовського до дядька Петра Петровича у Харків, написаного у травні-червні 1839 року і уривки якого знаходимо у згаданому дослідженні Л. Кауфмана за 1955 рік (!): «Дело о дворянстве нашего рода давно поступило в геральдию и через два, не более чем три месяца будет решено непременно. Герольдмейстер, с которым я имел случай познакомиться, заверил меня, что род Гулаков-Артемовских наверное будет утверждён в дворянском достоинстве. Паспорт (співак у цей час мав виїздити за кордон для навчання — О.О.) я получил с прописанием, что я дворянин».
З процитованого, звісно, можна робити певні висновки, але перед тим ще раз звернемося до окремих записів у Метричній книзі Покровської церкви на початку ХІХ століття. У них кілька разів згадується «дворянин Федор Гулак и жена его Акилина» у зв’язку з народженням дітей (1802р.,1805р.,1806р.). Запис за грудень 1802 р. засвідчує, що у «дворянина Якова Гулака и жены его Екатерины» народився син Павло. (Через 47 років про Павла читаємо таке: «Умерла дворянина Павла Яковлевича Гулака жена Соломия Мойсеевна.»).
Ще кілька записів: «У дыякона Василия Артемовского и жены его Марии родился сын Лесь. Воспринимал губернский секретарь Аким Гулак:Артемовский»; «У тытулярного советника Акима Гулака и жены его Марии родился сын Марко…» (1810р.); «Дворянин Василий Гулак воспринимал (був хрещеним батьком — О.О.) незаконнорождённого младенца шляхтича Ивана Дунаевского».(кінець 1806 р.).
Ці записи, а також наведений раніше про «священика Преображенської церкви Василія Гулака-Артемовського» свідчать про те, що у Городищі на початку ХІХ століття жило багато дворян Гулаків. Можливо, вони були нащадками Патрикія, який став першим серед Гулаків священиком? Проте, сумнівно, щоб наступні покоління священика могли називати себе дворянами, бо за тодішньою традицією вже належали до духовного стану. Отже, це були інші Гулаки, які, безперечно, мали родинні зв’язки і з нащадками Патрикія?..
Цілком можливо, але незаперечним є той факт, що всі Гулаки, які походять від генерального обозного Івана спочатку належали до козацько-старшинського стану, а в кінці ХVІІІ ст., згідно Указу імператриці Катерини ІІ, перейшли у стан російського дворянства. На одній інтернет -сторінці говориться: «Гулаки — русский дворянский род, происходящий от Ивана Гулака, генерального обозного Войска Запорожского. Его потомство внесено в VІ часть родословных книг дворян Киевской и Полтавской губернии. Одна веть именуется Гулак-Артемовские...»
Звичайно, можна зробити уточнення, що і Гулаки, і Гулаки-Артемовські таки українські, а не російські дворяни. Хоч формально, офіційно, звісно, належали саме до стану «русского дворянства».
Але то так, між іншим. Безперечним є той факт, що рід дворян Гулаків у ХVІІІ-ХІХ століттях був дуже численним, його представники жили і в Києві, і в Полтаві,і в Черкасах, і у Переяславі (де були козацькими старшинами та мали маєтності перші нащадки генерального обозного) та інших містах і селах України. Городище — один з їх осідків.
На жаль, сьогодні поки що неможливо прослідкувати, де і коли від Гулаків відокремилася їхня родова гілка Артемовських. Можливо, це сталося у Києві, може й у Городищі. Де, як можна зробити певні узагальнення ззаписів Метричної книги, Семенів дядько, диякон Василь, як і його батько, писався «Артемовським».
Проте ж є запис, де він «Гулак-Артемовський»! Так само зазначено й про Якима: то він «лише» Гулак, то вже Гулак-Артемовський. Більше того, Гулаком-Артемовським, безперечно, були його дід Петро, і прадід Патрикій. (Про це, до слова, твердить і Георгій Коваль).
З процитованого листа Семена до його дядька можна висловити здогад про те, що рід Гулаків-Артемовських, як одна з гілок дворянского роду Гулаків, також належав до дворянського роду. Інакше й бути не могло. Бо не міг же Глінка робити запис у документ про дворянське походження Семена, маючи про те хоч якийсь сумнів. Не могли також Семену написати в паспорті, що він дворянин, якби це було не так. Питання про дворянське походження у Російській імперії завжди було серйозним і доскіпливим, «помилково» у дворяни не записували.
Але ж чому тоді Семен «клопотався про присвоєння дворянського звання роду Гулаків-Артемовських», як про це пише Кауфман?
На нашу думку, у діях нашого земляка йдеться не про «присвоєння», а про підтвердження дворянського стану роду Гулаків-Артемовських. Зрозуміло ж, що бути священиком, особою духовною і водночас дворянином неможливо. Хоч, звісно, городищенські священики, як твердить Кауфман, походили саме з дворян. Чи київських?.. Саме це ще потрібно дослідити.
Тож Семенові, як особі вже не духовного звання, згадалося своє родове походження, яке він захотів для себе, для своїх нащадків поновити. З усього видно — і поновив, якщо у паспорті його записано як дворянина. Хоч остаточно відповідь на це запитання слід шукати в документах архівів України і Росії.
Інша річ, коли йде мова про дядька Семена Петра Петровича Гулака-Артемовського, який був ректором Харківського університету і дослужився на цивільній службі до чиновника IV класу — дійсного статського радника (прирівнюється до військового звання генерал-майора), був нагороджений орденами Російської імперії: святої Анни III, II ступенів, ІІ ступеня з імператорською короною, святого Станіслава ІІ, і святого Володимира IV ст.
Все це, а, насамперед високе звання дійсного статського радника давало, Петру Петровичу для нього і його нащадків привілей потомственного дворянства.
І зовсім притилежне: як стверджує той же Л. Кауфман: «Проживающие в настоящие время на родине С.С. Гулака-Артемовского его потомки по линии брата Павла в дореволюционный период относились уже к мещанскому сословию, а земля, принадлежавшая роду Гулаков-Артемовских, была продана с публичных торгов».
Отже, Семену справді слід було поклопотатися, аби відновити справедливість та підтвердити приналежність роду до дворянського стану. Бо сумніву таки немає — рід Гулаків-Артемовських, принаймні, та гілка, яка жила в  Городищі наприкінці XVIII — початку XIX століття походила з дворянства. Навіть ті документи і факти, свідчення, які маємо, це підтверджують.
Проте, звісно, головним є інше: насамперед наш співак і композитор був плоть від плоті сином свого народу. Для невмирущості якого він стільки зробив, у першу чергу написавши перлину вітчизняної музики, безсмертну оперу «Запорожець за Дунаєм».