Лук’яненко, Гнатюк, Забашта

Неодноразово читала у «Віснику Городищини» публікації художника Олекси Близнюка, в яких він порушував питання перейменування трьох вулиць Городища. Скільки звертався з проханням у міську раду, і чує від багатьох депутатів, що це не на часі. А деякі взагалі відмовляються, мовляв,  то не головне.
А що на часі?..

Що головне?..

Адже, за такої логіки, може, й Україна не на часі?.. Невчасно проголосили її волю?..

Цей абсурд у нас просто під ногами. І не дає жити та будувати заможну державу зі щасливим народом.

Ні, не поділяю думку тих, хто каже, що українці – пропаща нація. Бо так можуть говорити лише наші вороги. Але те, що живемо, м’яко кажучи, не зовсім добре після майже тридцяти років Незалежності, то, в першу чергу, через нашу свідомість, через те, що ми такі: не рішучі, не послідовні, не розумні, не патріоти.

Підтримую нашого земляка, одного з перших борців краю за Державність України, відомого громадського діяча і талановиту людину Олексу Близнюка, та хочу висловитися з приводу порушеної теми. Адже вона стосується і духовності – сфери, в якій працюю. Навіть більше – пов’язана з іменем корифея вітчизняної музичної культури – Семеном Гулаком-Артемовським, який народився у місті над Вільшанкою. Бо саме через те, що вулиця у Городищі носить ім’я московського письменника Тургенєва, і не дає змогу городищанам стати справжніми українцями. Дехто через те і зараз оглядається на Москву. Раз вона в нас і до сьогодні присутня.

Але що цей Тургенєв доброго зробив для України? Мріяв про її волю? Хотів їй незалежності?..

Дзуськи.

Навпаки, насміхався з Шевченка. Глузливо твердив про нашого генія, що у того манія величі, самохвальства… Словом, не зовсім, добре з головою… Почитайте його спогади у збірнику «Сучасники про Шевченка». А ми чомусь шануємо чужого письменника, ходячи вулицею його імені. Імені фактично ворога України, її незалежності, духовності.

А, між тим, маємо справжніх героїв, які клали за Батьківщину своє здоров’я. І, навіть, життя.

Такі, як Левко Лук’яненко. Герой України. Що  двадцять сім років відсидів у тюрмах і таборах за свої переконання, за прагнення, аби Україна стала незалежною. Це його комуністичний режим лише за  такі думки засудив до смертної кари через розстріл!.. Змінивши згодом вирок на каторгу! Це Левко Лук’яненко написав текст Акту проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року.

Скажу й про те, що він не раз бував у Городищі, добре знав наше місто, шанував його жителів.

То що ж нам заважає назвати його світлим іменем нинішню вулицю Тургенєва? Щоб зайвий раз довести, що ми є народ,  що шануємо справжніх героїв. А не ворогів.

Те ж з вулицею Нахімова.

Хто такий Нахімов? Царський московський адмірал, який керував обороною Севастополя у війну 1853-1856 рр. Він воював за Росію, за імперію, за її могутність. На його прикладі і зараз виховують московських дітей. І зараз із його іменем воюють проти України на Донбасі. І коли в України в 2014 році забирали Крим та Севастополь, то також посилалися на Нахімова як великого героя Росії, що боронив «город руських моряков».

То скільки ж можна сміятися над собою?.. І хіба це не знущання над пам’яттю наших героїв. Які віддають життя за Україну? А у «глибокому тилу», у Городищі тим часом у імені вулиці прославляється її ворог?!.. Зрештою, скільки ж будемо знущатися самі над собою? Коли можемо її перейменувати та дати ім’я відомого художника, що також знав і любив Городище, неодноразово його відвідував, малював тутешні краєвиди.

Мова йде про Василя Забашту, який, до речі, намалював прекрасну картину про нашого земляка Семена Гулака-Артемовського. Та подарував її його музею. Вона й сьогодні в ньому експонується. І зробив це на прохання засновника музею Георгія Коваля, з котрим був добре знайомий і приятелював.

То хіба така людина не заслуговує на вдячність городищан? На те, щоб назвати нинішню вулицю російського  адмірала Нахімова іменем українського митця Василя Забашти? Що жив і працював для української духовності, для України та її народу.

І ще хочу запитати… Про що говорить назва вулиці Маніжа? Бо чого тільки довелося почути! Навіть думку, що так назвали на честь… Панночок, які любили тут гуляти. Тобто «маніжитись».

Звісно, знаючі люди скажуть, що це не так. А колись… Тобто ще за часів окупації Городища Московською імперією у місті стояв кавалерійський полк. І браві солдати – кавалеристи тут вигулювали, дресирували… коней. І це місце називали «манєжем».

То невже це така визначна подія в житті міста?.. Аби увічнювати в ньому московських коней і московську воєнщину?.. Від якої сьогодні терпить вся Україна через Донбас і Крим. Як символ «віковічної дружби двох братніх народів». Нічогенька «дружба», що забирає нашу землю і вбиває українців!..

То, щоб з нас люди не сміялися, й діти і онуки, перейменуймо вулицю Маніжа на вулицю Дмитра Гнатюка, великого нашого сучасника, до всього, почесного громадянина Городища і, ще раз, до всього, також Героя України.

Дмитро Гнатюк багато разів бував у нашому місті, співав на площі   Миру. Як режисер Київського театру оперу  й балету, не раз ставив на сцені невмирущого «Запорожця за Дунаєм» нашого безсмертного городищанина Семена Гулака-Артемовського.

А скільки поколінь українців виросло на його прекрасному співі?!.Згадаймо хоча б «Марічку»  та «Черемшину»! Пісні, що разом із Гнатюком співали наші діди і батьки, та співатимуть діти й онуки.

Дмитро Гнатюк зовсім недавно пішов із життя. І його світлим,  дорогим кожному українцеві ім’ям, назвати вулицю – це велика честь для нас. То зробімо це, і станьмо також кращими. Заради прийдешніх поколінь городищан. Бо саме такими патріотичними діями, коли перейменовуємо і вулиці міста, давши їм імена достойних людей, наблизимо цим і достойне, гідне життя. Адже сказано, що не хлібом єдиним живе людина. А й піснею теж.

І хай цей діагноз буде й у вас, шановні депутати Городищенської міської ради. Підтвердіть його своїм шляхетним рішенням та перейменуйте згадані вулиці, давши їм горді українські імена Левка Лук’яненка, Василя Забашти, Дмитра Гнатюка.

Городищани на те чекають. Вони вам щиро подякують.