Наречена Шевченка

У  2017 році виповнилося 100 років з дня смерті жінки, ім’я якої зганьблене її сучасниками. Мало хто і по-сьогодні сказав про неї добре слово. Ликерія Полусмак…

Розповіді про стосунки  Тараса Шевченка з жінками більше легендарні, ніж реальні. Бо все вичерпується переліком тих, на кого нібито звертав увагу  Шевченко та авторськими висновками з порушеної теми, що грунтуються на поетичних присвятах Шевченка або його листах.

У підсумку — жодного факту про розвиток любовного сюжету.

Проте кожен, хто цікавиться життям і творчістю Тараса Шевченка , ще зі шкільної парти пам’ятає його сватання до Ликерії Полусмак. Пирнаймні, я і зараз чую схвильовані слова вчительки про невдячну дівчину, яка не зрозуміла високих почуттів, не оцінила генія й не погодилася стати його дружиною.

Зрештою, на цьому ставили крапку й шевченкознавці, вважаючи, що більше нічого додати.

Однак  останнє кохання Тараса Шевченка, як жодне інше, мало багатьох свідків. Що залишали про нього спогади. І хоч у ставленні до Ликери Полусмак вони абсолютно негативні, проте, на мою думку, чимало й такого, що спростовує упереджену оцінку сердечних взаємин Тараса Шевченка і його обраниці, з якою був заручений і яку оголосив своєю молодою. Себто, більш по-сучасному, нареченою. Подібного у Шевченка не було ні до, ні опісля…

Хто ж вона, поетова Єдина Наречена, що її він справді покохав і зібрався поєднати долю?..

Народилася на Чернігівщині,  дев’ятнадцятирічна сирота, кріпачка панів Макарових… Хоч сама вважала, що з вільних, адже діди-прадіди козакували… Собою височенька, струнка, караока, з густою темною косою… Той тип дівчини-українки, який найчастіше зустрічаємо в картинах Шевченка-художника.

Отже, йому найближчий до серця… Бо й свою Ликеру  Полусмак змалював з неабиякою ніжністю та любов’ю. Попри те, що не була красунею…  Але щось звабливе і неповторне впадає в вічі…

… У Петербург Ликеру Полусмак  привезла стара пані. Сталося це наприкінці 1859 року.

Дівчина почала служити покоївкою у домі її дочки Варвари Картишевської, де двічі на тиждень збиралися літературні вечори. Учасником яких був і Шевченко.  Саме у гостинному домі Карташевських узимку шістдесятого року Тарас Шевченко  уперше побачив майбутню кохану, яка допомагала прибулим скидати верхній одяг і одягатися.

Ніхто не може сказати, що то було кохання з першого погляду. Але те, що дівчина відразу запала Тарасу в душу, пізніше розповість сама Ликера Полусмак: “…Ходить по хаті, як я за столом прислужую, і дивиться на мене.”

Дівчина теж не лишилася байдужою: “Я почала встидатися; лиш він прийде, а я вже боюсь показатися”.

А далі щиросердно зізнається:”Тарас Шевченко мені подобався”.

Та й як могло бути інакше, коли він дуже добрий, уважний…

Як подавала кожуха і шапку, завжди давав гроші. А коли приносила листа, то отримувала карбованця!..

“Ти пішки прийшла?” — питав. “Пішки”. “Така гарна дівчина, а ходить пішки!.. На ж тобі на підводу!”

“А Тургенєв ніколи нічого не дасть — такий понура,” — згадувала Ликера Полусмак.

Щире, жартівливе Шевченкове слово проклало шлях до дівочого серця, яке відповіло  тією ж приязню.

Той роман у поглядах та словах не залишився непоміченим. Згаданий Тургенєв не втерпів — встромив свого носа в чужі справи й запитав Ликеру Полусмак, чи подобається їй Шевченко?.. Про те питала і цікава молода пані Карташевська… Й інші теж питали…(?!.)

Соромлива Ликера Полусмак не знала і що казати, і що думати…

Тяжко захворіла. Мало не на сухоти, туберкульоз по-теперішньому. Сам пан Макаров відвіз у лікарню, оплатив лікування, що тривало півтора місяці.

На щастя, молодий організм здолав недугу, і Ликера Полусмак весною розцвіла наче  квітка!…

Шевченко ще дужче прихиляється до неї. А вона до нього…

Палко закоханий поет освідчується, і Ликера Полусмак дає згоду побратися…

Шевченко купляє Нареченій незліченні подарунки, наймає  їй окрему кімнату, зустрічається з Ликерою Полусмак мало не щодня… Вона навідується до Шевченка в гості, в Академію художеств (і не раз)…

Як прийшла вперше, Тарас Шевченко дуже зрадів: «Федоре, моя молода прийшла. Давай нам хоть чаю», — попросив слугу.

Напевне, у ті літні місяці в Петербурзі не було щасливішого чоловіка, ніж наш поет!.. Вся його увага — Ликері Полусмак, своїм високим почуттям… Навіть поетична Муза вмовкла — за липень жодного рядка, а в серпні лише одна поезія — «Ликері».

Але яка!..

Моя ти любо! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа

Раби, невольники недужі!

…Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись.

І не клянись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде…

… Моя ти любо! Усміхнись

І вольную святую душу

І руку вольную, мій друже,

Подай мені. То перейти

І Він поможе нам калюжу,

Поможе й лихо донести

І поховать лихе дебеле

В хатині тихій і веселій.

Не допоміг Бог. На Шевченка накинулись усі «добрі люди». У першу чергу з числа жіночок-землячок, які дуже «любили-шанували» поета й хотіли застерегти від «необачного, необдуманого кроку».

Особливо старалися рідні сестри Білозерські — Надія й Олександра. Перша у заміжжі Забіла, а друга відома Куліш. На весіллі в неї Тарас Шевченко був за старшого боярина…

У Надії Михайлівни, на свою, біду, Ликері Полусмак ще й випало жити, коли Карташевські поїхали за кордон.

Такий ґвалт зчинили!  Не через те, що вподобав нерівню. Ні. Бо й вільну пан її дав…Тільки дізнався про Поетові почуття до неї.

А через те, що не підходить йому… морально-духовно.

А ще — не чепурна, ледащо, хитра та підступна…

І це говорили про ледарство ті, хто жив за рахунок своїх підневільних… Яким кріпаки і кріпачки прислужували… Які самі, як мовиться, і за холодну воду не бралися.

Кулішиха, яка Шевченку наговорила скільки поганого, не обминула й дівчині дещо сказати: «Ти не знаєш його (Поета). Він сибіряка і п’яниця».

Хоч Ликера Полусмак Тараса Шевченка  п’яним й не бачила!.. А сама Олександра Михайлівна?.. Коли її «сімейний досвід» фактично закінчився розлученням (у цей час покинута чоловіком).

Чи мала вона право когось повчати про родинне щастя і роль у ньому жінки?.. Якщо не могла дати ради власним стосункам із дуже  талановитим, самозакоханим і зрадливим Паньком?..

І взялася повчати Тараса Шевченка, виписуючи рецепти, якою має бути його майбутня дружина (!..)

Як посміла повчати?.. І кого?.. Великого Шевченка!..

Як посміла вчинити те, що не вчинить вихована людина?… Адже існують межі…

Дуже шкода, що Тарас Шевченко не послав і Олександру, і Надію до дідька. Як це повинен зробити справжнійи чоловік. Або хоч не слухати тих «порад-балачок».

Хоч… Спочатку він стійко боровся за своє кохання, захищав його. «Хоч би і батько мій рідний устав із домовини, то і його б я не послухав!..»  — сказав у гніві Забілій. І не захотів її більше бачити — так розсердився за лихі слова про Ликеру Полусмак.

Але… Як не парадоксально, іншим разом сам і попросив Кулішиху: «Я приїхав до вас Ликерю Полусмак  сватать, порадьте мені, у мене тут нікого нема».

Щирий, наївний Поет запустив у свою шляхетну душу звичайнісіньких жінок-пліткарок.

А яким же був щасливим!.. Коли нікого не слухав. А так…

Ще не одружившись, не нажившись, уже й розлучився….

Хоч у житті, звісно, і дурніше буває!…

… Підключили до наклепів і заздрісну челядь-прислугу…

Стали слуги-лакеї насміхатися з Ликери Полусмак — і поганий, і старий у неї жених!..

Першою не витримує Наречена. Вона перелякалася, розгубилася і… не захотіла такого «щастя». Раз усі про Шевченка отак балакають…

Приязнь, симпатія ураз випарувались… Та й чи могла проста малоосвічена дівчина збагнути все, зробити вірні висновки?..

Це пізніше вона скаже: «Тоді я була зовсім дурна й не знала, який він великий чоловік».

Усі «критики» Ликери Полусмак згадують їй і останню безграмотну записку Тарасу Шевченку (яка збереглася до наших днів) з дуже образливими словами. І те, що в подарованому ним хрестику умить «розчарувалася», дізнавшись, що не золотий… Не обминули й  байдуже викинуті квіти, подаровані Нареченим. Того, що була не розчесана, кімната не прибрана, а вода в графині не змінена…

Але погодьмося — хіба це серйозні причини для розриву?.. З боку того, хто палко кохає і збирається одружуватися?..

Мало що, наприклад, каже у гніві кожен з нас… На жаль. А потім просить пробачення. Або й не просить.

Таке життя. Прозаїчне. А не поетичне. Не медове й не шоколадне. А з усим потроху. З кислим і солодким — то вже залежить від тих, хто його будує…

«Звалюючи» усю вину на Ликеру Полусмак, забуваємо про Шевченка. Про те, що він геній, а тому мав особливі, дуже завищені вимоги до тієї, з якою вирішив побратися. Також від нього залежало набагато більше. Якщо не все. І в такій делікатній, особистій, інтимній справі як одруження слід довірятися лише власному серцю. І розуму.

Не забуваймо, що Тарас Шевченко у цей час вже тяжко хворів. І цей факт, можливо, найвизначальніший у тому, що сталося.

Можна говорити і про людську долю. А вона всім відома — нашому Поету так і наречено було залишитися старим парубком аж до смерті.

Хоч… Судити про те, що відбулося між Тарасом Шевченком  і Ликерою Полусмак, мабуть, не варто. Сталося як сталося.

Та любов українців до їхнього Пророка така величезна, що хочеться в ньому збагнути й те, чому Тарас Шевченко, здобувши безсмертя, при житті не мав звичайного людського щастя…

Бо чи був би з нею він щасливим?.. Переконана, що так. Щастям звичайним, земним, в якому не обійшлося б і без розчарувань. Взаємних.

Як це буває завжди, коли одружуються, в усіх, але доброго було б більше.

Адже для Шевченка такий поворот відродив би смисл буття, приніс життєву мету, певний сімейний затишок, спокій душі… Зрештою, це було б збуття головної мрії останніх років, якщо не всього життя.

Щастя його окрилило б!.. Не судилося. І це ще треба зрозуміти, хто більше злякався одруження — Ликера Полусмак чи Тарас Шевченко?..  Кардинальної і раптової зміни буднів…

Розрив відбувся на радість панського Шевченкового оточення. В якого він пішов на поводу… Безумовно — винна й Ликера. За непростий характер, певну легковажність, що вродилася «з перцем»… Але ж і Шевченків характер не був янгольським.

Коли люблять, то сприймають у Нареченої, потім і дружини, й характер… Тим паче, скільки випадків, коли дівчина (парубок) з такими «вадами», ледве не «пропащі»… А одружуються і зовсім змінюються…

Такого — скільки завгодно було, є і буде. Як і того, що змолоду — хоч до рани прикладай, а взяв шлюб (взяла) — не сім’я, а пекло…

Життя прожити — не поле перейти, і в ньому, як на довгій ниві — всього… Така народна мудрість.

Поет мріяв зустріти обраницю, «під якою земля горіла б на три сажні». А, зустрівши, кинувся той вогонь гасити…

Він хотів щастя — хотів дружини, діточок… А отримав образу смертельну, що пришвидшила шлях до Чернечої гори….

То чого ж добилися усі його «доброзичливці»?.. Своїми стараннями укоротили Шевченків вік?..

Про його почуття того періоду свідчать рядки ще одної, гіркої присвяти Ликері Полусмак:

…Присняться діточки мені.

Веселая присниться мати.

Давнє — колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся.

Безвихіддю, безнадією, глибокою апатією, якщо не справжньою депресією та смертельною тугою пройняті рядки й іншої поезії:

Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло.Зима!

Сиди один в холодній хаті

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема!

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє…

Морозом очі окує,

Не жди весни — святої долі

Вона не зійде вже ніколи

…Сиди

І нічогісінько не жди!..

І все ж… Попри всю трагічність Шевченкового найпізнішого кохання, він не міг помилитися у виборі Нареченої!.. Адже Великі не помиляються. Бо Ликерина любов до Шевченка пронеслася через десятиліття і століття… Може, він її й відчув — там, на небесах… Може, й зрадів, а, може, вона вже стала йому не потрібною — генію важко догодити…

Але щире, пронесене через життя Ликерене кохання до Тараса Шевченка, потрібне нам, Кобзаревим нащадкам.

Надто вже воно зворушливе, святе і неземне… Попри всю прозаїчність, як його намагаються змалювати черстві й убогі душею байдужі люди…

…Так. Любов дівчини, паростки якої ледь-ледь проросли і, обпльовані «добрими людьми», здавалося, навіки пропали, згодом зійшли ще ряснішими сходами. Бо Ликера Полусмак виявилася зовсім не такою, якою її змалювали карташевські-забіли-куліші і їм подібні. А справжньою Шевченковою Наречено, якою зоставалася аж до своєї смерті. І власним життям переконала, що вона — та Єдина, яка завжди кохала Тараса Шевченка. Усе життя. Може, й собі боячись зізнатися в тому. Адже була заміжня, мала дітей. А тут таке особисте, лише її…

Жінка зрозуміла, кого тоді відштовхнула і втратила. І, спокутуючи свою провину каяттям, стала приїздити на  Могилу Тараса Шевченка. Останні ж роки оселилася в Каневі, аби щодень приходити до коханої людини.

У дощ, у зимову стужу, серед липневої спеки. Завжди.

Вона була великою трудівницею, чудовою швачкою, вишивальницею… І на прожиття заробляла тяжкою повсякденною працею. Бо пенсій тоді не виплачували, а треба було харчуватися, платити за квартиру, одягатися. Хоч була невибагливою — завжди одягалася скромно, у чорні кольори… Як і личить жінці, яка щиро страждає за втраченим коханням.

Не зовсім добрі канівські діти обзивали її «Тарасовою нєвестою», та вона не зважала… Бо в містечку всі, хто її знали — шанували, і найкращі, теплі слова про неї переказували наступним поколінням…

Про Ликеру Полусмак дізналися люди — представники нашої культури… Нею опікувалися Олена Пчілка — мати Лесі Українки, знана письменниця і публіцистка; вчений-археолог Микола Біляшівський… А найбільше — Людмила Старицька, донька знаменитого письменника.

Визнала Ликеру Полусмак  своєю родичкою й Шевченкова численна рідня — нащадки його братів і сестер. Жінка не раз відвідувала Кирилівку, дарувала гостинці — власноруч пошиті сорочки, інший одяг, стрічки…

Можна лише здогадуватись, з якими почуттями приходила Ликера Полусмак до Шевчекової Могили… Де годинами стояла, плакала, молилася і розмовляла зі своїм коханим наче з живим…

Чи не найкраще передають сердечний стан Шевченкової Нареченої ось ці слова, написані нею у книзі відгуків відвідувачів Могили: «13 мая 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні день мого ангела. Подивись на мене, як я каюсь».

На мою думку, ними сказано все, що лежало на душі й серці вже немолодої жінки: її безмежна печаль за тим, що не повернути, біль непоправної втрати і велика любов до Тараса Шевченка.

Вона мала право принести її до Шевченка. Адже була тією, рук, плеча якої він торкався, сидів біля неї, розмовляв, жартував, посміхався тільки їй. Як тільки її назвав своєю Нареченою…

Вона і зараз чула його дихання, схвильований голос, напрочуд ласкаве мовлення її імені…

Багатолітню мрію Ликери Полусмак доля майже вдовольнила — після смерті у лютому 1917 року її було поховано на одному з цвинтарів Канева — всього за кілька кілометрів від дорогої для неї Могили. Може, через те, хоч у тому світі, їм обом добре…

Ми знаємо чужоземних легендарних коханих чужоземних поетів і письменників: Лаур, Беатріче, Евелін… А свою, Шевченкову Ликеру, не визнаємо…

Між тим, якою драмою є її чисте людське кохання!..

Окрім своєї Любові до Шевченка, Ликера Полусмак залишила нам і вишитий її вмілими руками чудовий рушник з багатьма квітами, а також із півнем…

Рушники із вишитими голосистими домашніми птахами Великому Кобзареві особливо були довподоби…

Ликериного рушника і зараз можна побачити в експозиції Канівського музею, щоб ще раз добрим словом згадати Жінку, яка для Тараса Шевченка стала І Музою, і Нареченою.

Її життя, незважаючи на примхи долі, невіддільне від Шевченкового.

Від молодості 1860 року до останніх земних днів.

І після них — тепер, коли вони навічно разом.