Про музей Артемовського

Українська нація, яка має тисячолітні корені, сто років тому такою себе й не усвідомлювала. Принаймні, ті десятки мільйонів українців, які жили в Російській імперії, вважали себе «малоросами», майже тими ж росіянами, тільки трохи «інакшими». Про це століттями просторікувала й панівна нація. Аби остаточно русифікувати «меншого брата».

Прикро, але подібні «ідеї» живуть і в сучасній Росії, та й, чого гріха таїти, і в Україні є чимало прихильників поняття «один народ». І не лише серед російськомовних.

Причина цієї трагедії одна — довготривала відсутність української державності.

Тож нічого дивного не було, що українці не знали і власної історії, а їхня освіта й культура розвивалися швидше як супротив русифікації, опольщенню, онімеченню тощо. Зусиллями кращих синів і дочок України, яких, проте, не завжди й знав широкий загал.

І в цьому зв’язку «показовими» є Семен і Петро Гулаки-Артемовські, небіж і дядько. Перший — зачинатель української опери, співак і композитор; другий — байкар, один з перших письменників нової української літератури. Обидва родом із містечка Городища, що на Черкащині.

Важко в це повірити, але ще шістдесят років тому у Городищі й сном-духом не відали про таких. Хоч і тоді не один десяток жителів мали прізвище «Гулак».

Для України, а також для нашого міста, ім’я Семена Гулака-Артемовського повернув світлої пам’яті музикознавець Леонід Кауфман, який двадцять п’ять років (!) досліджував життя і мистецьку спадщину городищенця. А в 1962 р. випустив у світ фундаментальну монографію «С.С.Гулак-Артемовський».

Збираючи до неї матеріали, автор багато разів приїздив у місто над тихоплинною Вільшанкою, жив тут тижнями. На щастя, у деяких родинах Гулаків зберігалися перекази про знатних представників роду. Саме в цей час відбулося знайомство Леоніда Кауфмана з Георгієм Ковалем. Він по лінії матері також походив із цього роду. Георгій Коваль був людиною надзвичайно енергійною і допитливою, невтомним краєзнавцем та борцем за те, щоб жителі міста дізналися якомога більше про двох видатних земляків. Особливо про творця першої української опери.

Невідомо, як і коли Георгію Ковалю прийшла думка створити у Городищі музей Семена Гулака-Артемовського. Але достеменно знаємо, що поштовхом до цього стало і знайомтво з Л.Кауфманом, і його книга.

Наприкінці 1963 року, перебуваючи в Києві, Георгій Коваль відвідує дослідника-гулакознавця й отримує від нього кілька десятків знімків, які складуть основу першої експозиції в залі Будинку культури городищенського колгоспу «Заповіт Леніна».

Вперше містяни її побачили 23 березня 1964 року. Тоді ж була створена й робоча група ентузіастів для організації музею. Символічно, що до неї входив і бригадир будівельної бригади Олександр Гулак, який виготовив рамки для фотографій. А інший учасник, художник Микола Шевченко, виконав необхідні написи. Вся ж організаційна і пошукова робота лягла на плечі Георгія Коваля. Який через засоби масової інформації звернувся до всієї української громади з повідомленням про створення музею.

Було розіслано листи в усі куточки тодішнього Союзу. Насамперед у Ленінград (зараз Санкт-Петербург), Москву і Київ (де жив митець). З проханням прислати документи, знімки, речі, які б могли скласти експозицію музею про життя і творчу діяльність композитора…

На заклик Георгія Коваля відгукнулося багато людей, зокрема і київські художники Василь Забашта, Микола Родин та Федір Самусєв. А трохи згодом Георгій Терпиловський та місцевий майстер пензля Олекса Близнюк. Вони намалювали для городищенського  музею чудові картини. Матеріалами ж дуже допоміг щирий шанувальник рідної культури, учитель з Івано-Франківщини Іван Костащук.

Відкриття музею Семена Гулака-Артемовського у Городищі 4 вересня 1966 року  набуло не лише всеукраїнського, а й міжнародного значення. Про подію усьому українському зарубіжному світові сповістила канадська україномовна газета «Життя і слово».

Що це було видатне явище вітчизняної культури, свідчить той факт, що на відкриття прибули відомі композитори, письменники, художники з Києва і Черкас… А артисти столичного театру опери і балету імені Тараса Шевченка подарували святковий концерт…

На святі з вітальними промовами виступили представники міністерства культури, республіканського театрального товариства, актори, літератори…

Телеграми прислали знані композитори Костянтин Данькевич, Борис Лятошинський, Вадим Гомоляка, Лев Ревуцький, Платон і Георгій Майбороди, вчений-літературознавець Євген Шабліовський, син Великого Каменяра Тарас Франко, відома артистка Єлизавета Чавдар…

А ще на свято прийшли тисячі і тисячі городищан та жителів довколишніх сіл…

Ось такі велелюдні родини музею, яким уже тоді пишалися містяни та щиро дякували за титанічну працю його засновнику Георгію Ковалю.

«За короткий час існування музею, – згадував він, – його відвідало до півтори тисячі екскурсантів, і не лише з Городища, а і з сіл і міст сусідніх районів, з Києва, Москви, Кривого Рогу. Відвідують селяни, учні, студенти, вчителі, агрономи, інженери, військовослужбовці і т. д. До послуг відвідувачів екскурсовод, вчителька місцевої школи Оксана Дудкіна, яка мешкає поруч з музеєм… Музей став центром культмасової роботи (і це все на громадських засадах).

Багато й багато стало відомо про авторів байки «Пан та собака» і опери «Запорожець за Дунаєм», а в путівнику «Черкащина» місто Городище тепер подається як батьківщина Петра Петровича та Семена Степановича Гулаків-Артемовських».

Пізніша історія музею — це часи його розвитку, злету і занепаду.

Останнє розпочалося після смерті Георгія Коваля 5 березня 1983 року.

На превеликий жаль, до сьогоднішнього дня музей прийшов з величезними незворотними втратами. Багатющу музейну колекцію Коваля, що налічувала більше двох тисяч предметів, банально розкрадено. Так зникло чимале нумізматичне зібрання; реліквії — рушники, серед яких полотно, що було на хоругвах під час поховання Тараса Шевченка у Каневі; оригінальна скульптура відомого майстра Лансере; панський посуд ХІХ ст.; меблі епохи Гулаків-Артемовських; настільний барельєф композитора (автор Г.Кальченко); значок із зображенням митця тощо.

Зникла і частина документації Георгія Коваля. Хоч до нас дійшли окремі епізоди задокументованих крадіжок. Коли один з тодішніх працівників ще ковалівської доби «списував» цінні експонати, що нібито… пошкоджені (!).

Зникли безцінні речі, давні книги, сотні знімків, документів різних епох, кількаразові зібрання старожитностей для створення майбутнього краєзнавчого музею, цінні подарунки, зокрема фарфорові вази…

Однак про сумне не хочеться говорити. Скажемо тільки, що в середині 90-х минулого століття музей фактично припинив існування. І був відновлений  майже через двадцять років.

Спочатку в районному Палаці культури. А 16 лютого 2010 року він відкрився в колишньому приміщенні районного суду, де діє й понині.

Найбільших зусиль, аби музей знову працював, доклали представниця роду Гулаків Ольга Олексіївна Шляхова та тодішній голова Городищенської РДА Сергій Васильович Ковела.

Хочеться вірити, що важкі роки музею позаду. І він назавжди залишиться місцем — святинею, де витає дух двох вельми талановитих городищенців — Семена і Петра Гулаків-Артемовських. Великих синів нашої матері України.