Василь Симиренко

Про Василя Симиренка чи не першою в наш час написала Тетяна Симиренко, дочка Володимира Симиренка, батько якого Левко був Василів небіж. Хоч тепер широкому загалу відомі й ґрунтовні спогади про видатного мецената, написані його сучасниками – Володимиром Леонтовичем, Олександром Лотоцьким і Євгеном Чикаленком.

Народився Василь Симиренко 19 березня 1835 року у с. Мліїв (нині Черкаської обл.) в родині українських купців і промисловців-цукрозаводчиків. Його батько, Федір Степанович, разом із трьома братами Яхненками – Терентієм, Степаном та Кіндратом, які доводилися Василеві рідними дядьками, заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко». Тож спосіб життя Василя Симиренка, вибір професії тісно пов’язаний спочатку з фірмою, а потім і власною підприємницькою діяльністю.

Василь Симиренко  був мало не на п’ятнадцять літ молодший свого старшого брата Платона. І якщо вдивлятися в їхні портрети, читати про них спогади, то робиш висновки, що Платона Симиренка природа наділила суворою чоловічою красою, а Василя Симиренка ніжною дівочою вродою. Хоч у характері останнього були ті ж Симиренківські риси: впертість, настирливість, наполегливість, неабияка працьовитість та незборима віра у власні сили. Це й допомагало йому досягти в житті таких визначних висот. А розпочалося все, як і в Платона Симиренка – спочатку здобув середню освіту в Україні, потім, як і брат, поїхав у далеку Францію. Де навчався в тому самому політехнічному училищі    та опанував професію інженера. Крім цього, звісно, ґрунтовно вивчив і передові на ті часи французькі технології промислового цукроваріння. Але  з-за кордону Василь Симиренко повернувся не лише першокласним спеціалістом, відмінним знавцем французької та німецької мов. А й всебічно освіченою людиною. Бо за кілька років взяв усе найкраще й від європейської культури: зачитувався творами французьких і німецьких письменників, познайомився й пройнявся оперним мистецтвом, живописом, скульптурою тощо. Тобто у рідні пенати Василь Симиренко повернувся справжнім європейцем!.. 

Повернувся і відразу ж взявся за справи. Адже померли брат Платон Симиренко, батько, дядько Кіндрат Михайлович Яхненко… Тому все керівництво фірмою лягло тепер на плечі Василя. На превеликий жаль, через об’єктивні причини, Василю Симиренку не вдалося врятувати цукровий завод у Млієві від занепаду, а потім і банкрутства. Тож він вирішив не тратити часу і праці  на безперспективне виробництво. І на заощаджені гроші купляє в недалекій від Млієва Сидорівці занедбану державну цукроварню. Яку за кілька літ власними силами та талантом інженера-винахідника відродив. А потім зробив і дуже успішним підприємством!.. Яке приносило його власникові мільйонні прибутки!..

Слід наголосити й на тому, що з оцих ще молодих літ поруч із Василем Симиренком була його кохана дружина Софія. Яка стала для нього надійною опорою, помічницею, натхненням в усіх його добрих починаннях.

Ось як відзивався про молоду родину Симиренків їхній сучасник, слова якого дійшли й до нас: «Якби в мене була така жінка, як Софія Іванівна, то й я б був би, як Василь Симиренко!..»

Про особисте життя Василя Симиренка написано небагато, але його яскраві полотна гідні і літературного роману, й захоплюючої кіноепопеї…

А розпочалося все дуже прозаїчно – зустріччю двох молодих людей. Сталося це за обставин, що у Ташлику (сучасна Смілянщина) у Симиренків був цукровий завод. На який часто приїздив Василь Симиренко , бо  було це тоді, коли він намагався поставити на ноги падаючу фірму  батька і своїх дядьків. А в сусідньому від Ташлика селі Самгородок також працював цукровий завод. Що належав місцевому поміщику Івану Альбранту. Який,  до слова, тут і проживав з родиною. Іван Альбрант належав до французької аристократії. Його батько покинув Францію в період революції 1789-1794 рр. Та пересилився в Росію.

Людина дуже привітна, добра, справедлива, освічена, Іван Альбрант з великою радістю приймав у себе молодого Василя Симиренка. Який частенько приїздив у Самгородок, щоб порадитися з того чи іншого виробничого питання. Адже на заводі траплялися й поломки, й інші прикрощі…  А цукор треба не лише виробляти, а й продати…  Словом, Василя Симиренка  з Іваном Альбрантом об’єднували спільні справи, взаємодопомога…  А ще Альбранту імпонувала чудова французька мова Василя Симиренка, його ерудиція, глибокі знання, виховання, вміння підтримати розмову на будь-яку порушену тему… Та й характер молодого гостя  – веселий, жартівливий, із завжди вдалим дотепним словом, що викликало лише усмішку – і це додавало до нього неабиякої прихильності.  Ці чесноти, а також природну скромність, сором’язливість Василя  Симиренка не могла не помітити й чорнява красуня – донька Альбранта Софія. Яка закохалася у «нашого дорогого сусіда» з першого погляду. Та так палко – що на все життя. А Василь, звичайно, відповів дівчині взаємністю.  Бо «з першого погляду» стосується і його.

Однак Іван Альбрант, дізнавшись про кохання молодих людей та їхнє взаємне бажання побратися – відповів категоричним «ні». Бо переважило аристократичнее походження: як же так?..  Доньку мало не графської родини віддати за простого чоловіка? Хоч і дуже розумного, вродливого, освіченого… Але впертість Софії не поступилася й Василевій: дівчина твердо вирішила боротися за своє щастя до кінця!.. Тим паче, що на допомогу прийшла сестра Ольга. Яка була одружена, і проживала з чоловіком у невеличкому маєтку на Полтавщині. Сюди, ніби-то погостювати в Ольги, й поїхала закохана Софія, де у невеличкій сільській церкві й повінчалася з Василем Симиренком. На щастя, батько, хоч і не відразу, а через кілька років, простив доньку та прийняв зятя. Зрозумівши, що помилявся. Що донька і справді  щаслива  зі своїм обранцем.

Так. Софія і Василь Симиренки були ніби створені одне для одного. Про це говорить і їхній небіж, син Ольги, Володимир Леонтович. Який пригадує, що його дядько й  тітонька були дуже красивою, чудовою парою.  Якою любувалися всі їхні гості. Що приїздили святкувати іменини, храмові свята і т.д. Також Володимир пригадує, яку роль відігравав дядько Василь Симиренко  у його національному вихованні… Юнаком Володимир відчув потяг до літератури, й написав оповідання… Та насмілився прочитати твір Василю Симиренку. Той дуже уважно вислухав… Похвалив… Але запитав: «Чому ж тільки російською мовою?..» І. Зробивши паузу, додав: «Ось так… Збагачуємо чужу культуру… А хто ж дбатиме про нашу, українську?..» Слід сказати, що Володимир Леонтович у майбутньому стане відомим українським письменником, активним діячем української революції 1917-1921 рр.

До українства Василь Симиренко залучив і свою дружину. Яка вивчила та добре знала українську мову… Нею вони спілкувалися, а ще часто вдвох співали українських пісень, яких знали безліч… Ще варто додати, що Сидорівка часів Василя і Софії Симиренків стала одним із центрів українського національного відродження! Тут працював аматорський театр, на сценах якого ставилися п’єси українських авторів… У Сидорівку також приїздили відомі люди, зокрема діячі українського національного руху, знані українські артисти… Симиренки нерідко організовували тут справжні українські свята – вечірки, запрошуючи на них десятки гостей.. І завжди окрасою танців, як пригадує інший сучасник Симиренків Олександр Лотоцький, ставало подружжя господарів. Коли Василь і  Софія Симиренки розпочинали мазурку…

Інша сторінка життя Василя Симиренка його сорокалітня меценатська діяльність. Про яку, на щастя, також  розповіли вже задані його сучасники. Щоб ми, нинішні покоління українців, знали, кому завдячувати за незалежність нашої  Вітчизни. Адже саме Василь Симиренко був серед тих небагатьох людей, що невтомно працювали на ниві пробудження української національної свідомості. Допомагаючи коштами видавати твори багатьох українських письменників, утримуючи українські газети і журнали… Безперечно, про багато-багато хороших його справ ми так і не дізнаємося, бо Василь Симиренко був дуже скромною людиною, тому ніколи не афішував своєї допомоги, часто залишаючись невідомим благодійником… Але нам відомі його слова, його принципи, коли він казав, що кожен українець має робити для української справи те, що може. «Я вмію заробляти гроші, тому маю їх віддавати для українства…» І віддавав десяту частину своїх прибутків… Саме про Василя Симиренка Євген Чикаленко сказав знамениті слова: «Він любив рідне українське не лише до глибини своєї щирої душі, а й до глибини власної кишені…»

А ще Є.Х.Чикаленко для нас так описав свою першу зустріч із Василем Симиренком наприкінці ХІХ століття: «Я познайомився з Василем Симиренком  у М.Ф.Комара, 1890 року в Одесі, коли він там був проїздом з-за кордону. Це був невеликий на зріст, сухорлявий дідусь з дуже приємним голеним обличчям, сірими пронизливими очима і сивою головою. Він, пам’ятаю, оповідав, що, на жаль, в Європі зовсім не знають нічого про Україну, а тому треба б ужити заходів, щоб у закордонну пресу подавалися відомості про український національний рух, і для тої мети передав через М.Комаря Одеській Громаді щось коло 5 000 карбованців. Тими грішми Одеська громада помагала Р.Сембратовичу для видання журнальчика на німецькій мові, а потім Симиренко дав через Раду Організації В.Кушніру на видання його книги»

Ще додамо, що відомим є факт, коли Василь Симиренко дав 100 тисяч золотих рублів на спорудження у Львові приміщення  для наукового товариства імені Шевченка. Що за десятки дореволюційних років свого існування зіграло надзвичайно важливу роль у вже не раз згаданому національному відродженні та вихованні національної свідомості українців. Відомо також, що всі свої статки (близько 10 млн. рублів) Василь Симиренко заповідав для української справи…

І ще один штрих, який перекликається із сьогоденням. Маю на увазі те, що останні роки життя Василь і Софія Симиренки проживали в Києві, в двоповерховому будинку, що його звели на власні кошти. Тепер у цьому ошатному приміщенні розміщено посольство Великої Британії в Україні…

Бог не послав Василю і Софії Симиренкам діточок. Тож вони все життя були лише вдвох, піклуючись одне про одного і в радості, і в горі. Бо, наприклад, відомо про хворобу Софії Іванівни, коли її тяжку недугу довгі місяці боров Василь Симиренко. І поборов. Відомо й те, що тяжко хворого чоловіка аж до смерті доглядала його дружина. А помер Василь Симиренко наприкінці 1915 року, помер тихо, майже непомітно, похорони його також були дуже скромними… І лише тепер ми знаємо, якого великого сина у ті грудневі дні втратила Україна та її народ…

Василь Симиренко був похований на Аскольдовій могилі, де хоронили відомих людей міста. Дуже шкода, але сьогодні ми навіть не знаємо й місця поховання цієї світлої людини… Адже в роки панування комуністичного варварства цвинтар сплюндрували й знесли з лиця землі… Але віриться в те, що добра пам’ять про Василя Симиренка назавжди збережеться в серцях українців. І що, рано чи пізно, йому буде поставлено у столиці пам’ятник. Адже Київ він дуже й дуже любив. Як і  матір-Україну… Пам’ятник нашому  Прометею. Що освітлював, за словами Тараса Шевченка, українське життя у «время лютеє». Щоб воно обов’язково обернулося перемогою українців на віки вічні у наші благословенні незалежні часи національної волі.

На знімках:

Василь Симиренко

Софія (Альбрант) Симиренко

Іван Альбрант

В’їзд в с. Сидорівку

Місце цукрового заводу Василя Симиренка в Сидоріці працівникам музею показує Тетяна Володимирівна (Торп) Симиренко. 1995 р.

Будинок Василя та Софії Симиренків в Сидорівці. Знімок зроблений в 90-ті роки минулого століття.

Будинок в Києві, збудований Василем Симиренком. Зараз там посольство Великобританії.

Меморіальна дошка, відкрита 26 вересня 1995 року по вулиці Десятинній, 9 у Києві, де мешкали Василь та Софія Симиренки.

Світлини з архіву музею. Знімок Софії Альбрант-Симиренко рідкісний. Практично відомий поки  що один.

З приводу екскурсій до музею родини Симиренків

телефонуйте: 097 41 49 513

Ласкаво просимо!