Мистецький світ тісний, а в ХІХ столітті ще тісніший.
Відомий поет Віктор Забіла був серед тих, кого співак і композитор Семен Гулак-Артемовський знав і шанував.
Їхні шляхи зійшлися у Качанівці, в маєтку поміщика-мецената Григорія Тарновського. Сюди наприкінці червня 1838 року Михайло Глінка привіз із Києва Семена Гулака-Артемовського. У Глінки було багато справ і він їздив у Полтаву, Харків та інші міста в пошуках хлопчиків-співаків. А наш земляк майже два місяці жив у гостинній Качанівці .Куди з`їжджалися освічені українці мало не з усієї Гетьманщини (так ще називали Лівобережну Україну.) Часто приїздив і Забіла, який жив недалеко – під містечком Борзною на хуторі Кукуріківщина.
Відомі його зустрічі з Глінкою, познайомився він і з талановитим співаком Гулаком-Артемовським. На якого звернув пильну увагу, бо й сам добре співав.
Те літо в Качанівці було напрочуд мистецьке. Після вечері її гості проводили час у розмовах, дискусіях про літературу, співали, грали на музичних інструментах. Бувало, посиденьки тривали й до третіх півнів.
Свої поетичні твори частенько читав і Віктор Забіла,який був ровесником Миколи Гоголя, навчався з ним у Ніжинському ліцеї. Характером дуже вразливий, змалечку позбавлений батьківської ласки (батько помер, коли Віктору виповнився рік), юний Забіла пішов у гусари й дослужився до майора.
Вважав службу найкращими роками життя. Покинувши військо, посилився на своєму хуторі…
І тут розгортаються найтрагічніші сторінки. Палко закохавшись у доньку поміщика Білозерського Любу (рідна сестра Ганни Барвінок – дружини Пантелеймона Куліша), просить її руки у батька. Люба, яка також покохала Віктора, благає видати її за Забілу. Та Михайло Білозерський силоміць віддає доньку за багатого поміщика Боголюбцева…
Особиста драма залишила найглибший слід в душі поета. Спочатку він, у відчаї, хотів накласти руки… Потім кинувся заливати горе горілкою… Та так, що з поганою пристрастю не розлучився до кінця життя. Небагатий, Віктор Забіла остаточно розорився. На старості років у нього не залишилось нічого: ні кохання, ні друзів, ні сім’ї, ні власного кутка і він змушений був доживати, на, так би мовити, сестриних хлібах. Втім, Олена поважала і любила брата, турбувалася про нього…
Тяжко переживаючи без коханої, він так і не одружився, залишаючись вірним своїй Любові…
Забіла залишив небагато поетичних творів. Найкращі з яких є надбанням нашої літератури. Треба сказати, що мало не всі ліричні твори поета переповнені особистими мотивами, передають його почуття, хвилювання і відчай через розлуку з коханою людиною.
Тонка, вразлива натура плаче й ридає. Особливо це помітно у «Солов`ї»:
А я бідний, безталанний, без пари, без хати.
Не досталось мені в світі весело співати.
Сонце зійде – я нужуся, і заходить – плачу.
Котру люблю дівчиноньку, тієї не бачу.
Цей вірш чи не найповніше передає стан душі Забіли. Стан, який не полишав його до кінця днів.
Відомо, що поета Віктора Забілу цінував Тарас Шевченко, який з ним зустрічався й був у приятельських стосунках. Забіла відповідав Кобзарю щирою повагою і любов`ю…
Добре знали поета й інші сучасники, адже кілька творів побачили світ у тогочасних літературних альманахах. Зокрема у «Ластівці» Євгена Гребінки.
Трагічна доля не дозволила реалізуватися, мабуть, і на трохи… Але Іван Франко відзначав помітний внесок Віктора Забіли у розвиток української поезії і ставив його в ряд найталановитіших сучасників Тараса Шевченка.
«Беручи цю людину в цілості, мушу сказати, що був це чолов’яга з великим природним даром… Хоч, може, хто й здивується, та я скажу, що в нас був би другий Гоголь, Гоголь український, коли б у нього була така дорога, як у Гоголя, і такі приятелі» – відзначав про поета Пантелеймон Куліш.
Напевне, це перебільшення, проте обставини життя були такими, про які кажуть: не до творчості. Однак справжні цінителі поетичного слова шанують поета й за те, що він зробив для рідного красного письменства. Два його твори «Не щебечи, соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі» стали безсмертними народними піснями. Такою честю в українській літературі не можуть похвалитися навіть маститі майстри слова, яких вважаємо класиками сучасності…
Поезії покладені на музику великим Глінкою і здобули величезну популярність тільки-но їх заспівали.
Наш Семен Гулак-Артемовський ці пісні обожнював і часто співав їх на концертах… Із вдячністю та любов`ю згадуючи автора, з яким потоваришував далекого літа 1838-ого, назавжди залишивши в пам`яті зустрічі з поетом. Талановитою, безмежно доброю людиною.