Герої Петрухи

Після Української національної революції 1917-1920 років радянська влада заходилася «вичищати» наші міста і села від «контрреволюційних елементів». У які записували всіх, хто розмовляв рідною мовою і любив свою, поневолену російськими більшовиками, Батьківщину.
Так було і в Городищі, де «Чека» лютувала особливо жорстоко. Відшукуючи людей, які брали участь у визвольних змаганнях. Або прихильно до них ставилися. Особливо чіплялися до молодих. Їх боялися, а тому переслідували найбільше.
Саме тоді у місцевому аграрному технікумі, доблесні стражі пролетарської революції й розкрили «контрреволюційну підпільну організацію петлюрівського характеру» під назвою «Городищенська Філія Союзу Визволення України», як самі потім поприписують, аби показати «важливість» своєї катівської роботи. Треба також сказати, що російським окупантам оці «Союзи Визволення» ввижалися аж до краху імперії у 1991 році. Так слова «Визволення» боялись! Так не хотіли відпускати Україну на волю.
Арешти членів «антидержавної організації» розпочалися у червні 1922 року. Загалом під варту було взято 44 особи.
Судили їх не українськими законами, а за статтею 58 кримінального кодексу Російської Федерації! Ще одне яскраве підтвердження того, якою «незалежною» була Україна в часи комуністичного панування.
Що інкримінувалося студентам?..
Були «винними», бо хотіли видавати українською мовою журнал «Рілля». Хоч журнал у світ так і не вийшов. Ще в вину поставлено «издание журнала, которий должен не только националистически воспитивать окружающую среду…, но и создавать кадри людей… необходимих для свержения рабоче-крестьянской власти…»
Фантастичі звинувачення того, чого й близько не було!.. Як міг журнал, який не вийшов з друку, когось «воспитивать» і організовувати?..
Ще «кримінал» – хотіли викладання українською мовою.
У підсумку чотирнадцять осіб стали засновниками ворожої комуністам організації, семеро — членами бойового Валявського осередку, всі інші їм співчували…
Виїзною сесією Київського губернського ревтрибуналу 17 «контрреволюціонерів» було засуджено до розстрілу. Це студенти Махиня О.С., Петруха П.А., Петруха Н.Ф., Дядюра Д.Д., Породько С.М., Посунько М.П., Осауленко О.Д., Воротило О.Є, конторщики з Городища Барабаш П.І. І Гаркуша М.Т., колишній боєць армії УНР Гаркуша Т.П., селянини Косюра І.Є., Назаренко М.Г., колишній старшина армії УНР; робітник з Хлистунівки Володько І.Є., кооператор Сочавський Г.Д., а також Блажевський М.Ф., Ус К.Ю. Як сказано у вироку, все це «дело для огласки всем слоям населения, для воспитания как сельского, так и городского населения».
Словом, що чекає за любов до України.
Частину засуджених амністовано. П’ятеро було звільнено від покарання, двом скорочено терміни ув’язнення.
19 вересня 1991 року висновком прокуратури Черкаської області всіх засуджених реабілітовано.
Серед патріотичної молоді, яка постраждала за Україну, вирізняється доля двадцятидволітнього Нечипора Петрухи. Який нібито був зв’язківцем з іншими організаціями і привіз із Херсону листівки армії УНР. За це — найвища міра пролетарського покарання(!). Але Нечипіру та його брату Петрусі Петру його замінили десятьма роками ув’язнення.
Після відбуття терміну Петруха Нечипір працював на Донбасі і в Курській області. Рахівником, лаборантом, агрономом…
Коли захворів, у 1936 році повернувся в Городище, до батьків. Аби підлікуватися. Та через два роки знову був заарештований і засуджений до восьми років виправних таборів.
Покарання відбував на повалці лісу.
Ось так було понівечено людське життя… Бо Нечипір Петруха із сталінських таборів повернувся тяжко хворим і вже немолодим.
Сім’ї не мав, тож його доглядала сестра Ульяна та родина Дар’ї Лижової. Помер Нечипір Фадейович Петруха на 79-ому році життя, і реабілітований двічі — вперше ще 23 березня 1960 року Черкаським обласним судом (кримінальна справа № 1800).
Його брату Петру Петрусі, теж «ворогу народу», «пощастило» ще менше, бо загинув у 1941 році, захищаючи Київ від фашистських загарбників.
Було б справедливо, – говорить Петро Олександрович Бурєєв, житель Черкас, ветеран органів внутрішніх справ, родич братів Петрухів, – якби у місті Городище вулицю Крупської назвали іменами Нечипора та Петра Петрухів. Тут вони проживали, тут залишилися жити їхні правнуки.
І він, і його мати, шанована в Городищі людина, в минулому вчителька Віра Микитівна Бурєєва-Петруха, звернулися до Городищенської міської ради з ініціативою щодо перейменування.
На перший погляд, – вважає Петро Бурєєв, – мої діди нічого героїчного не вчинили. Але їхнє страдницьке життя стало таким через любов до рідної України, до свого народу… У них усе було, як у Шевченка: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». Ніколи не просили пощади у катів. Добре знали ціну «щастя» жити у підневільній країні, бути представником другосортного народу. Перед бідою, перед важкою долею не схиляли голови… Бо завжди залишалися українцями і вірили у краще майбутнє Вітчизни.
Як і тоді, в далекі двадцяті, коли тільки відгриміли залпи війни за незалежність України. Без яких вона не постала б у 1991 році. Як і без таких синів, як брати Петрухи...
Їхнє життя — приклад для наслідуваня сущим поколінням. Коли Україну треба любити не на словах, а серцем і душею. А як треба, то й життя за неї віддати. Як це й роблять сьогодні воїни ООС.
Важко щось додати до цих думок. Хіба те, що добре, коли серед нас знаходяться такі небайдужі люди. Як П.О.Бурєєв і В.М.Бурєєва-Петруха. Які щиро вболівають, аби нащадки знали історичну правду і завжди шанували тих, хто поклав долю, щоб могли жити у вільній, соборній державі. Де любов до Батьківщини, свого народу є святою синівською ознакою.

 

 

 

 

 

 

 

 

Опубліковано у Земляки. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь