Голод 33-го в краї Гулака-Артемовського

 

Ольга Микитівна Підгрушня гортає сторінки своєї книги

 Нині маємо своєрідний ювілей – 85- ті роковини голодомору в Україні, який організувала тодішня комуністична влада на чолі з Московським вождем Сталіним.  Ця, одна з найтрагічніших сторінок історії українського народу, з часом стає ще актуальнішою. Особливо на фоні нинішньої російсько-української війни, коли московська влада спішить «визволяти» Україну від «бандерівців».

Ніколи не забуваймо про той геноцид українців, який стався, та й тривав, тоді, коли наша Вітчизна перебувала в складі Російської імперії. Лише незалежна Українська держава, звичайно, не злиденна, а процвітаюча вбереже українців від подібних потрясінь.

А сьогодні читайте розповіді  про голодомор очевидців тих страшних років.

Ольга Микитівна Підгрушня, 90-річна жителька с.Вербівки, Городищенського району, Черкаської області :

( народилася у 1928 році в с.Вербівка Городищенського району, тоді Київщина, зараз Черкащина. Закінчила середню школу. Навчалася в Черкаському вчительському інституті. Отримала фах вчителя фізики й математики.

Все своє життя пропрацювала вчителькою Вербівської школи, 53 роки займалася краєзнавством. Створила Вербівський краєзнавчий музей, який відкрився у1985 році. Авторка книги «Праця, що пройшла крізь серце», яка видана коштом родини, в рік поважного ювілею (90 років).

Була одружена із чоловіком Василем ( вже покійний). Народила й виховала трьох синів, має онуків, правнуків).

–   Ольго Микитівно, що Ви пам’ятаєте про голодомор 1933-го року?

О.П.: – Мені було п’ять років, і хоч голод 33-го обійшов стороною нашу родину (я була одна в батьків – мама працювала в колгоспі, тато шив чоботи та інше шиття, за що йому приносили продукти харчування).  Добре пам’ятаю свою ровесницю, сусідку і подружку Пашу Сусленко , яка постійно недоїдала… Я тоді не дуже розуміла,  чому так було.  Але одного разу, це було весною тридцять третього, моя подруга  Паша померла…  Наївшись принесених братами з поля, і запарених у казані колосків жита… Не послухавши їх, з’їла багато (була одна вдома), і органи травлення не зуміли перетравити таку «страву»!..

Але, коли я стала у рідному селі вчителювати, а, особливо, як почала створювати музей у вісімдесятих роках минулого століття, то просто жахнулася!.. Тим, що пережили мої земляки!..

  • Що Вас вразило?

О.П.: – За моїми скрупульозними підрахунками, за свідченням старожилів села, із більш  трьохтисячного населення Вербівки голодною смертю померло не менше, ніж 750. Тобто кожен четвертий. Хоч голодувало практично все село. Окрім комуністичних активістів, колгоспного і сільського начальства. Стараннями яких, по-суті, у селі цей голод і стався…  Хоч, зрозуміло, вони виконували постанови Сталіна і більшовицької партії.

  • Можете назвати їхні імена?
  • Калістрат Клименко, Сергій Скрипник, голова сільради Комашка… Та інші сталіністи.
  • І що ж вони робили?

О.П.: – Реквізитори-активісти із підводою нишпорили у дворах колгоспників пізньої осені 1932 року кілька разів.

Перші відвідини закінчували вилученням мізерної кількості жита і пшениці.

При другій відбирали ячмінь і просо. А потім забирали усе їстівне – картоплю, буряки, квасолю, сочевицю…

Тих, хто благав залишити для харчування хоч щось, звинувачували   у саботажництві, їх заарештовували і кидали до в’язниці, а потім відправляли в Сибір. Таке спіткало  Федора Шаленого і ще кількох протистувальників.

Оцей терор: обшуки, штрикання залізними шпичками всієї території подвір’я колгоспників, домівки, стін хати і таке подібне припинився лише тоді, коли вже нічого було забирати і голод уже владно ходив по хатах вербівчан.

  • Отже, у людей певні продуктові запаси восени 1932 року були?

О.П.: – Після «Суцільної колективізації» – закріпачення Сталіним у 1930-1931 роках вербівських селян (їм не видавали паспортів, заборонили виїздити з рідних місць і примусово змушували майже безплатно працювати), у створеному колгоспі імені Леніна трохи видавали зерна на трудодні. У 1930 р. по 375 грамів на один трудодень, у 1931 – по 275 грамів. А в 1932 – по 50 грамів… Хоч урожай був високим. Це означало, що коли колгоспник мав 300 трудоднів, то отримав 15 кілограмів зерна. У кого був ще не зменшений город, то міг зібрати 1,5 – 2,5 центнери ячменю. Але колгоспники, які мали 0,25-0,30 га, то такі не могли  сіяти жито або ячмінь на своїх присадибних ділянках. І мусили покладатися тільки на зароблений хліб у колгоспі.

– І що далі?..

О.П.: – У розпал жнив 1932 року, коли колгоспникам уже було видано частину заробленого на трудодні зерна, цю видачу було скасовано. Більше того – надійшла вказівка наркома сільського господарства Української РСР Яковлєва (Енштейна) Якова Аркадійовича про повернення виданого зерна у колгоспну комору. Людям, до речі, сталінська держава із зібраного врожаю виділяла аж 15 відсотків. А решту – забирала.

Після того, як сталінські посіпаки стали ходити й відбирати отриманий мізерний запас зерна; коли за першим продподатком надійшов другий, коли приїхала комісія, і наказала вивезти вже засипаний посівний фонд, коли колгоспні комори стали зовсім порожніми, – люди зрозуміли – надходить найстрашніше лихо.

На полях залишилося зібрати лише 15 гектарів жита. Його скосили (Між Ільковим і  Бальошиним). Але почалися дощі. Жито в покосах проросло і стало кормом для тисяч мишей…

Словом, пізно восени 1932 року мало не всі двори колгоспників зосталися без хліба, без курей, свиней, корів, бо тварин не було чим годувати…

Тоді став популярним вірш:

Устань, Ленін, – подивися,

До чого ми дожилися!

Ні корови, ні свині,

Тільки Сталін на стіні!..

Нема хліба, нема сала,

Реквізиція забрала!

Все забрала, голод буде,

Економте, бідні люди!..

Але й цього комуністам було мало. Вони вдалися вимітати все з хат. Про що я говорила на початку розповіді. Цим самим прирікаючи людей на вірну голодну смерть.

При трусах у домівках стояв стогін і плач дітей та дорослих. На що сталінські опричники жартували: «Москва слєзам нє вєріт!..»

  • Розкажіть ще про конкретні випадки голоду.

О.П.: – голод розпочався у січні 1933 року. А у березні –квітні у Вербівці люди масово опухали і вмирали. На перших порах старші чоловіки й діти… Та частина дорослих, що ще могла рухатися, прямувала на поля, де з другої половини квітня організовували обіди для працюючих. Тим, хто вже опух (ноги ніби колодки) залишалося одне: чекати смерті. Омелян Сизоненко за кілька днів до смерті прив’язав мотузок до задньої стінки ліжка, а кінець накидав на шию. Щоб можна було братися руками і вставати. Але не допомогло, помер.

Від голоду у травні помер добрий, роботящий господар Бальоха Трохим, потім його дружина і троє синів – Лигор, Іван і Петро. Так померло й подружжя Панька та Олександри Гулак… У страшному божевіллі Сизоненко Кіндрат зарубав сокирою свою дорослу дочку, засунув півторарічного онука в палаючу грубу, а сам кинувся у глибоку криницю.

  • До чого були доведені люди!..

О.П.: – У селі траплялися випадки людоїдства. Так, Гапка Гулак з дочкою Марією зарубала ж свого 14-літнього сина і брата Івана та з’їла їх. Викрадали дітей. Наприклад, у Софії Лисенко пропала шестилітня донька Ганя, яку шукали вечір і ніч.

Наступного дня хтось підказав, що бачив, як Ганю заманювали до себе Халипівські ( по-вуличному уже згадані Гапка й Марія). Лисенко заявив у міліцію. Прибулий міліціонер зробив обшук у Гапки Гулак і на горищі знайшов дві підвішені голови – одна дочки Софії Лисенко, а друга сина Гапки Івана. Міліціонер забрав Гапку Гулак і її дочку і біля районного містечка Городища застрелив обох у лісі.  Принаймні, так твердили тоді у Вербівці.

Вражає і людоїдство голодних дітей. Приміром, мати двох 2-3-літніх діточок усе робила, аби врятувати їх від голодної смерті. А собі в усьому відмовляла. Коли лягла спати разом із дітками – померла.

Через кілька днів сусіди заходять до хати і бачать жахливу картину – голодні діточки гризуть пальці мертвої мами… Їх люди забрали і виходили…

Хочу сказати, що за перші півроку 1933 року у Вербівці померли всі новонароджені діти. Я сама бачила свого сусіда Гордія, який вийшов з хати із згортком під пахвою. Він узяв лопату і пішов на вулицю. Мені мати сказала, що то він поніс хоронити своє немовля.

  • А як ховали мертвих?

О.П.: – Селом їздила гарба, на яку виносили труби, а потім абияк закопували. На ямах, в які скидали померлих від голоду, хрестів не ставили і списків закопаних не писали. З часом ями заросли і сліди їхні згубилися…

Вербівчанин Юхим Жежерун розповідав, що одного квітневого вечора 33-го року ішов через кладовище і почув слабкий голос: «Не кидайте мене в яму, я ще живий, хочу їсти, дайте мені вареної картоплі…» Біля великої ями стояла гарба із людськими трупами… Тоді траплялися й випадки, коли закопували ще й живих, але немічних людей…

Мовляв, все одно, помре… То навіщо двічі по нього їздити?..

  • А як люди рятувалися?..

О.П.: По-різному. Частина вербівчан вижила завдяки поїданню трупів здохлих коней. Скотомогильник був біля Матвіївського провалля. За підводою із дохлим конем йшли люди з сокирами. І коли того скидали на землю, зараз же розрубували його, й несли шматки дохлої конини додому й варили. Ніхто від такої їжі не вмирав. Але їсти дохлятину  могли не всі. І такі помирали.

Один хлопець Григорій, у якого померли батьки, коли в нього стали пухнути ноги, почав уночі ходити на бурякові плантації. І язиком вилизував дека, в які вливали мелясу (відходи при переробці цукрових буряків на цукор), щоб на неї сідали й від того гинули комахи- шкідники.  Разом із залишками меляси він з’їдав комах, і таким чином врятувався від голодної смерті.

Голова колгоспу ім. Леніна Іван Омелянович  Сизоненко дозволив учителю місцевої школи Антону Петровичу Рибченку узяти з колгоспної комори залишки відвійки і частину вологого й трохи пророщеного зерна. Це зерно вчитель разом з учнями кілька разів просушував і варив для дітей безкоштовні обіди. За цей добрий вчинок голову колгоспу звинуватили у розкраданні і засудили до найвищої міри соціалістичної кари – розстрілу.

  • А інші… Як виживали?..

О.П.: – Уже пізньої осені 1932 року деякі сім’ї стали їсти рослини: омелу білу, страхополох, блекоту… Що викликало захворювання шлунково-кишкового тракту, а також навіть психічні розлади…

Хто міг, суворо заощаджували все: залишки зерна, картоплю, буряки… Хліба в селі ніхто не випікав, його не бачили  з січня по серпень 1933 року. Із картопляного лушпиння, до якого додавали півжмені стовченого у ступі ячменю, проса, або вівса, випікали на воді коржі – репанки.  Це вже була радість. А варений буряк вважався делікатесом. Баланда із двох-трьох картоплин на всю сім’ю на день урятувала від смерті багатьох людей.

З травня, після посадки картоплі, варили юшку із зелених листків буряків, щавлю, лободи, щириці, кропиви. Таке вариво шість разів у день їсти було гидко. Але їли і рятувалися.

А ще колгоспники, як я уже згадувала, які ще мали силу, ішли на роботу, де один раз їх годували бідним обідом.

Як це не боляче казати, але моїй Вербівці ще «пощастило». Бо у сусідніх селах – Товстій, Зеленій Діброві в той рік померло від голоду 70-80 відсотків жителів.

  • Який би Ви зробили висновок із того, що сталося?

О.П.: – Висновок напрошується не один. Але, як на мене, дуже шкода і до сліз не справедливо, за все це горе, «українську чуму» ХХ століття ніхто так і не відповів!.. А не покаране зло, як відомо, породжує своїх послідовників, які можуть його повторити.

Розповідь про трагедію українського народу доповнює  91-річна жителька Городища Черкаської  області, Ольга Олексіївна Шляхова:

Ольга Олексіївна Шляхова з гіркотою згадує слова свого чоловіка

 (народилася в Городищі, Черкащина (до 1954 р. Київщина) в 1927 році.   Пережила війну і нацистську окупацію. Закінчила семирічку, бухгалтерські курси. Трудилася бухгалтером. Була одружена із в’язнем фашистських концтаборів Павлом Макаровичем Шляховим. Має сина і дочку, внуків і правнуків. Нащадниця роду Гулаків-Артемовських (по материнській лінії), що дав Україні композитора Семена і байкаря Петра Гулаків-Артемовських. Обидва народилися в Городищі.

О.Шляхова , не зважаючи на літа, доклала величезних зусиль для поновлення роботи музею С.С.Гулака-Артемовського,  який 20 років не працював. За це нагороджена Подякою Президента України Віктора Ющенка в 2010 році.

Зараз тяжко хворіє).

  • Мій чоловік Павло Макарович Шляховий у 1933 році був ще зовсім малим хлопцем … Родина дуже голодувала і рятувалася лише тим, що мати приносила з роботи трохи баланди… Але запам’ятався такий випадок… Коли весною їхня мама, пекла з цвіту акації (висушеного, перетертого руками, з додаванням води) так звані коржики… Аби нагодувати голодних дітей… Це було вранці…

У цей час у хату зайшов бригадир і став сердито кричати чому жінка не йде на роботу?!.

  • Бо печу дітям… Бо нема чого їсти…

Той посіпака, не роздумуючи, схопив відро з водою, і вилив у піч, на оті коржики…

Отаке тоді творилося безчинство, беззаконня… Але, хвалити Бога, родина мого чоловіка вижила…

Та  80-літній житель Городища, Черкаська область,  Володимир Федосійович  Лелека:

Володимир Федосійович Лелека згадує страшні слова тітки Катерини

( народився в с.Дирдин,  Городищенського району, Київської області (нині Черкащина) в 1938 році. Закінчив Городищенську середню школу №1, активно займався спортом. Працював у радянських органах в Черкасах, служив у органах державної безпеки та в Службі  Безпеки України. Підполковник запасу. Має вищу юридичну освіту. Повернувся у м.Городище, де й проживає в материнській хаті.

Був одружений. Виховав сина й дочку. Має онуків і правнуків. Проживає один,  дружина померла).

  • Зрозуміло, що я, народившись у 1938 році, голоду не застав. Але пам’ять дев’ятилітньої дитини пригадує 1947 рік. Коли я йшов із мамою біля двору тітки Катерини, недалекої сусідки.

А вона, сумна-пресумна, дивилася то на мене, то на мою маму… А потім сказала:

  • Добре тобі, Маріє… Що в тебе є діти… А я своїх двох дочок Настю і Галю, з’їла…

Ми швидко пішли від жінки, але її дивні слова закарбувалися мені назавжди… І вже пізніше батьки роз’яснили, що вони означали…

У 1947 році також був ледве не голод…  Але тоді жителів Черкащини урятувала Західна Україна… Коли тисячі людей з Великої України їздили у Львівську, Івано-Франківську, Волинську Рівненську, Тернопільську області, де купували по одному-два пуди зерна. А часто західноукраїнські селяни приносили жито мисками, горщиками – хто скільки міг, і при цьому грошей не брали…

 

Опубліковано у Батьківщина. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь