Історія створення музею Гулака-Артемовського

 

Музей Гулак-Артемовського

Музей Гулака-Артемовського

Про створення музею Семена Гулака-Артемовського у записах за 8 березня 1967 року його організатор Георгій Коваль розповідає так: «Автору цих рядків, агроному виробничого управління сільського господарства в кінці 1963 року у службових справах довелося побувати в Києві. Там відвідав уже знайомого композитора Л.С. Кауфмана і одержав від нього кілька десятків фотографій та інших матеріалів про С.С. Гулака-Артемовського. Це і послужило початком створення музею».
В інформації про діяльність Городищенського народного літературно-меморіального музею С.С.Гулака-Артемовського станом на 25 липня 1971 року, підготовленій для районного відділу культури, Коваль повідомляє, що перші 40 експонатів (фотографії) в залі Будинку культури городищенського приміського колгоспу «Заповіт Леніна» (виробничі підрозділи якого, зокрема і контора, а також Будинок культури розміщалися на Гулаківщині) були вивішені 23 березня 1964 року. А перед тим, для створення музею, було утворено ініціативну групу за участю агронома-буряковода Георгія Хомовича Коваля, завідуючого клубом, художника Миколи Марковича Шевченка та бригадира колгоспної будівельної бригади Олександра Степановича Гулака. Саме О.Гулак виготовив рамки для фотографій, а М.Шевченко виконав малярські роботи.
Через кілька місяців у експозиції було вже 109 експонатів, які передав усе той же Леонід Кауфман.
«Після того, – згадує Г.Коваль, – через газети було повідомлено про підготовку до створення музею. Розіслано листи в музеї, театри, інститути з проханням вислати експонати. Зав’язалося листування з окремими краєзнавцями, серед них найбільше допоміг у створенні музею учитель із с.Тулова Івано-Франківської області І.Ф.Костащук. Художники Києва Ф.П.Самусєв, В.І.Забашта та О.М.Родин подарували музею картини.
Правління колгоспу (голова В.А.Кучер) виділило кімнату, за кошти господарства її обладнали. Багато допоміг директор музею Корсунь-Шевченківської битви М.Д.Гупало».
Офіційно музей Гулака-Артемовського, за рішенням бюро Корсунь-Шевченківського райкому партії (тоді Городищина входила до складу Корсунь-Шевченківського району) було відкрито 4 вересня 1966 року. Музей Гулака-Артемовського розміщувався у Будинку культури колгоспу «Заповіт Леніна» в кімнаті площею 36 метрів квадратних.
Його відкриття стало подією всеукраїнського значення. На свято зійшлися тисячі городищан, прибули гості з Києва (композитори, письменники, художники). Силами артистів Будинку актора та театру опери і балету ім. Шевченка (м.Київ) було дано концерт.
З приводу події надійшло багато вітальних телеграм, про неї написали українські газети і навіть канадська україномовна «Життя і слово».
Але чи не найкраще святкову атмосферу того дня, напевне, передала Корсунь-Шевченківська районна газета «Ленінським шляхом», яка на першій сторінці у передовій статті «Свято на Гулаківщині» (у номері за 8 вересня 1966 року) повідомляла (подаємо уривки публікації журналіста Ігоря Посовеня): «У мальовничий куток Городища — Гулаківщину з’їжджаються гості з Києва, Черкас, Корсунь-Шевченківського, Млієва, навколишніх сіл. Кожен з хвилюванням стає на цю священну землю: здається, ось у цьому грузькому піску побачиш слід великого Тараса. Адже він тут бував не раз у старенької матусі свого найкращого друга Семена Степановича Гулака-Артемовського.
Лине мелодія безсмертного «Запорожця». До колгоспного клубу, високого двоповерхового з білими колонами будинку, ідуть святково одягнені люди.
…Ось перерізується червона стрічка входу до кімнати музею Гулака-Артемовського , і зразу сюди хлинули перші відвідувачі… А в просторому залі клубу колгоспу «Заповіт Леніна» оголошується відкриття урочистої частини.
З схвильованими промовами виступають представники міністерсва культури республіки, театрального товариства, партійних організацій, актори, письменники.
Я вітаю відкриття музею Гулака-Артемовського, – проголошує письменник Іван Ле, – як першу ластівку, першу зірочку, що розкриває велич української культури. Семен Степанович Гулак-Артемовський багато зробив для української культури, для її майбутнього. Він перший показав українською мовою оперу в царському Петербурзі.
Про життєвий і творчий шлях нашого земляка розповідає музикознавець і композитор Л.С.Кауфман, який 25 років свого життя віддав вивченню творчості Семена Степановича.
– Опера «Запорожець за Дунаєм», – каже він, – стала здобутком світової культури.
Далі оголошуються численні телеграми з нагоди торжества від Центрального музею музичної культури імені Глінки, лауреата Ленінської премії Євгена Шабліовського, композиторів Данькевича, Майбороди, Лятошинського, Гомоляки, Ревуцького, зачитується вітальний лист землякам Семена та Петра Гулаків-Артемовських від письменника Тараса Франка, композитора Богдана Фільца, артистки Ольги Кропивницької, народної артистки СРСР Єлизавети Чавдар.
Ясний день за стіною змінюється зливою. У відчинені широкі вікна вриваються свіжі вітри. Високі зелені гори, що бачили живого Гулака-Артемовського, в урочистій тиші слухають його невмируще слово і пісню.
І дітки, що забили всі проходи залу, що сиділи прямо на підлозі, що вмостились, як ластівки на підвіконнях, понесуть через свої серця славу видатного земляка у прийдешні віки».
Експозиція музею Гулака-Артемовського мала чотири тематичні розділи: 1) Життя і творчість композитора Семена Степановича Гулака-Артемовського; 2) Опера «Запорожець за Дунаєм» на світовій сцені; 3) Поет-байкар Петро Петрович Гулак-Артемовський; 4) Наші славні земляки.
«За короткий час існування музею, – відзначає у записах Г.Коваль, – його відвідало до півтори тисячі екскурсантів, і не лише з Городища, а і з сіл і міст навколишніх районів, з Києва, Москви, Кривого Рогу. Відвідують колгоспники, учні, студенти, вчителі, агрономи, інженери, військові службовці тощо. Часто можна бачити в музеї із зошитом учня чи студента, який щось записує про корифеїв української культури… До послуг відвідувачів екскурсовод, вчителька місцевої школи Оксана Андріївна Дудкіна, яка проживає поруч з музеєм… Музей Гулака-Артемовського став центром культмасової роботи ( і це все на громадських засадах).
Багато й багато стало відомо про авторів байки «Пан та собака» і опери «Запорожець за Дунаєм», а в путівнику «Черкащина» місто Городище тепер значиться як батьківщина Петра Петровича та Семена Степановича Гулаків-Артемовських».
Після відкриття музею його засновник і організатор ще наполегливіше продовжував пошукову роботу. Він прослідковує родовід Гулаків-Артемовських, починаючи з діда Семена Степановича Петра Патрикійовича, встановлює місце, де була хата перших городищенських Гулаків, записує перекази старожилів про перебування співака у рідному місті в 1844 році, знаходить місцину в урочищі Макітерка, де була альтанка і де для земляків співав молодий Семен…
Також активно велося листування, метою якого був відшук нових матеріалів. Варто зазначити, що лише за перші півроку роботи музею Гулака-Артемовського Георгій Коваль надіслав 43 листи…
У 1971 році в експозиції було вміщено 289 експонатів (всього ж експонатів 384). Це переважно фотокопії документів і фотографій, зібраних у різних архівах Радянського Союзу та за кордоном.
Так із Парижу артист-хореограф М.Е.Гулак-Артемовський (нащадок байкаря Петра Петровича) прислав першу рукописну афішу опери «Запорожець за Дунаєм» за 1950 рік та ще кілька експонатів. Малюнок будинку, в якому писалась опера, подарував московський архітектор Перельман. Музей театрального і кіномистецтва з Києва передав картину «Ескіз декорації до опери «Запорожець за Дунаєм» для Одеського театру». Інститут літератури (Київ) передав 5 фотокопій автографів, віршів поета П.П.Гулака-Артемовського, скульптор Галина Кальченко подарувала бюст С.С.Гулака-Артемовського, Московський музей музичної культури подарував портрет М.І.Глінки (художник Віра Глінка, внучка композитора)…
Щорічно музей поповнювався 30-40-а експонатами.
«Проявляючи нахабство, – писав Георгій Коваль у «Інформації», – відвідую окремих осіб і випрошую все, що стосується Гулаків-Артемовських. До цього часу ще не вдалося випросити перше друковане видання опери «Запорожець за Дунаєм» у письменника Л.Ф. Стеценка, а художник Г.В.Терпиловський ще не написав (а обіцяв) картину «Т.Шевченко в гостях у С.Гулака-Артемовського» (Згодом Георгій Терпиловський таки намалює і подарує музею полотно «Стоїть явір над водою» – О.О.)… Наш земляк, письменник Іван Леонтійович Мойся (Іван Ле) не тільки нічого не дав для музею, а навіть обманув мене, заявивши, що в нього у Городищі не має бібліотеки. А насправді в нього є цікаві книги з краєзнавства.
Будучи читачем Наукової бібліотеки АН УРСР (Київ), – повідомляв Г.Коваль, – там одержую багато матеріалів. Листуюся і обмінююся матеріалами з 13 краєзнавцями Радянського Союзу (вже в цьому році відправив 86 листв, щорічно відправляю і одержую понад 200 листів).
Прибирання музею, ремонт і опалення приміщення за рахунок колгоспу. Вартість експонатів до 6 тис. карбованців, майже все випросив. Щорічно із власних коштів витрачав на поїздки до Києва, оплату фотографування до сотні карбованців. Гонорари за надруковані в газетах статті та за читання лекцій повністю витрачалися на музей. Лише на 1971 рік правління колгоспу асигнувало 100 карбованців для придбання експонатів (без командировочних), з яких уже витратив половину і придбав 13 експонатів…
Недоліком роботи музею Гулака-Артемовського є те, що немає приміщення для виставлення експонатів. Вони зберігаються у фондах, а в експозицію не потрапляють.
Немає місця для проведення тематичних виставок.
Для посилення його роботи необхідно побудувати у центрі міста приміщення для обох городищенських музеїв. Музей меморіальний і краєзнавчий слід розмістити в одному приміщенні, а назву їхню зберегти окремо. Городище, далеко за його межами називають батьківщиною Гулаків-Артемовських, тому в меморіальний музей екскурсанти приїдуть з далеких країв, а краєзнавчий відвідають місцеві жителі. Але мати таке приміщення при теперішній постановці краєзнавчої роботи — це фантазія», – робить висновки Георгій Хомович Коваль.
До речі, якщо продовжити ідею про будівництво приміщення музею, то вона його ніколи не покидала. Так у листі у ЦК КП України 19 вересня 1973 року Коваль пише: «В Городищі має бути створено краєзнавчий музей. Для цього Корсунь-Шевченківський державний музей призначив у Городище працівника, який зібрав багато матеріалів і вони зберігаються у колгоспі імені Шевченка (ще один приміський колгосп – О.О.). Міськрада у листопаді 1970 року послала в Черкаську філію «Укржитлоремпроект» замовлення на виготовлення проекту приміщення музею, але у дев’ятій п’ятирічці проект не планується робити. Отже, коли буде краєзнавчий музей, невідомо, а меморіальний (С.С.Гулака-Артемовського) уже створений».
У «Замітках про музей», написаних, найвірогідніше, восени 1981 року, Коваль додає ще таке: «…Ніхто не заікнувся про будівництво нового приміщення, навпаки — припинили виготовлення проектної документації. Якщо музей Гулака-Артемовського буде ліквідовано, легше стане начальству — не будуть будувати приміщення (місце йому виділено біля пам’ятника).
У Старосіллі в 1982 році будуть будувати краєзнавчий музей, а в Городищі голова міськради т.Тарануха М.П. не запланував будівництво музею у наказі виборців. Отже, в Городищі і не думають будувати. Бюрократична справа з виготовлення проектної документації тягнеться з 16 жовтня 1971 року».
Ось так!.. А у мріях Георгія Хомовича завжди був двоповерховий-красень музей: на першому поверсі він бачив меморіальний музей С.С. і П.П.Гулаків-Артемовських, на другому — краєзнавчий…
Іронія долі: на місці, де планувався новий музей Гулака-Артемовського, звели таки двоповерхове красиве приміщення. Але не музею, а районного центру зайнятості. Звели зовсім недавно, у незалежній Україні, якій, мабуть, не до музеїв…
Слід також сказати і про те, що у своїх «Замітках» автор недаремно вжив словосполучення «якщо музей буде ліквідовано…». Річ у тім, що ще при Ковалеві виплекане з великою любов’ю його дитя переживало і злети і падіння, своєрідні тріумфи і трагедії…
Наприкінці 60-х-на початку 70-х, коли музей Гулака-Артемовського знаходився у Будинку культури колгоспу «Заповіт Леніна», все було гаразд. Повне утримання закладу (опалення, освітлення, прибирання, два ремонти), як зазначав його керівник , було за рахунок названого господарства.
Біди музею, як це не парадоксально, почалися з того часу, коли він був перенесений у центр міста у фойє кінотеатру «Жовтень». Так розпорядився тодішній керівник району, перший секретар райкому партії Олександр Москаленко. Він мотивував своє рішення тим, що музей Гулака-Артемовського на Піщаній туристам відвідувати не з руки — треба їхати чи йти на околицю міста, та й про дороги слід дбати, і про транспорт, а на все потрібні кошти, а їх, як завжди, не вистачає… А тут, у центрі міста якраз відкривається пам’ятник співаку і композитору. То хіба не логічніше, щоб поруч був музей?.. Звісно, резон у тому був, хоч практика засвідчує, що музеї все-таки організовуються за місцем проживання тих, про кого вони розповідають. І, скажімо, той же музей Т.Г.Шевченка чомусь не звели у центрі Керелівки, як не перенесли з Голосієвого на Хрещатик садибу-музей Максима Рильського?..
Втім, про все це найкраще пише сам Георгій Коваль у згаданому листі в ЦК КП України: «Восени 1971 року у зв’язку з відкриттям у Городищі пам’ятника С.Гулаку-Артемовському, частину музею було перенесено в кінотеатр «Жовтень», як виставку на час відкриття пам’ятника. Після вирішили відгородити у фойє кінотеатру місце і перенести сюди решту експонатів. Планувалось проводити екскурсії і в час районних нарад, які відбувалися в кінотеатрі. Але секретар райкому партії т. Москаленко О.Т. заборонив відгороджувати для музею. Тепер, де експонати, в час нарад торгує буфет, тому проводити екскурсії неможливо. Заборонив і повертати експонати до колгоспу. Сталося так, що музей опинився в двох приміщеннях на відстані 4 кілометрів. Поки музей був у колгоспі, то господарство його утримувало, а тепер йому ніхто не допомагає. Він став безпритульним, почалося розкрадання експонатів. Тож я розлютився і половину їх заховав у себе дома…
Я просив районних керівників виділити трохи коштів і матеріалів, щоб обладнати музей у кінотеатрі, або повернути його до колгоспу. Нічого не виділяють і повертати до колгоспу не дозволяють.
Я звертався до обласного управління культури, управління музеїв і охорони пам’ятників Міністерства культури та редакції «Робітничої газети». Приїздили представники міністерства і редакції. Що вони говорили з керівниками району, я не чув. А в облуправлінні культури мою справу вирішувати не захотіли».
І ще два штрихи про будні музейні з посиланням на «Замітки» Г.Х.Коваля: «Тепер робота музею спрямована на його ліквідацію. Василь Михайлович Стецюра (завідуючий райвідділом культури — О.О.) хотів «убити двох зайців»: перевести музей у порожнє приміщення на цукрозаводі, там об’єднати його з музеєм цукрозаводу і так прозвітувати про створення районного краєзнавчого музею. Та дякуючи тт. НизенкоН.К. і Радченку Ю.М., які відізвалися на мою скаргу, вони не дозволили т. Стецюрі робити такі махінації…
У кінотеатрі неодноразово ремонтували дах та його директор т. Грицай заборонив ремонтувати над кімнатою, в якій розміщувався музей. Робив це з метою, щоб та кімната стала непридатною для музею Доводиться екскурсоводу виставляти посуд і після дощів виносити воду з горища. Про самодурство т. Грицая я заявив у райвиконком, йому зробили зауваження, а дах залишився дірявим.».
Ще одним яскравим прикладом байдужого ставлення місцевого чиновництва до музею є лист голові Городищенської міської ради депутатів трудящих Івану Гережі, який 20 серпня 1976 року підписала голова музейної ради Марія Лісницька: «Приміщення народного музею С.Гулака-Артемовського потребує ремонту, для цього експонати знято і винесено в комору. Директор кінотеатру тов. Грицай відмовився ремонтувати приміщення.
4 вересня на десятирічний ювілей музею прибудуть гості з Києва та інших міст. Отже, потрібно завчасно відремонтувати приміщення, щоб встигнути виставити експонати.
Просимо організувати ремонт, виготовлення планшет і столів для розміщення експонатів. А також просимо провести в музей телефон, відремонтувати меблі та інше обладнання згідно рішення виконкому міської ради від 11 лютого 1976 року».
Не зважаючи на труднощі, завдяки наполегливості Георгія Коваля, багато проблем, пов’язаних з роботою музею, все-таки вирішувалися, і у сімдесятих-вісімдесятих роках до нього у кінотеатр «Жовтень», ішли й приїздили відвідувачі з усіх куточків України, з багатьох міст Радянського Союзу і навіть закордону. Будучи людиною надзвичайно творчою і винахідливою, керівник музею не обмежувався його одним
« спрямуванням». У першу чергу дбаючи про розширення експозиції про Гулаків-Артемовських, збір нових матеріалів та експонатів, Георгій Хомич також організував, як він писав «періодичні виставки»: «Вони визволяли Городище», «Підпільники Городища», «Городищани — учасники війни» та інші. У травні 1980 року створив новий розділ музею на 97 експонатів під назвою «Розвиток музичної культури на батьківщині композитора за роки радянської влади». Все це сприяло зростанню авторитету музею, збільшенню потоку туристів. Наприклад, у 1975 році, коли було створено 5 виставок, як твердить Коваль, заклад відвідало понад десять тисяч екскурсантів ( «тоді, як в інші роки 3-5 тис. відвідувачів»).
Про роль музею в культурно-освітньому житті Городища красномовно свідчить ось цей запис у книзі вражень за 9 лютого 1979 року: «Кілька років тому чиїмись хорошими руками у музеї було створено куточок бойової слави. Бажаємо, щоб було створено і куточок з краєзнавства, що сприяло б патріотичному вихованню наших дітей.
Учитель школи №5…»
Але самого організатора і багатолітнього керівника музею Гулака-Артемовського раз-по-раз відстороняли від роботи, посилаючись на його поважний вік та призначаючи в музей екскурсоводами інших людей… Однак, як вважав сам Коваль, головною причиною цього стало те, що він «попав у немилість секретарю райкому т. Москаленку».
Не допомогла й та обставина, що у 1979 році Георгій Коваль випустив у світ «Путівник» музею Гулака-Артемовського, що мав величезний і незаперечний авторитет серед громадськості міста і району, був відомим і в Черкасах, і Києві краєзнавцем. Зрештою, це завдяки його старанням у музеї на 1 січня 1979 року налічувалося 1280 експонатів, з цього числа більшу половину зібрав Георгій Хомович. До слова, серед експонатів були надзвичайно цінні. справжні реліквії, наприклад, рушник, що був на корогвах під час поховання тіла Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі, робота відомого скульптора Лансере (оригінал), панська посуда ХІХ століття, меблі епохи Гулаків-Артемовських, настільний барильєф композитора (автор Г.Кальченко), значок із зображенням митця тощо.
Після смерті у березні 1983 року Георгія Хомовича Коваля музей ще тримався завдяки тому, що діяв у складі обласного краєзнавчого музею. Але як він «діяв»? Усе звелося до того, що «екскурсовод» лише числився та отримував зарплату, і у кращому разі, відкривав приміщення для дуже рідкісних відвідувачів… Про якусь переписку, науково-пошукову роботу, збір нових матеріалів, експонатів не могло бути й мови… Всього цього просто не було. За винятком появи у місцевій райгазеті статті до якоїсь чергової дати, пов’язаної з ім’ям Гулаків-Артемовських. Що це були за статті, можна проілюструвати на прикладі «Вісника Городищини» за 18 березня 1995 року, де було вміщено публікацію «Стоїть явір над водою…» за підписом «…завідуюча музеєм С.Гулака-Артемовського». Але така ж стаття і, як мовиться, слово в слово, з такою ж назвою, опублікована в журналі «Україна» рівно дванадцять років перед тим – у 1983 році, №7, стор.4-5, проте за підписом Тетяни Залозної, кандидата мистецтвознавства! Зрозуміло, що завідуюча музеєм Гулака-Артемовського у 1995 році була не кандидат мистецтвознавства Тетяна Залозна, а зовсім інша особа.
Ось таке чистої води плагіатство, ось така «наукова робота»…
Втім, у середині 90-х років музей пережив фактичну ліквідацію. Через занепад культурно-просвітницького життя, відсутність коштів на його утримання, спочатку музей було закрито. Точніше, кинуто на призволяще, бо значна частина експонатів, які залишалися в кінотеатрі «Жовтень» була втрачена або в результаті дії сирості, вологості й води , або розкрадена…
Саме тоді сталася історія з бронзовим бюстом композитора. Викрадачі відвезли його в Корсунь-Шевченківський, щоб здати як металобрухт(!!!). Безцінний експонат (скульптор Г.Кальченко) врятувало тільки те, що прийомник виявився шляхетної душі людина і в нього не піднялася рука знищити пам’ятку… Отож, бюст він передав у міліцію… Але, як можна було винести його з кінотеатру крадієві, щоб не бачили працівники, директор?!… Адже бюст має таку вагу, що його міг би підняти хіба що Іван Піддубний або Віталій Кличко, чи кілька чоловіків…
«Рештки» експозиції було перенесено в одну з кімнат Школи мистецтв, яка носить ім’я композитора. Звичайно, що до цього моменту багато безцінних експонатів було вже втрачено, подейкують, що частину вивезено до Польщі і збуто…
Відродження музею Гулака-Артемовського почалося у 2000-х роках при сприянні обласної та районної влади, судової адміністрації України, наполегливості представниці роду Гулаків Шляхової О.О.
Спочатку він поновив роботу у районному Палаці культури, а 16 лютого 2010 року урочисто відкрився у колишньому приміщення районного суду, де знаходиться й понині.
На 23 січня 2013 року у музеї Гулака-Артемовського основного фонду 208 експонатів, науково-допоміжного — 90.
Хочеться вірити в те, що нова сторінка історії музею наших видатних земляків буде набагато щасливішою. Що сумних помилок минулого більше не буде. А буде кропітка, наполеглива науково-пошукова робота, відшук нових матеріалів, відкриття багатої експозиції, що допомагатиме нам знаходити відповіді на одвічні запитання: чиїх батьків ми діти? Якої землі? Якої країни?..
Зрештою, ця праця вже почалася…
І ще дуже хочеться, щоб музей більше «не кочував», не орендував, а мав своє власне приміщення. Бо всесвітньовідомі митці заслуговують на те, щоб на їхній рідній землі їх шанували сповна…

Опубліковано у Батьківщина, Музей. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть відгук