Місцина, де пуп закопано

Покровська церква: в ній хрестили Семена, тут служили прадід, дід, батько і дядько композитора

У С.С. Гулака-Артемовського в Городищі було дві малі батьківщини: перша – Загребля, де на високому бугрі церква у задумі красувалася, де стояла батьківська хата і була криниця…

Друга — за три кілометри відтіль хутір Піщаний (тепер Гулаківщина), де і зараз живуть нащадки роду.

Сьогоднішня розповідь про першу малу батьківщину славетного земляка.

Семен Гулак-Артемовський — співак, композитор, автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яка ставилася на сцені багатьох європейських театрів, у Канаді, Китаї… Його голос звучав у Парижі, Флоренції, Петербурзі, Москві, й ім’я відоме всьому мистецькому світу…

Але де ж починаються ті стежки-дороги, якими ходив Семен на малій батьківщині в рідному Городищі, де народився 16 лютого 1813 року в сім’ї священика Покровської церкви Степана Гулака-Артемовського? Батько готував Семену свій життєвий шлях — коли хлопцеві виповнилося 11 років, відвіз його до Києва в духовне училище. Отже, майбутній композитор жив у Городищі тільки до 11 літ і лише один раз, будучи вже професійним співаком , відвідав рідні місця. Це період з 8 травня по 16 вересня 1844 року. Більше йому не судилося бачити отчий край. Проте через усе життя проніс велику любов до нього, до традицій і звичаїв свого народу…

Покровська церква… Вона бачила Семена, в ній його хрестили, тут вели службу отці Патрикій, Петро, Степан, Василь — його прадід, дід, батько і дядько. Прадід Патрикій був першим священиком Покровської церкви. До того служив уЧеркасах. У 1742 році в Городищі збудували церкву Покрови Пресвятої Богородиці і запросили Патрикія Гулака-Артемовського служити в ній. В ті далекі часи церква була осередком духовності, при ній діяла невеличка школа, де навчали грамоти дітей, переважно хлопчиків. Тож поруч із Покровською церквою, за свідченнями старожилів міста, стояв будинок на дві половини, в якому з одного боку була школа, а в другій частині жила сім’я священика. Тож постає логічне запитання : де ж жив у ранньому дитинстві Семен — на Піщаній за три кілометри звідси, чи в будиночку поруч із Покровською церквою?..

Але спочатку, напевне, варто поговорити про саму церкву, якої вже давно немає, проте, на щастя, ще живуть люди, які її бачили, які зберегли про неї пам’ять, які стали свідками її знищення.

Олександра Дмитрівна Середа (Білашенко), 1925 року народження, проживає по вулиці С.Гулака-Артемовського, яка ще в радянські часи називалася Загребля-1. Вулиця тягнулася від Покровської церкви до хутора Піщаного, отже, вона і справді була Гулаківською, була шляхом між двома осідками.
Олександра Дмитрівна добре пам’ятає приміщення церкви: « Вона була дерев’яною, великою і красивою, стояла над річкою і двері були над бугром. В церкву ходила з мамою і сестрою, хрестили мене також у цій церкві». Ще біля храму, за словами жінки, стояв будиночок, в якому здавна була церковно-приходська школа. Вона залишалася тут і в 20-30-х роках ХХ ст. і Олександра Середа із сестрою в 1932-1933 роках її відвідували. Олександра Дмитрівна і зараз пам’ятає верандочку, прохід і кімнати, де були класи. Потім приміщення школи розваляли. Церкву ж розібрали миттєво. Поскільки вона була дерев’яною, то багато городищан брали дошки для власних потреб. Так і її сусід-бригадир Йонон Буюк, скориставшись «службовим становищем», дощок набрав чимало. З них спорудив сарай, який невдовзі згорів. Люди це назвали карою Божою…
Ольга Олексіївна Шляхова, 1927 р.н., передставниця роду Гулаків. Пам’ятає будівлю Покровської церкви. Поруч з нею стояв будиночок школи, в якій Ольга Гудзь (Шляхова) навчалася в молодших класах. Пам’ятає, що будинок мав східці з обох боків. Це підтверджує думку про те, що раніше в одній його половині жила сім’я священика, а в іншій — діяла церковно-приходська школа.
Але біля церкви була не лише церковно-приходська школа. Тут же знаходилося і невеличке кладовище, на якому ховали священиків та інших служителів храму Божого. На жаль, у Городищі від нього теж і сліду не зосталось…
Протоірей Богдан Жигало розповідає , що справді біля кожної церкви, також поруч із Покровською було кладовище, де ховали священиків. Ця місцина знаходилася нижче храму, ближче до дороги, тепер тут пам’ятний знак на честь подвигу ліквідаторів аварії на ЧАЕС і молодий парк.
Про те, як руйнували цвинтар, років десять тому мені розповідав Павло Макарович Шляховий, якого вже немає в живих. За його словами, у середині 50-х років минулого століття, коли будували і тепер діючий міст через Вільшанку, стали підвозити на берег землю. Брали поруч — довкола знищеної Покровської церкви. Павло Макарович працював тоді шофером. Він на власні очі бачив, як руйнували склеп у бугрі, як там падали дерев’яні домовини із зотлілими тілами колишніх священослужителів. Серед них, вочевидь, були і домовини отців Патрикія, Петра, Степана, Василя Гулаків-Артемовських та інших служителів Покровської церкви.
Їх, на жаль не перепоховали, як годиться, по-християнськи. Одні кістки разом із землею відвезли на Пагорб Слави, де й скинули в яму, наче в скотомогильник….
Тож, напевне, останки батька композитора, як і діда, прадіда та дядька покояться біля захоронень радянських воїнів- визволителів.
Володимир Іванович Гулак, 1945 р.н., нащадок роду Гулаків-Артемовських, підтверджує факт, що у 1953 році, коли він відвідував місцеву Загреблянську школу, став свідком того, що грейдером було вирито захоронення — склеп. Він пам’ятає вузеньке приміщення під землею, східці вниз, наче в погріб і там по обидва боки стояли домовини дерев’яні, проте в пам’ять врізалось, що не дощані, а ніби довбанки в дереві. Сюди, у склеп, ховаючись від учителів хлопець на перервах бігав курити.
Анатолій Павлович Журавель в дитинстві з однолітками бігав гуляти на цвинтар, який був біля церкви Покрови. За його словами, там серед інших могил були могилки і солдатські: радянська і німецька, бо ще бабуся сварила, щоб до німецької не підходили… Місцерозташуванням кладовища А.П.Журавель називає місцину, де зараз стоїть меморіальний знак на честь Героїв Чорнобиля, вбік ближче до сучасної вулиці Івана Франка (колишня Загребля-2). Пам’ятає він і розриту попівську могилу… Врізались у його пам’ять і жахливі картини, коли бульдозер горнув все на купу, екскаватор черпав землю разом із кістками, черепами, піском. Він працював вже тоді на самоскиді і відвозив все те на місце, де зараз Пагорб Слави. Тоді якраз планувалося його спорудження. Насип робили високий. Тож брали землю поруч із бугра і навколо Покровської церкви. «Там змішалися і останки із нашої солдатської могили, і німецької, і священиків церкви. Щоб робили перепоховання — такого не пам’ятаю», – закінчує розповідь Анатолій Павлович Журавель.
Надія Василівна Очковська, 1925 р. н., проживає по вул.Івана Франка, що тягнеться від колишньої Покровської церкви в протилежний від вулиці Гулака-Артемовського бік. Добре пам’ятає церкву, в ній з мамою вербу святила. Відвідувала початкову Загреблянську школу. Це був дерев’яний будинок поблизу церкви. Батьки їй розповідали, що з покон віків там жили попи. Так вона і називалася — попівська хата. Ще поруч була і криниця – теж попівська, нижче було і кладовище.
Чоловік Надії Василівни, Василь Павлович, в 1952-1953 роках працював на грейдері. Тоді якраз споруджували міст через Вільшанку. Брали землю для підсипки із території колишньої Покровської церкви. Там грейдером Василь Павлович розгріб склеп — вимуроване цеглою захоронення. З колегою по роботі вирішили відкрити одну із домовин, просто так, заради цікавості. Витягли дряхлу труну, відкрили — там лежав чоловік, хрест на грудях великий. Дмухнув вітерець, прах, як попіл здув — став скелет…
(Можливо, це був прах батька композитора?..)
Цеглу зі склепу люди брали для домашніх потреб. А людські кістки, шматки вбрання священиків валялись під відкритим небом, їх розглядали всі охочі. За словами Надії Василівни, з розповіді її чоловіка (нині покійного), ті останки через деякий час тут таки просто зарили назад. Землю ж для підсипки мосту брали з верхніх шарів.
А в кінці 60-х років, коли насипали Пагорб Слави, грейдером рили глибоко. Екскаватор вантажив ту землю, пісок разом з людськими останками на самоскиди і вона везлась для насипаннявисокого пагорба.
Варвара Михайлівна Лисак (Короп) 1927 р.н., ще чула як дзвони Покровської церкви скликали людей. Її батьки були прихожанами цієї церкви. Батько малим відвідував церковно-приходську школу, трикласку, як тоді її називали.
В 1934 році Варвара Михайлівна теж пішла у цю школу — колишню попівську хату, тоді ще і церква була. Одного разу, коли йшла з уроків, бачила, як знімали дзвони із церкви. Красива, дерев’яна, синього кольору вона плакала на високому бугрі… З неї зробили комору, зберігали зерно, а в перші післявоєнні роки розібрали.
Варвара Михайлівна добре пам’ятає чотирикімнатний будинок над дорогою, в ньому, за переказами батьків, завжди жили священики. Поруч будинку була криниця…
Останнім священиком храму Покрови Пресвятої Богородиці Варвара Михайлівна називає отця Каламацького. Його потім репресували.
І сьогодні В.М.Лисак не може спокійно розповідати, як були розриті могили, як валялись людські кістки, черепи. Учні-бешкетники (це, м’яко кажучи,) гилили ними у футбол. Робили таке і дорослі. З етичних міркувань не називаємо їхні імена, нині вони уже покійні…….«Правнуки погані прадідів великих», як пророчо назвав Тарас Шевченко і наших сучасників, байдужою рукою знищили красуню-церкву на високому бугрі, будинок, в якому жили священики, жорстоко розрили кладовище, поглумилися над останками священослужителів. Ще раз наголошу на тому, що кістки отців  Патрикія, Петра, Степана, Василя Гулаків-Артемовських та інших, вочевидь,  покояться на Пагорбі Слави.
Зусиллями благочинного Городищенського району протоієрея  Івана Жигала на місці, де стояла Покровська церква, зведена каплиця. А на місці,  де стояла з хата священика будований житловий будинок. І є криниця.
Вище названі старожили Надія Василівна Очковська та Варвара Михайлівна Лисак твердять, що вона дуже давня і збереглася з тих далеких часів. Зокрема, В.М.Лисак, пам’ятає, що батько називав її попівською (розміщена на узбіччі дороги) і казав, що вона була там завжди.
Оглядаємо криничку: верхнє кілечко облускане, сучасне, наступне також таке, як тепер, а далі вона кругло вимурована. О.О.Шляхова також підтверджує, що криниця давня. Так викладали цеглою криниці колись. Стведжувати, що цій цеглі років 200 важко, але припустити, що це те саме джерело, з якого воду брали священики Покровської церкви можна, як і їхні сім’ї, і навколишній люд. Старожили говорять, що в ті часи одна-дві криниці були на всю вулицю. То, може, це уціліле джерело, з якого пив водичку і малий Семен? І криницю, з якої і зараз беруть воду жителі вулиці Івана Франка, можна вважати родиннною криницею Гулаків-Артемовських?..
Але ж чому про це раніше ніхто не обмовився й словом?
Грунтовно дослідженням життя і творчості композитора і співака займалися лише музикознавець Л.С.Кауфман та гулакознавець Г.Х.Коваль. Обоє жили в радянські часи, коли наголошувати на попівському походженні Семена Гулака-Артемовського та на всьому, що з цього випливало, було не прийнято. Красивіше було твердити про хутір Піщаний, де був колгосп із гучною назвою «Заповіт Леніна». Тож пам’ятний знак «Тут стояла хата в, якій народився…» був поставлений біля контори вище згадуваного господарства, а не на місці, де насправді стояла дідівська-батьківська хата майбутнього композитора. Сумніву в тому, що малий Семен жив у цій хаті немає. Адже тут його батьки мали луки, «Попівські», так в народі ця назва збереглася і по сьогодні, як і в давній городищенській колисковій:
«Ой, люлі-люленята,
Поженімо телята
На попові толоки,
Де травиці по боки…»
Там, на Піщаній, Гулаки вели домашнє господарство і жили більше в весняно-літній період. А в осінньо-зимовий, як закінчувалися польові роботи, вже мешкали в хаті біля церкви Покрови. Бо й добиратися із хутора Піщаного на службу в церкву (а це три кілометри!), особливо взимку засніженою дорогою непросто було і в ті далекі часи.
Тож беззаперечним є факт, що у майбутнього митця було дві батьківські хати: перша поруч з Покровською церквою, друга — на хуторі Піщаному. Відкритим залишається і питання , в якій же з них появився на світ корифей української опери? Поскільки це сталося взимку, на другий день після Стрітення, можна твердити, що в тій, яка стояла поруч з Покровською церквою. Заперечити цьому можна, але стовідсотково доказати, що це хибна думка важко. Як і бездоганно підтвердити думку Кауфмана-Коваля про народження Семена на Піщаній. Беззаперечним лишається і той факт, що малий Семен здобував початкову освіту в школі, що діяла при Покровській церкві.
Комуністичний режим варварськи знищив першу малу батьківщину Семена: і церкву Покрови, і батьківську хату, і навіть батьківські і прадідівські могили. Мабуть, уціліла тільки криниця, з джерела якої він пив воду.  Відрадно, що це джерело і зараз дарує всім кришталеву водицю.

Покровська церква, 1897 р.

Покровська церква, 1897 р.

Каплиця на тому місці, де колись була Покровська церква, 2013 р.

Каплиця на тому місці, де колись була Покровська церква, 2013 р.

Тут колись спочивав прах батька композитора, а також прадіда, діда й дядька

Тут колись спочивав прах батька композитора, а також прадіда, діда й дядька

Місцина, де пуп закопано. Тут стояла попівська хата. Загребля.

Місцина, де пуп закопано. Тут стояла попівська хата. Загребля.

Криниця Гулаків-Артемовських

Криниця Гулаків-Артемовських

Фото вчителів церковно-парафіяльної школи Покровської церкви.Зліва направо: Гребенюк Іван Костянтинович, Мироненко Федір Іванович, майстер-бандурист Косенко Микита Явменович, Пінчук В.А., Шелудько М.В., 12 травня 1914 р.

Фото вчителів церковно-парафіяльної школи Покровської церкви.Зліва направо: Гребенюк Іван Костянтинович, Мироненко Федір Іванович, майстер-бандурист Косенко Микита Явменович, Пінчук В.А., Шелудько М.В., 12 травня 1914 р.

Покровська церква в період нищення

Покровська церква в період нищення

 

 

 

Опубліковано у Батьківщина. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть відгук