Наодинці з Гулаком-Артемовським

 

До перлини українського оперного мистецтва «Запорожець за Дунаєм», напевне, від часу появи твору і перших постановок виникло немало запитань.
Чому саме такий сюжет? Такі образ? Такі пісні? Така музика?..
Відповіді на них, мабуть, слід шукати в самому задумі композитора написати оперу.
На жаль, С.Гулак-Артемовський не залишив спогадів-мемуарів ні про життя, ні про творчість. До нас дійшли лише певні свідчення, відголоски, окремі уривки, розповіді, здогадки стосовно заданої теми. Саме вони, а також мистецький шлях, життєва доля нашого земляка допомагають відтворити атмосферу часу, коли зароджувалася, творилася перша вітчизняна опера.
Насамперед впадає у вічі те, що до її написання автор прийшов у розквіті творчих сил, збагачений мистецьким і життєвим досвідом, досвідом виступів на оперній сцені.
Співаючи провідні партії у операх найкращих європейських композиторів, Семен Степанович, безперечно, не раз ловив себе на думці, чому інші народи мають талановитих митців, авторів музичних творів, які викликають у глядачів небувале душевне піднесення, формують естетичний і моральний світи, породжують найкращі людські почуття, а українці всього цього не мають?
Не могла для нього не стати відкриттям, справжнім откровенням і творчість його щирого друга Тараса Шевченка, в якій він відчув невичерпне джерело таланту, побачив безліч людських образів, життєву долю рідного народу. Не кажучи вже про поетичну й пісенну красу, чарівність кожного поетичного рядка, яку він, як творча натура, відчував мов щасливий подих весни…
Є певні свідчення, що задум написати оперу визрів у Гулака-Артемовського ще в часи його дружби з Великим Кобзарем, у останні роки Тарасового життя. Вони справді тоді дуже часто і тісно спілкувалися, були майже нерозлучні, говорили про все-про все. Може, саме тоді, коли у серпні 1858 року композитор присвятив своєму другу невмирущу пісню «Стоїть явір над водою», той його тихо запитав:
А чому б тобі, Семене, не написати ще й оперу? З народного життя. Інші ж народи мають і композиторів, і написану ними музику. А хіба ти гірший, коли співаєш краще за них?..
Якщо додати, що історію про задунайських запорожців Гулаку-Артемовському розповів ще один близький друг, історик Микола Костомаров (саме до Миколи на весілля поспішав старшим боярином Шевченко, коли був заарештований на Дніпровій переправі біля Києва у квітні 1847 року), то ці думки про підступи до написання твору мають цілком реальне підгрунтя. Тим паче (і про це всім відомо), що безліч творів літератури і мистецтва, написані, як правило, після не одного місяця, а то й року осмислення. Їх автори самі розповідають, як довго вони «виношували» в собі свій задум.
У випадку із «Запорожцем за Дунаєм» існує навіть гіпотеза, що окремі місця опери написані рукою Шевченка. Однак це лише гіпотеза, бо мистецтвознавці схильні вважати автором тільки Семена Степановича. І це так і є. Але те, що Шевченко міг бути одним з ідейних натхненників Гулака-Артемовського у створенні опери — цілком можливо.

Опера "Запорожець за Дунаєм" на сцені Оперного театру в Києві. В ролях: Одарка - В. Любимова, Карась - В. Грицюк. 1978 р.

Опера “Запорожець за Дунаєм” на сцені Оперного театру в Києві. В ролях: Одарка – В. Любимова, Карась – В. Грицюк. 1978 р.

Чому Семен написав саме про запорізьких задунайських козаків, які з’явилися за Дунаєм після зруйнування у 1775 році Січі на Дніпрі ? Чому скажімо не про Богдана Хмельницького? Петра Дорошенка? Про якусь відому козацьку битву? Зрештою, чому не написав оперу з побуту українського селянства, який він добре знав і спостерігав у рідному Городищі?..
Людина патріотична, проте лояльна до тогочасної дійсності (він, перш за все, був оперним співаком, який дарував свій талант, своє мистецтво вдячному глядачеві і слухачеві) Семен, розгледів у вчинку задунайських козаків (які після багатьох десятків років проживання за Дунаєм вирішили повернутися на Батьківщину, в рідну Україну) те, чим сам жив усі ці довгі літа на чужині. А саме — безмежну тугу за рідним краєм, синівську любов до нього, бажання будь-що бути серед своїх людей, зі своїм народом…
Безперечно, створюючи невмирущі образи українців, насамперед Карася, Одарки, Оксани і Андрія, передаючи їхню тугу за ненькою Україною, автор вклав у них часточку і свого неабиякого смутку за краєм, де тихі води і ясні зорі, де мир хрещений і люд веселий… Хоча, звісно, в часи кріпаччини в Україні народу було зовсім не радісно…
Кажуть також про те, що створюючи образ Карася, автор опери мав на увазі й свого далекого предка, козака-гультяя, якого прозвали «Гулякою-Артемовським». (Що такий був, як відомо, твердить у своїх біографічних записках дядько композитора, відомий поет-байкар). Передав автор своєму головному герою й окремі риси власного характеру: дотепність, насмішкуватість, вміння пожартувати, веселість та невмирущий оптимізм…
Критики, глядачі з перших постановок опери відзначали красу її сцен, образність, багатство мови героїв, чудову музику, вдало підібрані народні пісні, неперевершені партії, особливо Карася й Одарки… Звичайно, не можна не відзначити й той факт, що у дореволюційних і радянських виставах наголошувалося саме на побутово-розважальному характері твору. З відомих історичних причин її постановники бачили в сюжеті у першу чергу саме це спрямування. Нерідко це ідейне перебільшення набирало відверто негативних рис, коли Іван Карась взагалі поставав перед глядачем як п’яниця, ледар, волоцюга… Така вульгаризація заради того, щоб глядач лише сміявся, не витримує жодної критики, адже Карась є насамперед патріотом-українцем, який хоче повернутися в рідний край, українцем він залишається завжди, хоч автор «виряджає» його і турком-перевертнем і вдатним до чарки, і жартівливого слова… Карась «проходить» всі ці випробування, та зрештою, разом з іншими козаками домагається свого — султан відпускає їх на волю…
До слова, на політичне і патріотичне спрямування опери було звернуто увагу ще в часи її перших вистав. Адже в ній опосередковано згадуються і Грицько Нечоса (вельможа Катерини ІІ Григорій Потьомкін) і сама цариця, і турецька та й московська неволя… Може, саме тому, твір пробуджував національну свідомість українців, він і був заборонений після чотирнадцятої вистави?.. Адже мав величезний успіх у глядача!..
Існує думка, що наш народ, може, саме через те й залишився народом, не розчинившись поміж інших, що не втратив почуття гумору, сміху… Саме ці риси допомагали пережити століття неволі, бездержавності, залишаючись самобутнім, самодостатнім…Навпаки — бурхливо розвиваючи власну культуру, літературу, збагачуючи мову. Тобто навіть у час, коли українці не мали змоги розвиватися і творити як вільні народи, вони дали світові невмирущих велетів духу, духовності: Шевченка, Гулака-Артемовського, Франка, Лесю Українку…
Ще серед критиків творчості автора першої української опери, коли йде мова саме про «Запорожця за Дунаєм», ставиться в докір і те, що, мовляв, Гулак-Артемовський використав тут музику Моцарта із його «Викрадення із сералю». Мовляв, саме цей факт плагіата й послужив, що постановку опери незабаром було заборонено. Але це, звичайно, перебільшення, бо якщо в опері і є якісь елементи іншої музики, то це лише елементи, не більше, і таке безумовно, допускається. Адже все інше музичне оформлення має авторський оригінальний зміст, грунтується як на його власній музиці, так і на народному пісенному морі, що лише збагачує твір та ставить його в ряди справді народних, справді національних зразків.Афіша століття опери
Семен Степанович не раз повторював слова свого вчителя Михайла Глінки: «Створює музику народ, а нам лиш залишається записувати й оранжувати».
Хочеться також сказати, що невмирущістьопери на світовій сцені і є тією відповіддю всім її критик. «Запорожця…» критикують, а він живе у виставах, у кіно, на радіо, і телебаченні, у виконанні професіоналів і аматорів…
Не вдасться применшити значення перлини українського оперного мистецтва і музикознавцю, доктору мистецтвознавства, члену національної спілки композиторів України, професору кафедри історії музики Харківського національногоуніверситету імені Котляревського Ірини Драч, яка у навчальномупосібнику «Художня індивідуальність композитора», видрукованому у 2010 році, в «аналітичному нарисі « Український парафраз на Россінівський сюжет («Запорожець за Дунаєм» як реалізація особистісного міфу Семена Гулак-Артемовського)» звинувачує українського композитора у плагіатстві. Якщо ще конкретніше, то в тому, що автор «Запоржця…» « Практично повторив» сюжет опери Россіні «Італійка в Алжирі». Проте після «найпереконливішого аналізу» про «списання» і образів, і назви, і навіть багатьох пісень, вчений- мистецтвознавець робить, на наше переконання, зовсім інший, цілком справедливий висновок. Цитуємо: «У відомого оперного радянського дирегента С. Самосуда якось запитали: «У чому успіх «Італій ки в Алжирі» – цієї невибагливої комічної опери?» Він відпові: «У її дивній вокальності.».
Чи не в цьому секрет і разючої життєздатності першої української опери «Запорожець за Дунаєм»?
Отже, слава Богу. Значить, не зважаючи на всі «гріхи» С.Гулака-Артемовського, його опера залишається цілком оригінальною і неповторною, бо лише таким є будь-яке життєздатне мистецтво!..
До речі, говорячи і ще про особливість «Запорожця», слід зауважити й про те, що його автор став чи не єдиним композитором у світовій мистецькій практиці, який сам написав і лібрето, і музику, і сам виступив у головній ролі.

Городищенські аматори сцени Галина Хоменко та Іван Саєнко виконують партії Одарки й Карася в "Опері Запорожець за Дунаєм"

Городищенські аматори сцени Галина Хоменко та Іван Саєнко виконують партії Одарки й Карася в опері “Запорожець за Дунаєм”

Якби Семен Гулак-Артемовський не написав більше нічого, окрім опери «Запорожець за Дунаєм» — цього по-справжньому народного твору, то й тоді б його ім’я навіки зосталося б в історії українського і світового мистецтва.
Тисячі й тисячі разів ставилася його патріотична феєрія на сценах багатьох театрів на різних континентах планети…
Вона завжди дивувала й радувала глядачів і слухачів життєво правдивими образами українців, їхнім незборенним духом, постійним прагненням до волі й щасливого життя, запальною, життєстверджуючою музикою, створеною самою душею українців на його народно-пісенному фольклорі…
Творча доля опери продовжується — попереду нові зустрічі з нею сущих і наступних поколінь. Адже справедливо кажуть про те, що мистецтво — вічне.
Вічним є на цій землі і мистецтво, створене творчим генієм нашого талановитого земляка з Городища.

Опубліковано у Опера «Запорожець за Дунаєм». Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть відгук