Семен Гулак-Артемовський: життя і творчість

Кожен українець знає хрестоматійну біографію автора першої вітчизняної опери «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського.

Край дитинства

На другий день після Стрітення, 16 лютого 1813 року, в сім’ї священика Покровської церкви містечка Городище, що на Черкащині (тоді Київської губернії, Черкаського повіту) Степана Петровича Артемовського та матушки Варвари Арсентіївни (дочки акцизного чиновника) народився син Семен.

Але далі не «хрестоматійне»:Семенко став восьмою дитиною, а перед ним були – Марія (1798 р.), Петро (1800 р.), Анастасія (1803 р.), Павло (1804 р.), Михайло (1806 р.), Анна (1808 р.), Захарій (1810 р.) – всього в родині народжувалося неменше дванадцятеро дітей. Про те автор цих рядків дізналася із записів Метричної книги Покровської церкви, що зберігається в Черкаському обласному архіві. Завдяки метричним записам вдалося встановити, що Семенові батьки побралися близько 1797 року. Степанові було 25, а Варварі – 15 літ. Вдалося встановити й ім’я та роки життя Семенової бабусі, матері поета-байкаря П. Гулака-Артемовського – Уляна жила в 1748 -1802 рр.

Доречно нагадати, що фундаментально дослідженням життя та творчості композитора займалися музикознавець Леонід Кауфман та нащадок роду Гулаків-Артемовських, засновник музею митця в Городищі Георгій Коваль. Обоє вважали, що Семен був третьою дитиною, після нього народилася ще Марія, яка насправді була першою. Названі гулакознавці жили в радянські часи, коли окремі факти свідомо замовчувалися, а то й приховувалися.

Наприклад, і сьогодні можна прочитати, що Семен Гулак-Артемовський з’явився на світ на Гулаківщині, чи, ще гірше, в Гулаківці. Зазначимо, що такої назви у Городищі ніколи не було. Місцевість ця називалася і зараз називається Піщана. Саме вона традиційно вважається місцем народження Семена. Але постільки його батько був священиком Покровської церкви, то місцем народження могла стати й попівська хата, що була біля церкви. На жаль, вона знищена в часи комуністичного режиму, як і дерев’яна церква, що красувалася поруч на високому пагорбі. У церкві вело службу божу ціле покоління Гулаків-Артемовських – Семенів прадід Патрикій, дід Петро, батько Степан, дядько Василій. У середині 50-х років минулого століття був зруйнований і цвинтар, який знаходився біля Покровської церкви. Прах захоронених отців Артемовських в переміш із землею перевезено на підсипку Пагорба Слави. Про це свідчили старожили Городища Павло Шляховий, Анатолій Журавель, Надія Очковська, Варвара Лисак та ін.

На місці колишньої попівської садиби Артемовських лише стара криниця. За свідченням старожилів можна вважати, що це те саме джерело, з якого малий Семен колись пив воду. Про місце ж самої родинної Покровської церкви нагадує тепер каплиця, збудована зовсім недавно городищенським протоієреєм Іваном Жигалом.

Від колишньої Покровської церкви тягнувся шлях, нині це вулиця Гулака-Артемовського, що сягає кутка Піщаного, колись це був хутір, і саме тут прадід композитора Патрикій у 1742 році придбав 60 десятин землі. Тут Артемовські господарювали, тут родина жила весною і влітку. Семен народився ж взимку. Тому ще раз наголошуємо на тому, що пуп його міг бути закопаний і біля Покровської церкви. А ось бігати, гуляти й співати серед невимовно красивої природи Піщаної малий Семен любив. Серед луків, перелісків Семен розгубив сліди дитинства свого, піснею спілкувався з тихоплинною Вільшанкою і вона зачарувала його…

Старожил Степан Охріменко (трохи не дожив до ста літ) розповідав, що його дідусь був однолітком Семена, сина попа Степана, і чув спів малого. Одягнений як панич той ішов стежкою понад річкою, рвав неба окрайці – петрові батоги, і співав дзвінко-дзвінко. Луна чулася дуже далеко…

Сюди, де б він не був, линутиме серцем і душею… Писатиме неньці листи у 1838 році з далекого Петербурга, в який привезе його М.Глінка, щоб готувати з нього оперного співака. «Красивішого голосу, як у Артемовського, мені не доводилося чути» – зізнається Глінка і ставить крапку на священицькій кар’єрі Семена, про що так мріяв його батько.

Завдяки земляку і приятелю Семена Зосиму Недоборовському читаємо в його спогадах лист Семена до мами (батько помер у 1829 році від холери): « Отак, моя рідна ненько, сижу я у садочку, під синім небом, в далекій чужій стороні, дивлюся на синє море і згадую Вас, а далі дивлюсь, як дикі гуси летять, та й заспіваю: гуси мої гусенята, візьміть мене на крилята, та понесіть мене до матінки, а у матінки є що їсти і пити, і хорошо ісходити…»

Хутір Піщаний пам’ятає й Шевченка. Сюди Тарас на прохання свого найпершого друга Гулака-Артемовського переказував старій неньці вітання від нього.

Гостини

На хутір, до рідного порогу, вже будучи відомим і знаним співаком, через двадцять років розлуки, на 32-му році життя прийде влітку 1844 року й Семен, обійме матір, братів, сестер. Пройде зі щемом душі стежками дитинства – берегами Вільшанки, споглядатиме гори Кучугури, ловитиме рибу в ставку, в яру Макітерці (що має форму амфітеатру) співатиме. Всі ці пам’ятні місця збереглися на Піщаному до наших днів. Як є й пам’ятний знак біля контори колишнього колгоспу неподалік місця, де була садиба Гулаків-Артемовських. У радянські часи знак на місці, де стояла попівська батьківська хата біля Покровської церкви поставити не змогли.

На Піщаній колись , і нині живуть нащадки роду Гулаків-Артемовських Гулаки. Історія роду, як і походження подвійного прізвища, заслуговують окремого дослідження. У радянську добу гулакознавці не могли наголошувати на тому, що рід Гулаків-Артемовських має не лише давні козацькі корені (звідки й черпав наснагу Семен, творячи образ козака Карася), а й дворянські, священицькі. У записах Метричної книги Покровської церкви першої половини ХІХ століття постійно читаємо: «благочинний священик Стефан Артемовський», «священик Петро Артемовський», «старший диякон Василій Артемовський» і «дворянин Яків Гулак», «черкасский мещанин Николай Гулак»… Цікаво, що батько Семена, завжди лише «Артемовський», сам митець і на афішах і в житті також лише «Артемовський». На першому надгробному пам’ятнику Семена читаємо: «Артемовський-Гулак», на могилі дядька композитора поета-байкаря Петра Гулака-Артемовського анологічний напис. Отже, і в поета, і в співака «основним» прізвищем було «Артемовський»…

У 1844 році один єдиний раз відвідавши рідне Городище, співак гостював у священика Покровської церкви. Про це збереглися свідчення старожилів. А також відвідав новозбудовану Михайлівську церкву, яка є чи не єдиною уцілілою спорудою міста, що пам’ятає Семена.

А ще Семен Степанович відвідав родину свого хрещеного батька Степана Семиренка. Хоч самого хрещеного, засновника відомого роду підприємців і меценатів, в живих уже не застав.

Так, так – вчитуючись у записи Метричної книги, звернемо увагу на те, що «восприемником», тобто хрещеним батьком малого Семена «хрещеного 6 февраля» (старий стиль) був «Стефан Семеренька». Саме так на російський лад записано його прізвище і на польський ім’я. Взагалі в родині Артемовських Стефан Семиренко хрестив шістьох синів.

Казкова природа, рідні до щему стежки-дороги дали наснагу митцю для творчості. У написаному згодом вокально-хореографічному дивертисменті «Українське весілля» й водевілі «Ніч напередодні Іванового дня» композитор передає мотиви весільних пісень Городищини, згадує сусідні села Валяву, Мліїв, яр Макітерку. Гулак-Артемовський завжди пам’ятав настанову свого вчителя М.Глінки: «Музику створює народ, а ми лише записуємо й оранжеруємо». Він ніколи не зупинявся на досягнутому, завжди вдосконалювався.

В Італії

Згадуючи італійський період митця, слід зауважити, що він був першим басом, рівного його голосу не було і в Італії. А ще молодий Семен заворожував публіку Флорентійської оперної сцени тим, що не тільки співав, а й входив у роль, що було ще не прийнятим у ті часи. Тому публіка була в захопленні від виступів сеньйора Артемовського, а російський цар Микола Павлович, який перебував тоді в Флоренції, подарував Семену діамантового персня.

Але італійський період зробив і чорний відбиток у житті артиста. За умовами договору Семен змушений був виступати, коли мав хворе горло. Можливо, саме це в подальшому і стало причиною ранньої втрати голосу (на 47-му році життя перші ознаки). Чистий і оксамитовий бас поступово втрачає свою силу й красу…

Вершина творчості

Вершиною композиторського таланту Семена Гулака-Артемовського є опера «Запорожець за Дунаєм». Вона визріла завдяки дружбі з Т.Шевченком, М.Костомаровим, П.Кулішем. Сюжет опери був підказаний, як вважається, Костомаровим, а все решта – текст вокальних номерів і прози, оркестрова партитура і клавір, а також лібретто – оригінальна авторська робота композитора. Це вперше оперний співак сам написав музику, текст опери і виконав головну оперну роль. За маскою комічності і ліричності Семен Степанович зумів приховати від цензорів глибокий патріотизм. Завдяки цьому опера і побачила світ – у 1863 році грандіозна вистава в Маріїнському оперному театрі. Головну роль Івана Карася виконав Семен Артемовський. Шалений успіх. А далі були Валуєвський циркуляр, Емський указ… Опера іде в забуття. Лише майже через два десятиліття трупа М.Старицького відновлює її постановку. У радянські часи сплюндрували не лише зміст, але й ідеї опери. Іван Карась став любителем горілки, пляшечку цілує, в коханні їй одній зізнається… А істинний Семенів Карась щиро любив неньку Україну. Адже в образі Карася автор показав свою тугу, незрадливу любов до Батьківщини…

Живопис

Для нас вельми цікавою є оцінка голосу Семена його щирим приятелем Тарасом Шевченком, бо сам поет за словами фольклориста Максимовича, як співак, залишав незабутні враження. « А тепер через день дають «Руслана й Людмилу». Та що то за опера так ну! А надто як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш – далебі добрий співака, нічого сказать…» (Із листа Т.Шевченка до Г.Тарновського, 1843 р.). 

Але Шевченко ще говорив і про таке: «Семен трохи шнипорить у малярстві».

У спогадах письменника Михайла Бутурліна також знаходимо: «У вільний час Артемовський небезуспішно займався мініатюрним живописом на слоновій кістці».

Уже згаданий приятель Семена Зосим Недоборовський говорив також про одну з його графічних робіт – віньєтку. Але, на жаль, жоден художній доробок Гулака-Артемовського не зберігся.

У забутті

Останній період життя митця маловивчений. У грудні 1865 року в газетах з’явилося повідомлення: «Співак Московської опери п. Артемовський залишив службу при московських театрах. Він прослужив на оперній сцені майже 25 років».

Артист до останього мав надію, що його залишать на другорядних ролях, як інших. Проте цього не сталося. Ті, хто високо підняли його на олімп оперного мистецтва, безжально кинули вниз …

Людині сцени, творчій особистості було неймовірно важко. Жив він разом із дружиною Олександрою Іванівною у скромному будинку Кудринської Христорождественської церкви в Москві. Будинок зберігся до наших днів. Троє їхніх дітей – Олександра, Варвара, Василь померли малолітніми.

Весна 1873 року була дощовою і холодною. Ослаблений депресією Семен Степанович захворів запаленням легенів. Перебороти недугу не зміг. 17 квітня його не стало. Похований на Ваганьковому цвинтарі…

Пам’ятаємо

Лише напередодні 140-ї річниці з дня народження митця стараннями артистів Московського музичного театру ім. К.Станіславського і В. Немировича-Данченка місце його поховання було знайдено, на могилі встановлено чорну лабрадоритову колону з мармуровою вазою вгорі.

У 1971 році завдяки клопотанню нащадка роду Георгія Коваля постав чудовий пам’ятник співаку на його малій батьківщині у Городищі.

В 70-х відкрита і меморіальна дошка на будинку в Києві, де в 1824-1830 рр. жив Семен Гулак-Артемовський.

А ще названий іменем митця теплохід, який плавав по Дніпру, музичне училище в Черкасах, школа мистецтв, Палац культури, вулиця, площа в центрі міста – це в рідному Городищі.

2013-й на малій батьківщині був проголошений роком Семена Гулака-Артемовського, ім’я композитора присвоєно загальноосвітній школі №1, в Україні випущений конверт, поштова марка, ювілейна монета…

Та болем пече від того, що не змогли в Городищі зберегти коріння Семена – знищена Покровська церква, родинне кладовище, материна могила під шаром асфальту…

У 60-ті роки стараннями Г.Коваля було створено музей Семена Гулака-Артемовського, який налічував близько двох тисяч експонатів. У 90-х його закрили, значна частина безцінних знахідок втрачена назавжди.

У 2010 році завдяки наполегливості нащадниці роду Гулаків-Артемовських Ольги Олексіївни Шляхової музей поновив роботу. Зараз він переживає своє відродження, маючи чимало проблем. Серед яких залишилася і головна – проблема ремонту приміщення.

Попри 200-літній даті та усілякі формальні «увічнення» доброго імені Семена Гулака-Артемовського, на загальнодержавному рівні ця знаменна подія не була відзначена.

А так хотілося б, щоб того, хто поклав у підмурок української держави вагому дещицю духовності, пам’ятали не лише на словах і не тільки в дні ювілею…

Опубліковано у Постаті, Семен Гулак-Артемовський. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть відгук