Тарас Шевченко в Городищі

 Прижиттєві стежки-дороги Тараса Шевченка пролягли у різні боки. Бо відомо, що мандрувати рідним краєм Шевченко розпочав ще змалку. Коли ходив із дідом Іваном до  Лебединського монастиря, оспіваного згодом у «Гайдамаках».

Як став відомим поетом і художником, тричі здійснював подорожі в Україну (із Санкт-Петербургу). Під час другої ще й працював у Археологічній комісії, за завданням якої побував у багатьох куточках України, і навіть на Волині.

Але найбільше Шевченка манила мала батьківщина. Зокрема й Городище, яке добре знав і любив. Адже не кожне містечко чи село згадане у  творчості Шевченка. Про наше ж ідеться у поемі «Наймичка», де щасливий Трохим каже:

…а я верхи

Кинусь за кумами

В Городище.

На жаль, про те чи були у місті над тихоплинною Вільшанкою у Шевченка знайомі, друзі, невідомо. Одне, мабуть, напевно — Тарас Шевченко двічі відвідував тут матір свого земляка і близького товариша Семена Гулака-Артемовського. Вперше це сталося влітку 1843 року, а вдруге восени 1845-ого. Як поет приїздив у батьківську Кирилівку на храмове свято Івана Богослова. Саме тоді й завернув до тяжко хворої Варвари Арсентіївни, якої вже за кілька тижнів по тому не стало…

Але беззаперечних свідчень відвідин немає.

Однак у Городищі і до сьогодні збереглися перекази про Тараса Шевченка. І хоч нині правду важко відділити від легенди, про дві з них варто розповісти.

Спочатку пов’язану з перебуванням Шевченка на гостинах у Симиренків-Яхненків-Хропаля, на їхньому цукровому заводі, розташованому тоді на межі Млієва й Городища.

Про щирі зустрічі з відомими родинами писано-переписано. Бо про них збереглися спогади багатьох людей. Але і в наш час у Млієві та Городищі переказується історія написання Шевченком чотирьох полум’яних рядків:

О люди! Люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!

Нібито рукою Шевченка вони були написані великими літерами на теплиці господарів. Про це, зокрема, свідчила й Тетяна Володимирівна Симиренко, внучка Левка Платоновича й правнучка Платона Федоровича, доброго приятеля Шевченка.

Пані Тетяна проживала у Канаді, і в останні роки життя кілька разів  приїздила у Мліїв та Городище.

Цей легендарний мліївський факт із гнівними рядками Шевченка, здавалося б, легко спростувати. Бо у повному виданні  поезій Шевченка знаходимо їх як початок вірша, написаного у Петербурзі 3 листопада 1860 р. А у Млієві  Шевченко побував влітку 1859-ого!..

Вірш, до слова, є відгуком (другим поетичним) на смерть російської цариці Олександри Федорівни, дружини Шевченкового ката імператора Миколи І-ого та матері Олександра ІІ-ого. І в ньому є ще й інші, добре відомі шанувальникам творчості нашого генія слова:

Чи буде суд! Чи буде кара!

Царям, царятам на землі?

Чи буде правда меж людьми?

Повинна буть, бо сонце стане

І оскверне’ну землю спалить.

Отже, недоречність легенди більш, ніж очевидна. Не «стикуються» в часі рядки.

І все-таки… Чому ж тоді легенда передавалася з покоління в покоління? І в неї вірили та продовжують вірити поважні, освічені люди?..

Можливо, ці рядки народилися набагато раніше?.. Справді у Млієві?.. А інші — вже пізньої осені шістдесятого позаминулого століття? Бо, на перший погляд, початок ніби «не лягає» до наступних рядків, де зовсім інші думки. (Читайте…)

Зате кінець (процитований) так перекликається з початком!..

Значить, все-таки лише легенда?..

Так. Бо краяни не беруть до уваги те, що «рядки» та ж Тетяна Володимирівна пам’ятала ще малою (народилася вона в середині 20-х років ХХ ст.). Тобто, написані вони вже за радянських часів. Після звершення «великої соціалістичної революції» і братовбивчої громадянської війни. Що зовсім і недивно, адже більшовики поспішили оголосити Шевченка «революціонером-демократом» і використовували  поезію Шевченка як засіб боротьби з царським самодержавством та соціальним гнітом. Твердження ж, що антицарські слова написані на теплиці власноруч Шевченком (у 1859 р.!) і зберігалися у первісному вигляді більше шістдесяти літ (до 20-х ХХ ст.) не витримує жодної критики. Хоча б тому, що вони були б негайно стерті. Бо господарі не захотіли мати, м’яко кажучи, неприємностей з поліцією чи жандармами.

Та й чи збереглася б так довго теплиця? І напис?..

Наступну легенду авторці публікації розповіла світлої душі людина, житель Городища Микола Олексович Нечипоренко, нині покійний.

  • Коли Шевченко йшов із Млієва у Городище, – розказував Микола Олексович, – то по дорозі трапився шинок. А відомо, що він любив заходити у «заклади», де можна було поїсти й випити  та погомоніти з простими людьми, із селянами-кріпаками. Яким щиро співчував через їхнє тяжке становище бо й сам вийшов із кріпаків.

У шинку, що у містечку стояв на мліївському шляху, Тарас Шевченко застав багато людей.

З якими розговорився і говорив сердито про панів та царів.  Що вони кровопивці народу і їх треба вимітати з України доброю мітлою.

Шинкар його став хаменати, бо злякався, що й йому перепаде, як влада дізнається про що балакають у шинку. Шинкареві почала підсобляти його жінка… Виникла гостра суперечка. Хтось шинкаря штовхнув, і сталася ще й бійка…

Після чого Тараса  Шевченка соцькі запроторили в холодну, де й ночував.

А хто він — ніхто не знав, бо не спитав…

Уранці (а діло було взимку) Шевченко на вкритій памороззю шибці нігтем надряпав такі рядки:

Якби не дорога,

То я б не йшов.

Пам’ятник Т.Шевченку на території районної лікарні

Якби не шинок,

То я б не зайшов.

Якби не горілка,

То я б не пив.

Якби не шинкарка,

То я б не бив.

Прийшла сторожа, глянула на вікна, прочитала… І ахнула!..

  • Ти Шевченко?..- запитала.

А він підтвердив. То вони його відразу ж випустили. Ще й вибачилися.

М.О.Нечипоренко був переконаний, що автор цих рядків — Тарас Шевченко. І народилися вони у Городищі. Він пам’ятав їх з раннього дитинства.

  • І всі, – казав, – хто їх говорили, твердили, що вони — Шевченкові… А говорили різні люди, і в літах теж. Яким вірш передався від їхніх батьків і дідів…

Може, ще комусь ці рядки знайомі?.. Чи хтось чув й іншу легенду…Чи, може, все це  лише усна народна поетична творчість, до якої Шевченко немає відношення… І вірш чекає нас у якомусь маловідомому збірнику фольклору?..

Якби там не було, але наш народ не забував і ніколи не забуде свого великого сина. Про що свідчать також і легенди. Про нього.

Особливо там, де в благословенний день і час ступала його нога. Де чулося живе Шевченкове слово, що кликало українців до боротьби за краще життя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

Опубліковано у Друзі Гулака-Артемовського, Маловідоме, Шевченко. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь