Голод 33-го очима свідків

Василь Семенович Білушенко народився 9 серпня 1924 року в селі Старосіллі Городищенського району, тоді Київської області. З 1932 року живе в селі Орловець, зараз село Городищенської ОТГ Черкаського району Черкаської області. За словами чоловіка, його батько Семен Павлович мав прізвище Білуха, а вже він, його син, став писатися Білушенком. Батько й мати Наталка ка Минівна родом із Орловця, у селі Білух багато й зараз.

Василь Семенович розповідає, що його батько замолоду служив у охороні останнього російського царя Миколи ІІ . І за вірну службу йому у нагороду дали кілька десятків гектарів родючої землі недалеко від  міста Херсону. Де він успішно свою землю й обробляв до 1917 року. Після більшовицького перевороту, землю в нього забрали і батько переїхав на свою малу батьківщину та став працювати у Старосіллі, у лісі дроворубом, а згодом повернувся у рідне село Орловець.

Василь Семенович був найстаршою дитиною, мав двох братів Якова та Івана, які вже померли. Учасник Другої світової війни, нагороджений медалями. Був одружений з Катериною Панасівною, з нею мав трьох дітей, двох синів Андрія та Віктора, Андрій уже помер, а Віктор ще молодим загинув у ДТП. Донька Ольга живе у місті Дніпро. Дуже давно померла і дружина, то вже 27 років живе з другою дружиною Валентиною Тихонівною, яка його й доглядає. Має золоті руки , все життя столярував, мулярував, будував хати, копав криниці. Будинок, в якому живе, збудував сам, сам викопав і криницю, при тім спочатку викопав невдало, натрапив на плавун і мало не загинув. Тож копав і вдруге. З криниці й зараз беруть воду.

Голодомор пам‘ятає, бо мав дев‘ять років. Його родину те горе обминуло, адже батько й далі працював у лісництві та мав змогу прогодувати сім‘ю.  Вдома були жорна, на яких мололи зерно на борошно, то якось виживали. Але в селі багато хто голодував і помирав. Дуже багато померло дітей. Наприклад, на кутку Макортет діяла школа , в яку тоді часто приходили голодні виснажені учні. Які тут же й помирали. Але ні в кого не було сил, аби їх похоронити. Тому тіла скидали в криницю, яка була біля школи. Тепер тут встановили  хрест та облаштували символічну могилу жертвам голодомору

До голоду призвела тодішня комуністична влада, представники якої (їх  у селі називали уповноваженими) ходили по дворах і буквально вимітали все, що можна було їсти: крупи, зерно, картоплю, навіть буряки… Часто забирали з хатів теплу, не зношену одежу…

Пам‘ятає, якось до них прийшла геть охляла , знеможена жінка, яка попросила дати щось поїсти. Мати зглянулася, завела її в хату та дала окраєць хліба й гарячої страви… Жінка вмить усе з‘їла і пішла надвір. Але дійшла недалеко, тут же, у їхньому дворі впала і вмерла. Хто ж тоді знав, що її не можна було годувати, якщо вона тижнями нічого не їла.

У селі жив один чоловік, який мав силу чотирьох… Зокрема, в косовицю не клепав косу, бо й не клепаною косив, наче  комбайн. Зрозуміло, що і їв цей козак за чотирьох. Тож у голодовку помер одним із перших.

На жаль, точно встановити кількість померлих від голоду в Орловці неможливо. Вважається, що жертв радянської сваволі кілька сот осіб, проте навіть місця їх масових поховань невідомі.

Голодомором комуністичний режим помстився українцям за їхнє прагнення до незалежності та небажання вступати в колгоспи – так вважає Василь Семенович.

Василина Миколаївна Груй народилася 4 квітня 1927 року в селі Орловець Городищенського району тоді Київської області в багатодітній родині. Її батько Микола Прокопович рано залишився вдівцем з малими дітьми І одружився вдруге. Помер у 1939 році. Друга дружина, мати Василини, Олена Митрофанівна померла у лютому 1948 року.

Василина закінчила 4 класи Орловецької школи й пішла працювати в колгосп. Де й трудилася більше сорока років, спочатку у рільничій ланці, а найдовше у тваринництві – на свинофермі та молочній фермі, де доглядала і доїла корів. Окрім того дома також тримала і корівку й порося, обробляла город. Жила сама, одруженою ніколи не була і з чоловіками не зналася. Мабуть, така вже її доля. Два брати воювали на фронтах Другої світової, Микита був моряком і загинув, а Яків повернувся додому і помер у віці дев‘яносто років. Старшу сестру Устю нацисти вивезли на роботу в Австрію, 1945 році вона повернулася в Орловець. Василина вбереглася від Німеччини, переховуючись у проваллях , перелісках, у родичів на віддалених хуторах. Словом, Бог її милував.

Ще мала сестер Тетяну, Ївгу та Олену. З сестер також уже нікого нема.

Василину Миколаївну вже давно доглядає племінниця, теж немолода Галина Йосипівна Вовченко, дочка старшої сестри Тетяни. Спочатку носила їй їсти-пити, наглядала, що потрібно, робила в хаті, а останні три роки старенька живе у неї, живе у теплі і добрі, зігріта родинною ласкою, оточена повагою й шаною.

Голодомор Василина Миколаївна згадує, як страшну біду, люте горе.

  • У нашій сім‘ї вижили завдяки батькові, який працював на колгоспних конях і його посилали по роботі і в Смілу, і Черкаси, звідки завжди привозив трохи харчів: борошно, крупи різні, зерно. Але все одно було дуже сутужно. Тому листя з берези товкли у ступі та пекли оладки-листяники. Мама бувало відчиняла двері знадвору в сіни і туди залітали горобці. У людському житлі пташки хотіли знайти якусь поживу, бо навіть їм було голодно. Мама ловила тих горобців, варила і ми їх їли. Але який то був наїдок?..

  • Від голоду люди дуже пухли. Деякі чоловіки так розпухали, що не могли одягнути штани, а тому підв‘язувалися ряднами. Обіпершись на ломаку, ледве дибала така людина шляхом, доки падала мертвою.

Раз до нашої хати прийшла якась чужа жінка з дитиною, попросилася заночувати. У хату її побоялися пускати, бо різні люди тоді ходили, то розмістили її у піддашку (на ганку). Напевне вночі дитина померла, то жінка відрізала з неї шматки і їла. Але на ранок померла і вона. Батько витягнув їх на двір . Хоронити ні в кого не було сили, отож мертвих клювали ворони…

  • Важко все те згадувати, дуже шкода людей, які повмирали голодною смертю і ніхто в селі не відповів за той страшний злочин…  Навпаки – про голод забороняли навіть згадувати – втирає бабуся сльози.

Оксана Миколаївна Косенко народилася 21 лютого 1927 року у селі Валява Городищенського району Київської області. Батько Михайло Макарович Косенко народився 1892 року, мати Марта Кузьмівна 1896 року. Мала старшу сестру Марію, 1924 року народження, і брата Юхима, 1922  року народження. Марію під час Другої світової війни нацисти вивезли в Німеччину на роботу, звідки вона повернулася у 1945 році, брат воював на фронтах Другої світової війни, після перемоги над нацистською Німеччиною повернувся у Валяву.

Оксана Михайлівна була одружена із Вовком Василем Михайловичем, військовим, учасником Другої світової війни, 1921 року народження, родом із Запоріжжя. Після одруження взяв прізвище дружини Косенко, помер у п‘ятдесят п‘ять років у 1976 році. Подружжя мало сина Віктора, який народився 1950 року, має освіту інженера-будівельника, проживає в Одеській області, має двох синів – Олега, якому 45 років, і Олександра 33 роки. У Олега є син Данило, у Олександра – син Гнат, обоє правнуки Оксани Михайлівни.

Батьки Оксани Михайлівни були заможними, мали коня і корову. Коня батько віддав у колгосп, а корова лишилася в родині, вона і врятувала сім‘ю від голодної смерті.

Оксана Михайлівна на здоров‘я не скаржиться, каже, що тільки ногу й руку колись зламала, має ясний розум і добру пам‘ять, живе сама, сама себе й обходить. У хаті робить посильну роботу, варить їсти, ще в‘яже, шиє і вишиває, «не можу сидіти без діла», твердить. Голод 1932-1933 рр. у Валяві пам‘ятає добре.

Пам‘ятає, як по хатах ходили «комнезами» («комітет незалежних селян») із залізними штирями і скрізь шукали закопаний хліб. Забирали все до зернини. У них на горищі хати мати зберігала насіння – січевиці, конопель, гороху, квасолі, то все забрали.

Дуже важкою була зима 32-33 років, коли все село завмерло в тривозі та відчаї, бо голодна смерть косила багатьох, і за не повними  даними у Валяві тоді загинуло близько 500 – сот людей, серед яких було багато дітей. Недалеко від Косенків влада організувала так званий «майдан» для дітей-сиріт, то з того майдану підвода щодня вивозила мертвих діточок, яких скидали на цвинтарі в одну велику яму. І добре, що в селі люди поїли усіх собак і котів, то не було кому ті ями з мерцями розгрібати.

У селі жила родина Мельників із п‘яти душ, то померло троє, серед них і дев‘ятимісячний Мишко, старші діти брат і сестра були пухлими від голоду, але вижили. Також їхніх дідуся й бабусю напівмертвими забрали з хати і закопали в ямі на кладовищі, хоч вони ще дихали…

Деякі люди , як помирала дитина, то  дорізали її і варили та їли, не зважаючи, що то був великий гріх… Одна сім‘я недалеко від Косенків з‘їла двох своїх дітей. Залишився живим лише 12-річний син, бо померли й батьки. Як пізніше їхню хату продавали, то в погребі знайшли кістки дітей.

Оксана Михайлівна наче зараз бачить ще одного сусіда, який канючив у її тата: «Михайле, дай хоч бурячка поїсти…»

Як прийшла весна 1933 року, то наче легше стало на душі. Бо можна було піти в лісок, і поїсти бруньки липи, листя берестка. Була велика радість, як зацвіла біла акація, перша солодкість тих квіток, а ще більше, як у жита появились колоски і виросло по пів зернини жита. Була зелень – салат на березі і лісовий часник. Почалися роботи на колгоспній землі, на цукрових буряках, щось трохи платили, і для ловлі метеликів у коритця наливали меляси, то люди ходили та салат умочали, і їли опухлі і чорні. Хоч колгоспна сторожа на конях з нагайками їздили і виганяли людей з поля.

То був страшний злочин проти українського народу, вважає Оксана Михайлівна.

Перед війною, у 1941 році вона закінчила 6 класів, а після того , як зі сходу прийшло так зване визволення, закінчила Корсунське медучилище. Після чого її, медсестру, у 1946 році направили на роботу у місто Борщів Тернопільської області в районну лікарню, де вона й пропрацювала старшою операційною сестрою 52 роки. Тоді ж закінчила курси медфельшерів у Станіславі (тепер Івано-Франківськ). Каже, що за час її роботи у лікарні змінилося п‘ять головних лікарів.

У місті одружилася, збудувала будинок, народила сина і поховала чоловіка. Не раз до неї приходили воїни УПА , але її не чіпали, бо жінка не була комсомолкою, а просто робила свою роботу, рятувала людей згідно даної клятви Гіпократа.  До всього, Оксана Михайлівна завжди була патріотично налаштована, і сьогодні її мова – чиста українська, жодного русизму…

  • Мене в Борщеві дуже поважали і люди в західній Україні для мене завжди були золотими.

За багатолітню працю нагороджена багатьма грамотами.

У Валяву повернулася доглядати одиноку хвору сестру Марію, після її смерті залишилася жити в рідному селі у сестриній старенькій хатині. У Валяві багато хто називає Оксану Михайлівну «бандерівкою». Але вона тим лише пишається. ЇЇ невістка вважає, що «Путін здурів». І вона такої ж думки. Хоче дочекатися Перемоги та дівчинки – правнучки.

На світлинах:

Василь Семенович Білушенко;

Будинок Василя Семеновича;

Дорога, що веде до його будинку;

Василину Миколаївну Груй доглядає племінниця Галина Йосипівна Вовченко;

Василина Миколаївна Груй;

Садиба Г.Й.Вовченко, де доживає віка Василина Миколаївна.

Оксана Миколаївна Косенко;

Хатина Оксани Миколаївни;

О.М.Косенко нас проводжає.

9 Replies to “Голод 33-го очима свідків”

Залишити відповідь