Голод 33-го. Вустами очевидців.

 Яків Петрович Пасічник  народився у знаному всій Україні Суботові, що зовсім близько славетного Чигирина – в далекому ХVІІ столітті – столиці Війська Запорозького (так тоді звалася Українська держава).

Народився 13 вересня 1924 року. Його батько, Петро Лук‘янович, у 20-і роки ХХ ст. був заможним чоловіком – мав двійко гарних коней. «Возив людям хури у Київ, у Кривий Ріг». Велика собака, охоронець батька в дорозі відбилася від нього в місті, і сама через місяць прибігла із Кривого Рогу додому в Суботів…

Напередодні сталінської колективізації, батьків небіж, який працював у сільраді, по-секрету повідомив дядькові, що він «записаний у куркулі та буде виселений із села». Тому батько, як тільки у Суботові в 1928 році організувався колгосп імені Леніна, здав у нього коней та пішов трудитися конюхом. Дементій («Дьома»), ледацюга-активіст і сусід через дорогу, «в якого в господарстві навіть сапи не було, і все на позиченому», постійно чіплявся до Петра Пасічника, твердячи, що в колгоспі той «кормить» тільки «своїх коней». Батько покинув колгосп, продав корову, купив коня та вирішив поїхати з села на недалекий хутір Бурякове, де в нього ще було трохи землі. Але, «через голодовку, весною 1933 року захворів дизентерією й помер».

Мати, Наталка Логвівна , все життя працювала в колгоспі, і померла в 1963 році в місті Олександрії, доглянута сином Тимошем.

На хуторі Бурякове осиротілу родину вивіз дядько, батьків брат Платон Лук‘янович. Жили на хуторі з 1933-го по 1938-й рік. «Цим і врятувалися від голодної смерті». Малий Яків ходив до школи і «пас людям скот». За що вони купили сім‘ї  теличку.

Яків мав шістьох братів і двох сестер. Із семи братів-Пасічників шестеро воювали на фронтах Другої Світової війни, двоє  з них Борис і Степан загинули, «Григорій повернувся без руки, Порфирій без ніг, тільки я і Тиміш вернулися цілими».

Яків Пасічник воював із 21 жовтня 1943 року по 1945-й рік.

«На десятий день на фронті був поранений в ногу, а взагалі чотири поранення і дві контузії. Осколки в тілі є й зараз».

Мужній воїн брав участь у Корсунь-Шевченківській битві, Яссо-Кишинівській наступальній операції, визволяв Будапешт, а перемогу зустрів у Відні в шпиталі.

За ратні подвиги мав чотири подяки верховного головнокомандувача, медалі «За бойові заслуги», «За відвагу» та інші нагороди.

Продовжив службу в армії до кінця 1947 року. Після демобілізації повернувся в рідне село, закінчив курси зоотехніків і сільськогосподарський технікум у Золотоноші, працював у Суботові зоотехніком, агрономом, десять років заступником голови колгоспу. Збудувався. За все життя тричі одружувався, перша дружина – Євгенія, побралися 1950 року, «з якою прижили сина Івана».

Ще двох дружин звали «Любка і Любка». Всі дружини вже померли.

У сімдесятих роках минулого століття переїхав у Городище (Черкаська обл.), де мешкав наймолодший брат Іван (1932 р.н.). Збудувався й тут, бо « хату у Суботові покинув синові», працював у воєнізованій охороні, звідки пішов на заслужений відпочинок.

Але й по сьогодні трудиться, «бо козаки на пенсію не йдуть!.. А я суботівський, чигиринський козак.»

Дуже любить техніку, має трактора «ЮМЗ» й автомобіль «Славута». Ще й зараз сідає за кермо.

Живе сам, «син не схотів переїздити, а онуків не має». Господарює, «бо є город і трохи землі».

  • Як харчуєтеся?

«Їм усе, що зварю: і картоплю, і суп, і кашу… Ще овочі й фрукти. А раніше любив молочне, завжди тримав корову. Але тепер уже немає ні корови, ні молока, ні сметани й сиру»…

«Від 1933 року вже минули десятиліття, – розповідає  Яків  Пасічник,-  а й досі ятрить серце трагедія, яку довелося пережити ще малолітнім хлопчаком. У той рік мені було дев‘ять, ходив у другий клас, але добре запам‘ятав голодомор, бо й сам був пухлий. Вижила наша сім‘я , мабуть, тому, що коли вмер батько, його брат, зарізавши телицю, віддав нам шкуру, й мати потроху відрізала її і варила суп. Із розповідей старших братів і матері пам‘ятаю, що коли в 1928 році почалася колективізація, першим в колгосп втупив так тоді званий «пролетаріат», тобто нероби, п‘яниці й злодії, у яких не було ні коней, ні волів, ні навіть лопати  в господарстві. Землю, роздану після революції 1917 року, забрали в державу, а обробляти її було нікому й нічим. У 1932-33 роках влада побачила, що «пролетаріат», на який надіялася, хлібом Україну не нагодує, і вирішила насильно забрати в заможних людей коней, волів і реманент і самих селян загнати в колгоспи, змусити працювати задарма.  А хто відмовлявся йти в колгоспи – тих або судили, як державних злочинців і відправляли в Сибір, або вивозили із сіл цілими сім‘ями в пусті яри й балки, під відкрите небо. У 1932-1933 роках, коли почалася суцільна колективізація, влада організувала із селянської бідноти, тобто п‘яниць, нероб, що першими вступили в колгоспи озброєні залізними штирями групи, які проводили обшуки в селянських дворах, витрушували все до зернини й квасолини. Я сам пам‘ятаю, як до нас прийшли активісти, витягли з печі великий казан із квасолею й забрали його з собою. Їм допомагала міліція, яка мала при собі вогнепальну зброю.

Села спустошили, продуктів харчування не було і вже з початку 1933-го року почалося страшний голод. Коли в моєму рідному селі Суботові на Чигиринщині почали масово вмирати люди, обладнали подалі від центрального ще два цвинтарі. Тільки там ховали не по-людському, вивозили мерців підводами і зсипали багатьох в одну яму. Гробарями були ті ж самі представники пропитого «пролетаріату». Вони їздили попід хатами й хриплими голосами горлали, питали, чи нема мертвих. Коли помер наш батько, його хоронив брат Тиміш – вивозив підводою. Поїхав і я з ним, сидів на домовині,  та й побачив, як гробарі скидали в яму трупи багатьох людей, зокрема й дітей. Скільки було мерців, я так і не дізнався, бо скидали швидко.

Про голод 1933 року при радянській владі старалися не говорити, а якщо й заходила коли розмова, то представники влади звинувачували в усьому посуху. Так старші люди з нашого села говорили, що літо 1932 року було дещо посушливим, але в добрих господарів (у тих, у яких ще землю всю не відібрали) вродило гарно. Голод стався не через посуху, а через великий злочин  влади проти народу. Судіть самі.  До колгоспів у  нашому селі було сім млинів-вітряків, у трьох із них були встановлені, привезені аж із Франції, спеціальні камені. До вітряків привозили молоти з усієї округи. А радянська влада наказала поламати млини, а залишити тільки один для дерті колгоспним коням. Було понищене дороге обладнання, а скільки болю завдано людям! Споконвіку млини-вітряки були окрасою сіл, символом достатку. І от знайшлися «хазяїни», які «довели все до діла»..

Та, попри все, люди шукали вихід із становища, робили маленькі млини, які крутили вручну. Але влада і цими жорнами заборонила користуватися, позабирала і побила камені. От тоді в 1933-му повимирали деякі наші села повністю і їх (це мені запам‘яталося) заселяли приїжджими росіянами.

Млинів і олійниці не було й після війни. І от мій брат, який із фронту повернувся без ніг, змайстрував при допомозі товариша, який працював у Києві токарем, невеличку кустарну олійницю. Люди крадькома носили туди міняти насіння протягом 1949-1951 років, поки про це не дізналися в сільраді. Брата мало не засудили за самовільне обслуговування населення. Ось такий чорний слід лишила по собі на Україна більшовицька влада. Голодом і політичними репресіями винищили цвіт нації, мільйони людей. У моєму Суботові тоді вимерло до 15 відсотків жителів!..

З моїх близьких помер від голоду батько, в  трьох сім‘ях родичів по матері – двох її сестер і брата Степана Велька померли малолітні діти… Померли сім‘ї двох недалеких наших сусідів Дорошенків і Кривенків… діти… Я пам‘ятаю, як ми їли листя, збирали в лісі гриби, ходили в поле шукати кагати колгоспної картоплі… Пам‘ятаю, як мололи на домашніх жорнах дві чи три жмені зерна, як мати з того «борошна» варила нам «затірку»… Якби не допомога брата Тимоша, який у цей час приїхав додому із шахт Донбасу, та старшої сестри Марії, яка була замужем за головою колгоспу Сергієм Терентійовичем Нескребою, якби не допомога дядька Платона Лук‘яновича Пасічника, то наша сім‘я також би вимерла голодною смертю… Нам просто пощастило… Але сотням тисяч, мільйонам українців не пощастило, і їх спіткала така страшна доля  – піти із життя через голод… ».  

Володимир Остапович Пикало народився 4 жовтня 1926 років селі Петропавлівка, тоді   Городищенського району на Черкащині. Його родина була селянська і бідняцька.

Батько, Остап Васильович, працював у сільській раді, мати, Настя Павлівна, – в колгоспі. Мав двох сестер – cтарша Віра померла ще в 1938 році, була студенткою технікуму у Городищі; середульша Галина померла п‘ять років тому.

Батько ж помер у 1944 р., мати у 1985-му. В роки Другої cвітової війни, у неповних шістнадцять літ Володимира вивезли в Німеччину на примусові роботи, через два місяці в Німеччину забрали й сестру Галину.

Після визволення юнак став бійцем червоної армії, встиг повоювати, звільняв Чехію і Словаччину від фашистів; відзначений орденом червоної зірки, медаллю «За відвагу» та іншими бойовими нагородами.

По закінченні війни служив ще п‘ять років. Коли хотів поступати у сержантську школу, не взяли «через те, що був у Німеччині на примусових роботах». Через це, як демобілізувався наприкінці 1950-го року, було важко влаштуватися й на роботу. Після закінчення профтехучилища в Гарбузині,

майже все трудове життя пропрацював у городищенській  райсільгосптехніці механізатором – трактористом і комбайнером.

Побрався 1955-го із Ганною – дівчиною із сусіднього села Воронівка, яка проживала у Петропавлівці у свого діда.

Старший син Михайло, 1956 року народження, військовослужбовець, служив у Грузії, загинув у 1988 році разом із двома офіцерами радянської армії під час заворушень. Батькам повідомили, що загинули в автокатастрофі. Хоч, насправді, то був терористичний акт. Дружина Михайла була росіянка, вона з дітьми переїхала у Краснодарський край. І вже багато років Володимир Остапович ні з невісткою, ні з онуками зв‘язків немає.

Його ж дочка Надія – вчителька, живе в селі Вербівка, що недалеко Петропавлівки.  П‘ять років тому померла дружина Ганна Михайлівна, і чоловік увесь цей час проживав у Петропавлівці сам. Тепер живе у Городищі в онучки Валентини.

Улюблене заняття – читати книги, газети та слухати радіо. До газет прилучився ще в тридцяті роки минулого століття, коли в сусіда дядька Федота постійно брав для читання газету «Комуніст України». І зараз пам‘ятає, що писалося у ній про воєнні події в далекому Китаї, де йшла громадянська війна та відбулася інтервенція Японії; а також широко висвітлювалися події громадянської війни в Іспанії.

У родині внучки живеться добре але «одиночество душить, нема з ким поспілкуватися…»

  •  Я не дуже добре пам‘ятаю 1932-1933 роки, бо був ще досить малим хлопцем 6-7 років, – пригадує Володимир Остапович страшні часи голодомору в рідному селі. – Тоді мене з двору взагалі нікуди не пускали. Проте батьки говорили, що люди в Петропавлівці помирають з голоду. У нас по сусідству жила Багач Олена, в якої було семеро чи восьмеро дітей. У жінки померли і її батьки, і чоловікові. Самі вони також дуже бідували , але всі вижили…

Також я знаю що в моєї мами в голодовку померла її мати, моя бабуся. Я близько знав багатьох односельців, своїх ровесників чи трохи старших. Ось, наприклад, пригадую, що розповідав мені Василь Лукович Ружин, 1921 року народження, про бачине ним і пережите…

Він ходив до школи до настання морозів босим. І завжди голодним. Але, як і багатьом сім‘ям у селі його родині допомогла вижити годувальниця корова, що була непоганою на удій. Мати невеликим кухликом ділила між дітьми молоко, робила затирушки з листя, сухих фруктів (з тих, що не встигли витрусити активісти). У школі хлопець дізнавався, що люди мерли, як мухи, бо у багатьох не було, що їсти і не було корів. Але найбільше він чомусь запам‘ятав, що літо 1932 року видалося холодним і перед початком жнив випав сніг. Колоски, налиті зерном, стояли покриті білим снігом . За все своє життя він ніколи не бачив такого випадку. І чомусь люди по-різному поставилися до цього явища. Одні брали мотузки і струшували з колосків сніг, а інші чекали якогось дива. До обіду сніг розтанув і на городах, тих людей, що мотузками його  струшували, колоски виявилися пустими, а все зерно лежало на землі. У тих, які не струшували, колоски були наповнені зерном і тільки трохи нагнуті.

Взагалі, за словами моїх батьків, урожай зернових у 1932-му році був непоганий, та масова, примусова заготівля хліба привела до того, що переважна більшість сімей залишалися зовсім без збіжжя і продуктів харчування. Адже в них із комор, погребів, клунь «вичистили» все їстівне.  

Добре пам‘ятаю й історію життя трохи старшої моєї односельчанки Тетяни Корніївни Курінної, яка народилася у 1922 році.

Її батько був відомим чоботарем, тому родина жила заможно. Вона мала земельні ділянки в трьох частинах села, інвентар для обробітку землі, дві корови, свині, птицю, але все це було забрано в період «добровільної колективізації». Розібрали навіть повітку та клуню. Залишилася тільки хата.  Під час голодомору по дворах ходили активісти з числа комуністів і комсомольців, представників влади, які забирали в людей останнє, нічого не можна було приховати . У голодовку в Тетяни вимерли майже всі рідні , і в неповні одинадцять років вона вже була  круглою сиротою. Взагалі, з їхньої  родини живими залишилися тільки Тетянка і її старший брат, які вдвох жили в батьківській  хаті. Якось брат пішов на базар у Городище, а дівчина варила юшку із зерен мишію й пекла млинці з м‘якоті стебел кукурудзи. В цей час до хати прийшли голова колгоспу, голова сільради і ще один представник влади, які в дитини стали вимагати сплатити заборгований податок(!). В оселі, крім лахміття і піджака покійного батька, не було нічого. То вони забрали і піджак. Щоправда, голова колгоспу розпитав дівчинку,  де її батьки і з ким вона проживає. Вона відповіла, що мати померла  ще восени 1932-го року, а батько взимку. Почувши, що дитина кругла сирота, голова  пообіцяв оформити її в майдан  (так називали будинок, куди звозили дітей-сиріт), що й зробив на початку 1933 року. В одній половині хати жили хлопці, в іншій – дівчата. Спали діти на підлозі, а за подушку правила перебита впоперек дошка, зрізана на косячок. Спали покотом, притулившись одне до одного, щоб хоч трохи зігрітися. Дітей було до тридцяти осіб. І з ними кухар і вихователь. Не можна сказати, що діти в майдані голодували, їм іноді попадало й по тонесенькій скибочці хліба. Всі діти, які потрапили до майдану в кінці 1932-початку 1933-го,  голод пережили. А ось тих дітей, яких привозили взимку і весною 1933-го , вже безсилих і виснажених, доводилося через кілька днів хоронити. Кожної ночі помирало по кілька осіб. Їх виносили і викидали недалеко в жомову яму, присипали трохи землею. Хоронили, як згадувала Тетяна Курінна, самі ж діти – вихованці майдану.

Нині на місці одного з масових поховань – жертв голодомору встановлено пам‘ятний знак. А взагалі, за різними оцінками, у Петропавлівці від голоду у 1932-1933 роках померло від 300 – т до тисячі людей. Моя родина цю страшну біду змогла пережити тільки тому, що батько працював у сільській раді, якій підпорядковувалася чи то крупорушка, чи млин… І він мав змогу приносити в кишенях то зерно, то крупу.  Це нас і рятувало. Проте значна кількість  моїх земляків були приречені  на голодну смерть. Особливо важко доводилося старим людям і дітям. Дітей тоді у Петропавлівці померло дуже й дуже багато… Про те жахіття без сліз згадувати не можу.

5 Replies to “Голод 33-го. Вустами очевидців.”

Залишити відповідь