Історія Городища

                           

Галина Василівна Сарапіна, в дівоцтві Мусієнко, народилася у Городищі в 1936 році.

Її дитинство й юність тісно пов’язані з центром Городища, бо на тому місці, де зараз «Гулівер», батьки купили у євреїв половину будинку.

У Городищі Галина закінчила 10 класів середньої школи. Пішла працьовати в торгівлю.  Продавала в гастрономі хліб, а потім все трудове життя була продавцем універмагу.

Чоловік (нині покійний), Анатолій Васильович Сарапин, також працював у торгівл в Городищі.  До слова, як і всі тоді юнаки, відбував військову службу в радянській армії. Служив у далекій Вірменії в авіаційній частині. Звідки Анатолій Сарапин повернувся уже Сарапіним!..

На жаль, не рідкісний тоді приклад того, як наші земляки Пилипенки і Миколаєнки ставали Філіпенками  й Ніколаєнками. Ну а у випадку з чоловіком Галини Василівни спостерігаємо зовсім унікальний приклад, що українець отримував чуже російське прізвище (!)

(У зв’язку з цим варто згадати про почутий колись письменницький спогад, як відомого поета Андрія Малишка малював відомий художник Анатолій Арутюнянц. І між ними відбувся чудовий діалог! Коли Малишко сказав приблизно таке: «Я український поет і  розмовляю з вами українською, ви розмовляєте російською, хоч, судячи з прізвища, ви вірменин?..»

«Так. – Відповів художник. – Тато у мене вірменин, мама – українка…»

«А хто ж ви?» – Поцікавився поет. «А я росіянин. – Відповів Арутюнянц. – Саме так записано в паспорті».

Малишко вже побіг до холодильника по шампанське…

«Хочу подякувати вам за грандіозне для мене відкриття!.. – Розлив бокали. – Адже це тільки сьогодні я дізнався, звідки так могутньо проростає велика російська нація!..»).

А, повертаючись до Галини Сарапіної, завважимо, що вона все життя прожила у рідному Городищі, після заміжжя – на кутку Тарасівка, ще донедавна вул. Карла Маркса ( нині Георгія Коваля ). Народила й виростила сина Віктора, має любих онуків Станіслава та Катю. Завжди була патріоткою-городищанкою, цікавилася історією дорогого їй міста Городища над тихоплинною Вільшанкою, є багатолітньою передплатницею газети «Вісник Городищини», в якій особливо полюбляє читати краєзнавчі матеріали Володимира Чоса та інших авторів.

Сама ж також багато знає, бо добре пам’ятає всі визначні події, протягом багатьох десятиліть, які відбувалися в житті Городища і його жителів.

Найраніші спогади – роки окупації  Городища нацистами.

У  1943 році в родині Мусієнків  квартирував німець.

Ще у двадцятих роках  він попав у Німеччину, батьки були росіяни. Матері говорив, що, коли «Гітлер – капут», то «здрастуй, Русь!»  І ще казав: «Зачем эта война? У меня дома невеста, мать».

Біля другої школи, як ховали німців, то по хатах брали вазони з фікусами і ставили на могили. Із їхнього помешкання німець не дозволив забирати фікуси. Пам’ятає, як потім і викопували німців, їхні тіла  ще не розклалися. Їх кудись вивозили.

Коли вже йшов наступ визволителів, німці дуже поспішали і в центрі Городища покидали мотоцикли в багнюці, автомобілі з відчиненими дверима, в них виднілися тушки свиней, курей, а також були  яйця, молоко, крупи, квасоля.  Частина продуктів валялася і в багнюці в Городищі.

Двоюрідні  брати  Галі  потім каталися на німецькому мотоциклі по Городищу.

Коли радянські бомбили Городище, то німця було  поранено. Він повернувся, до них, поскидав із себе прострелені світри. У нього була граната, а вони сиділи в погребі і боялись, що кине в них. Але він цього не зробив.  А попитав, чи мати насмажила йому дерунів, як він наказав. Мати в цей час гасила сусідську хату. Потім німець швидко зібрався й пішов. Більше вони його не бачили в Городищі…

Після війни батько Галини Василівни деякий час трудився у податкових органах, вів облік податків із жителів Городища. І його вражала їхня бідність, хоч і сам не був заможним. Наприклад, мала Галя пам’ятає, як розповідав мамі про відвідини хат, де бачив голий стіл і голодних дітей. Це був 1947 рік…

А ще Галина Сарапіна пригадує, що збоку центральної аптеки, на тому місці, де зараз розташований комп’ютерний центр, в сорокові роки минулого сторіччя працював млин в Городищі. Хоч довоєнний при німцях згорів. Але його відбудували. Млин був дерев’яний, двоповерховий.  У машинному відділенні стояла парова машина, яка отоплялася  дровами.  Працювали тут Дубовенко Олександр, Биба Сергій, Маренич Павло, Тарасенко. У дворі височіла труба до п’яти метрів висотою. Своїм пихканням вона сповіщала про роботу млина в Городищі.

Також було жорнове відділення. В ньому лежало два величезні камені. На першому мололи борошно, на другому – дерть. Мірошником працював Педько.

Далі було відділення олійниці. Встановлений драч лущив насіння соняшникове на олію. Тут же внизу містилася жаровня величезна, в якій підсмажували насіння. Потім воно перетворювалося на соняшникову масу і подавалося на жаровню, після цього – прес . Тут уже текла олія, відділялася кругами макуха. Лушпиння висипали на подвір’ї, там, де зараз знаходяться гаражі.

Збоку, при в’їзді до Татарки, на горбі  стояла кузня. Там підковували коней. Ковалем був Бень Горбатий, так його називали.

В Городищі на тому місці, де був магазин «Наталі» (в радянські часи 70-80 рр. – книжковий , зараз смартфони продають) вимурували з каміння (сірий бутокамінь) бут (амбар), де зберігали пшеницю, яку переробляли на борошно. Привозили сюди її і колгоспи, і люди, а млин забирав. Борошно було високої якості, славилося далеко за межами Городища. Працювали там: майстром  Гладкий Павло, Дудник Іван, Штепа Олександр, Комірчий Микола, Мусієнко Василь, Криштопа Петро. Комірником був Мандзя Петро.

У 1950-ті роки почали будувати олійницю в Городищі. Ту, що працює й тепер.

В 1959 році в Київ на курси для підвищення кваліфікації  майстрів олійного виробництва послали Галининого батька Василя Мусієнка. В олійному цеху працювали Вовк, Петрушенко Леонтій, Грицай Павло, Комірчий Микола, Криштопа Петро (переведені з млина). А також Анісімов Анатолій, Черкас Михайло, Дудник Сталіна, Каратун Володимир.

Олію видавали і насіння приймали Кучмаєв, Білоус Яків, Кам’янський Євгеній.

Далі добудували приміщення крупорушки і млин  жорновий, де мололи на дерть. Круподер був Решатняк  із Млієва, пізніше  Жежер Олексій.

Пізніше почали будувати контору в Городищі. Там же була і лабораторія.  У конторі працювали  Моргуненко Іван – старший бухгалтер, Кучеренко Галина – касир. В лабораторії працювали Глушкова Надія – старший лаборант,  Палій Ольга (лаборант).

На першому поверсі цієї будови була кочегарка і склади. На подвір’ї ближче до спуску на Татарку, була кузня.  В ній підковували коней Сердюківський і Корсунський (два євреї). У дворі було невеличке господарство – двоє  коней : білий і сірий. Конюхував Цимбал Василь. Пізніше з’явився автомобіль « ГАЗ-51», водій  Заболотній Михайло. Ще там стояло кілька кліток з кроликами. На території млина був електриком Баклицький.

Директорами  працювали Сукач Володимир, Марущак, Тканко.

Невеличкий колектив трудився  злагоджено. А також вмів і відпочивати, коли  виїздили на природу.

Ось такі короткі, цікаві рядки історії. Про те, як жило, розвивалося і змінювалося наше рідне місто Городище.

На фото:

Курси підвищення кваліфікації у Києві. 2 ряд, третій ліворуч,  Василь Мусієнко.

Зустріч весни 1.03.1970 року:

Мусієнко Катерина варить кашу, позаду Ройтман Михайло, біля нього  дружина Галина.

Відро тримає Орел Пантелій, ще далі – теща Ройтмана.