Історична основа “Запорожця за Дунаєм”

У квітні виповнюється 156 років з часу першої постановки опери «Запорожець за Дунаєм».

 Про історичну основу опери “Запорожець за Дунаєм” дослідники вже писали. Зокрема і засновник музею співака та композитора в Городищі, відомий краєзнавець Георгій Коваль. Але, на думку автора цих рядків, це питання значно глибше. Хоча б тому, що перекликається із… сьогоденням.  Адже, у своєму контексті, дає відповідь не лише на те, хто започаткував освоєння Півдня України. А й те, хто здійснював його активну колонізацію.

Так, це були запорозькі козаки, які задовго до ліквідації Січі заселяли простори сучасної Січеславської області по обох берегах Дніпра, а також Донецької, Запорізької, Кропивницької…  Втім,  це загальновідомий історичний факт. Як загальновідомо й те, що після знищення Запорозької Січі влітку 1775 року значна частина запорожців брала активну участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 років. Та дуже й дуже допомогла перемозі Росії над Османською імперією. Що остаточно утвердило її панування у Північному Причорномор’ї і Криму. Саме за ратні заслуги запорожців, які боролися з турками  на суші й морі, цариця Катерина «дарувала» їм щойно завойовану Кубань. Куди у 90-ті роки ХVIII століття кількома потоками переселилося 25 тисяч українських козаків разом зі своїми родинами. До слова, на 1917 рік населення Кубані ( сучасні території Краснодарського та частина Ставропольського країв) майже наполовину було українським, і число українців (нащадків запорожців та переселених українських селян) сягло одного мільйона!..

Але тема нашої розмови стосується іншого напрямку розселення козаків.  Про що дуже мало відомо широкому загалу!

Мова піде про ту частину запорожців, яка після падіння їхнього материнського гнізда Січі, не захотіла мати з Російською імперією жодних стосунків!… І коли більшість запорожців, не зважаючи на приниження й військову поразку, запопадливо служила своєму вчорашньому ворогу, та заробила його ласку  (все, як і сьогодні, коли Росія забрала в України Крим, частину Донбасу і воює з нашою державою, а значна частина українців «добре» ставиться до Росії!… Принаймні, про таке говорять результати опитувань!…)

То менша половина вояків подалася на південь, у володіння Османської  Порти, й визнала себе підданими турецького султана!..

Тобто, більш  як двісті років тому, ті запорожці, які вирішили, що з ворогом їм не по дорозі, заходилися налагоджувати життя у Побужжі, в Подністров’ї, в пониззі Дніпра… На землях, які ще недавно належали кримським татарам, і які, після ще одної переможної для Росії війни з Туреччиною (1768-1774 рр.) зовсім опустіли. Бо кримчаки утікали, хто куди міг…. Бо уже тоді відчули, що таке для них ці завойовники! Які нищать усі національності й утверджують лише свій «русскій мір» та «милують» лише тих, хто їм догоджає…

Тож Задунайська Січ виникла згодом, а поки що запорожці та збіглі українські селяни з Великої України освоювали землі за сотні й сотні кілометрів від великої ріки. Тому ті міста, які тоді ж «заснували» москалі на Півдні нинішньої  України, часто виникали біля козацьких поселень. Як це, наприклад, було з Одесою.  Де колишні запорозькі козаки жили в сільці Пересип ще до того, як тут з’явилися російські окупанти. Подібне можна сказати і про Олександрів (тепер Запоріжжя), про Єкатеринослав (нині Дніпро) тощо.  Однак, із тим, як Туреччина отримувала поразку за поразкою (за шістдесят років відбулося чотири кровопролитні війни!..)  імперська Росія переможно крокувала на Захід!.. І тодішні шовіністи «русского міра» збиралися зупинитися аж біля Греції!.. Завоювавши протоки Босфор і Дарданелли, й саму турецьку столицю Стамбул. Яку в Росії продовжували називати Царградом!..

Слід сказати й про те, що у цих війнах на боці Росії продовжували воювати її вірнопіддані колишні запорозькі козаки. А на боці Туреччини її не менш вірнопіддані, теж колишні запорозькі козаки!… Які партизанили, шпигували у глибокому російському тилу, чим завдавали значної шкоди завойовникам. Що, після чергової перемоги, окремим пунктом мирної угоди вимагали в султана видати їм запорожців та їхніх нащадків!.. Іншими словами, виселити їх із тоді ще  турецької землі в Росію. Де, зрозуміло, вони отримають заслужену кару!..

Але магометанська Туреччина вперто відмовлялася видавати  своїх православних підданих. Бо, крім того, що наділяла їх землею та іншими привілеями, використовувала їхню військову силу у війнах не лише з Росією. А й у придушенні національних повстань на Балканському півострові. Народи якого (серби, болгари, греки та інші) продовжували боротися з турецькими загарбниками.

Але турецька неволя із самого початку була немила й запорожцям!.. Тож не дивно, що частина їх попросила притулку і в Австрійського імператора, який дозволив українським козакам  оселитися в провінції Банат (зараз частина Сербії). Не один раз  запорожці (хто хотів, число їх незначне), також поверталися і в Російську імперію.

Але більшість козаків, їхніх нащадків та збіглі селяни  з України у 10-х – 20-х роках ХІХ століття продовжували проживати в Османській імперії, освоюючи землі у гирлі  Дунаю, де було не одне українське село й містечко, а також і остання, Задунайська  Січ. Зрозуміло, що люду того там рахувалося не одним десятком тисяч. Тож, коли у розпал нової війни  навесні 1828 року на бік Росії перейшло близько півтори тисячі козаків, очолюваних фактично останнім кошовим отаманом  Йосипом Гладким, це було зовсім не значне число українців!

Проте в радянській історіографії, яка фактично була російською, цей факт подавався як масовий перехід козаків до своїх «єдиновірних братів» із страшної турецької каторги. Бо, мовляв, лише у братній Росії українські козаки отримали , нарешті, заможне, щасливе життя!

Слід сказати, що об’єктивно на цей міф працювала й опера нашого земляка «Запорожець за Дунаєм»!.. Тому у свідомості всіх пізніших поколінь українців ( та й зараз також!) утвердився факт масового повернення українців на свою рідну землю.

Але історична правда зовсім інша!.. Навпаки, після зради Йосипа Гладкого та його війська, які порушили присягу і віроломно перейшли на бік ворога Туреччини.  На землях Задунайської  Січі почалися жорстокі репресії проти українського населення. У ході  яких  постраждало кілька тисяч людей.  Немале число з них, окрім ув’язнень, було й страчене. Тим, хто залишився, турецька влада  не довіряла, й багато наших земляків змушені були податися в інші землі, оселившись і в різних місцях на території сучасної  Румунії. Які тоді також належали Туреччині.   Дехто, рятуючись від гніву турків, повтікав  в Україну. Що була тоді в складі Російської  імперії. Щоправда, значна частина їх згодом знову повернулася на Дунай. Куди протягом ХІХ століття продовжували переселятись українці. Особливо в часи кріпацтва. Що, до речі, яскраво описано у повісті І.Нечуя-Левицького «Микола Джеря» та в оповіданні  М.Коцюбинського «Дорогою ціною». А також в інших художніх творах.

Отже, змальовані в опері «Запорожець за Дунаєм» події  зовсім не відповідають історичній дійсності. Як не є правдою й те, що С.С.Гулак-Артемовський нібито показав у образі Івана Карася кошового отамана Йосипа Гладкого. Як про те стверджував Георгій Коваль. Не маючи для того жодних підстав. Бо то лише красива легенда радянських часів – пов’язати чудовий мистецький твір із історичним образом. Який би ще й  працював на догоду теорії про братнюю дружбу двох народів, на те, що українцям завжди миле московське ярмо. Що, звичайно, було не ярмом, а справжнім щастям. Як про це 300 літ сурмила Москва. Та сурмить і зараз.

Що, на жаль, і спрацювувало. Навіть і в цьому оперному варіанті.

Насправді ж «Запорожця за Дунаєм» слід сприймати лише як художньо-мистецький твір із своєрідним сюжетом. Де талантом автора дійсно прославлені найкращі чесноти українців. Їхнє прагнення не скорятися ворогу, поневоленню, нездоланний патріотизм і всеперемагаюча любов до рідної Вітчизни.

Бо пророчі слова:

Там, за тихим за Дунаєм,

На землі є Божий рай…

Україно, рідний краю,

Серцем я тебе бажаю!..

Залишаються актуальними для українців в усі часи!..

І якраз сьогодні, коли нам випала історична нагода збудувати, нарешті, вільну, незалежну, процвітаючу Україну із заможним, щасливим народом, ми приречені таке зробити!.. Щоб більше не було Задунайських Січей, Сибірів, Кубаней, операцій «Вісла», «Соловків» і т.п. Щоб українці не тікали з рідної землі. А мали Велику Батьківщину – справді рідну матір, свою рідну домівку. Що прихистить, вбереже і дасть гідне людське життя!..