Про родину Симиренків, її окремих представників, відомо дуже багато. Проте далеко не все… Наприклад, про Левка Платоновича та його сина Володимира, не зважаючи, що вони жили начебто не так і давно, що збереглися про них документи, світлини, спогади, все одно, багато чого не знаємо. Правоту цієї думки підтверджує моя недавня зустріч із сьогодні мліївчанкою, а вчора киянкою, і позавчора також мліївчанкою Ганною Петрівною Штефан, яка народилася далекого 1934 року, тож наближається до свого дев’яностоліття. Саме ця, ще енергійна, зі світлою пам’яттю, добра й лагідна жінка розповіла те, чого я не зустрічала в жодних матеріалах про Симиренків. Розповідь Ганни Петрівни безпосередньо пов’язана з її батьком, довкола якого, в різні роки, й розгорталися події у Млієві…
А починається все тим, що тато Петрусь, 1911 року народження, юний житель Канева, у своє раннє дитинство опинився в Канівському дитбудинку… З якихось причин його туди влаштувала рідна матінка… То були дуже важкі часи, часи революції і війни… І в дитячому притулку вихованцям жилося зовсім не солодко…
І натерпілися так, що троє вирішили втекти… Хоч причини, можливо, були й трохи інші, і діти просто захотіли змінити життя… Тому й подалися в мандри… Двоє були старшими (Петрусь навіть ім’я одного запам’ятав – Купріян, і його в насмішку ще називали Крупно п’ян), які взяли до гурту й семилітнього Петрика. Ймовірно, то був 1918 рік… Із Канева трійця помандрувала в напрямку Миронівки… Аби там сісти на потяг і кудись там їхати… Йшли пішки, а потім їм пощастило і підводою підвіз добрий дядько…
У Миронівці, на залізничному вокзалі, діти ховалися від міліції, та їх все одно запримітили міліціонери й привели в приміщення вокзалу…Ось тут, за словами оповідачки, до них підійшов кремезний чоловік з бородою, якого міліціонери добре знали… Зав’язалася розмова, і чоловік попросив міліціонерів віддати дітей йому, бо куди ж вони їх подінуть?… Тобто міліціонери. Які, напевне, були тільки раді, бо чоловік пообіцяв дітей доглядати, дбати про них, адже для того має всі необхідні умови… Після всього розпочалося знайомство… Петрусь пам’ятає, як чоловік поклав йому на голову теплу руку й розпитував, звідки він, та як звати… Це був Левко Платонович Симиренко… Він також запитав, чи згодні діти їхати з ним, і він їх, голодних, обідраних, босих, скоро нагодує, одягне і взує… Діти з радістю погодилися… І всі сіли в потяг та доїхали ним до Городища, де вже їх чекала бричка, і вже кіньми вони добралися у Мліїв… Дітей радо прийняли в родині Симиренків… Їх помили, постригли, одягли і взули… А головне – нагодували… І в родині Левка Платоновича вони прожили кілька днів… Аж поки їх не взяла на прожиття одинока жінка… В неї діти жили, ходили до школи, але їх повністю утримував Левко Платонович Симиренко… Бо розпорядився привозити своїм вихованцям і харчі, і слідкувати за одягом та взуттям, за іншими потребами, і за тим, аби хлопці ходили в школу та вчилися…
Незабаром Левка Платоновича Симиренка було підло вбито, і діти за ним дуже плакали…
Ось така коротенька історія… Можливо, трохи й прикрашена, але, безперечно, реальна, яка мала місце в житті Л.П.Симиренка… Адже свідчить її людина, яка сама все пережила і багато що пам’ятає…
Знаючи добру вдачу Левка Платоновича Симиренка, можна не сумніватися, що він пожалів дітей, бо, в часи розрухи, їх, безпритульних скільки було довкола, скільки загинуло від холоду й голоду… Він це добре знав, а тому вирішив малих урятувати, щоб хоч доля трьох повернулася в нормальне життєве русло… І слава Богу, так і сталося… А Петро Штефан навік запам’ятав і Левка Платоновича Симиренка, і його людську доброту… Про яку завжди розповідав своїм дітям – двом донечкам, і двом синочкам… А тепер уже й старша його дочка Ганна Петрівна розповіла зворушливу історію про Л.П.Симиренка й мені…
Однак життя продовжилося, і після смерті геніального вченого, воно в Петра Штефана й далі було прив’язане до Млієва та Симиренків…
Його, ще дуже малого, тепер опікав Володимир Симиренко, який продовжив намір батька, та доглянув і вивчив дітей…
Петрусь закінчив Мліївську сільську школу, яку по-старому називали земською… Після неї опинився в Одесі, де закінчив курси механізаторів і повернувся у Мліїв, де й став працювати в садстанції, у Володимира Левковича Симиренка, який більше десятиліття був її директором…
Як стверджує Ганна Петрівна, Петро Штефан трудився біля садстанційної техніки і першим приїхав у садстанцію на тракторі… Якого виробництва він був – чи зарубіжного, чи радянського – жінка не знає… Може, це був перший «Універсал»? Але то вже тема іншої розвідки…
Після арешту Володимира Левковича Симиренка садстанцію довго перевіряли енкаведисти… І стан справ, і колектив… Шукали шкідництва та «ворогів народу» – нібито соратників арештованого директора… Лише наприкінці тридцятих життя трохи заспокоїлося…
Петро Штефан успішно трудився, працював на тракторі… І його сім’я, як пригадує Ганна Петрівна, жила в родовому будинку Симиренків, у якому зараз музей… А тоді в ньому було кілька квартир працівників садстанції…
Пригадує Ганна Петрівна, що ще до війни було закрито Симиренківську церкву та перетворено її на клуб… Тоді ж розорили, знищили родинний цвинтар… Проте все інше залишалося як і при Левку Платоновичу Симиренку, зокрема його парк… А з новобудов з’явилося ошатне двоповерхове приміщення адміністративного будинку, зведеного наприкінці двадцятих років Володимиром Левковичем Симиренком…Та кілька будівель житла – квартир для працівників.
Ганна Петрівна також стверджує, що в садстанції дружина арештованого В.Л.Симиренка Марія Демидівна тоді не проживала…
Весною 1941 року Петро Штефан орав землю на Завадівському відділенні, але через те, що йому не підвезли пального, бо їздовий напився й не приїхав, тракторист не виконав свого завдання… Через що його викликав тодішній директор садстанції Олександр Михайлович Шевченко, дуже сварив, називав «Симиренківським прихвоснем», звільнив з роботи та наказав його родині вибиратися з квартири…
Так Штефан переїхав в Городище, де Петро став працювати в автоколоні. Але те, що Петра Штефана було вигнано із садстанції, з приходом німців зіграло йому на користь. Адже в очах нових господарів він був нібито скривдженим радянською владою…
Тому в час німецької окупації Штефани повернулися у Мліївську садстанцію, стали знову жити у своїй квартирі в родинному гнізді Симиренків… У цей час, розповідає Ганна Петрівна, в садстанцію повернулася з дітьми і Марія Демидівна, дружина Володимира Левковича Симиренка, яку всі називали Симиренчихою. Вона стала жити в квартирі у сусідньому будинку, в якому квартирував і директор садстанції німець Крінкс, людина величезного зросту… У перші ж дні Марія Демидівна Симиренко навідалася і до Штефанів та запитала їхню маму Хариту, що сім’ї треба для життя… Та попросила дров, і Симиренчиха їх організувала…
Вона, по-суті, врятувала і Петра Штефана, просячи за нього в Крікса, а самому Штефану говорила:
- Петрусь! Не попадай німцям на очі!…
І той ховався й уберігся… Бо німців у садстанції тоді було чимало… Коли стався трагічний випадок із родиною Короткого Федора, дочка якого Галя була заміжня за євреєм, у них росла дев’ятимісячна дитина… Якось так сталося, що кілька німецьких солдатів стали з мосту стріляти з автоматів диких качок… Це побачив зять Короткого, який там проходив… І не втерпів та став говорити до солдатів німецькою, щось там їм зауважувати… І по мові німці визначили, що він єврей… Чоловіка тут же арештували й кинули в підвал адмінбудинку… Стали його допитувати, катувати… Згодом забрали в Галі та кинули в підвал до батька й немовля…
Люди звернулися до Марії Демидівни Симиренко, аби порятувати обох… І Марія Демидівна, і її донька Тетяна, яка була в німців перекладачкою, обоє просили Крінкса допомогти… Але той лише розвів руками:
- Не можу… Ними займається гестапо…
Ось така розповідь Ганни Петрівни Штефан… Яка про долю арештованих більше нічого не чула…
Вона також повідала й ще кілька історій того тривожного часу…
… Німці в садстанції відкрили церкву, і якось на богослужіння, яке припало на православне свято, прийшов і директор Крінкс разом із перекладачкою Тетяною Симиренко. Обоє піднялися туди, де співала півча… Трохи постояли, подивилися… І пішли… Крінкс був у білій сорочці, а штани на підтяжках, яким люди дуже дивувалися… Службу Божу тоді правив священик Юхим Сподаренко, якого німці пізніше розстріляли. Нібито за зв’язки з партизанами.
Були в садстанції й радянські полонені… Худі, голодні, обідрані… Чоловік з двадцять. Галина Петрівна твердить, що саме вони копали біля Млієва, на дорозі величезну яму, біля якої німці потім розстріляли городищенських євреїв… Ця страшна могила й зараз нагадує про той жах, який пережили в війну, про той Голокост, який розстрілювали тільки тому, що вони єврейської нації… Вічна їм пам’ять…
Діти в садстанції часто жаліли вічно голодних полонених та кидали їм шматки хліба… А охорона тоді стріляла в повітря…
Після ще одного такого випадку жінок садстанції зібрала Марія Демидівна Симиренко:
- Ви що? Хочете без дітей лишитися? Це ж німці!.. Щоб більше вони цього не робили!..
То вже хлібом діти не кидали… А Симиренчиха впросила Крінкса, і полонених один раз на день стала годувати в їдальні, яка тоді працювала…
Пережила садстанція і напад на неї партизанів… Які тут убили кількох поліцаїв, повантажили на підводи мішки з продуктами, забрали коней, полонених та повернули в ліс…
Після цього, теж серед ночі, в садстанцію прийшли німці… Які стріляли та кидали гранати… Зокрема кинули і в будинок, в якому жили Штефани… (Мова йде про приміщення теперішнього музею Симиренків). Було розбито шибки кількох вікон… Всі дуже перелякалися… Особливо діти… І знову прийшла на допомогу Симиренчиха… Яка допомогла посклити шибки, наказала натопити в квартирах груби, щоб не мерзли малі…
Але тоді був ще не увесь переляк… Бо знову до них навідалася Симиренчиха:
- Завтра тут буде есес… У чорній формі… Ці не церемоняться і відразу стріляють… Жінок прошу поховатися… Й нікому не виходити надвір…
Ганна Петрівна дуже добре запам’ятала ту страшну есес… На все життя…
Мама їх, трьох маленьких, залишила самих у квартирі, а сама пішла і в когось сховалась…
І ось справді… Розпочалася скрізь стрілянина… І до них ускочив солдат у чорній формі… З автоматом у руках, рукава закочені… Всі троє дітей збилися в кутку, аж під столом… Есес пробіг по кімнатах… Наставив на них автомат…
- Кіндер?.. Кіндер?.. Пух – пух – пух !..
Покрутив зброєю, губами попухкав, але, слава Богу, не стріляв… Мить постояв, крутнувся, і подався надвір…
Ганна Петрівна і сьогодні відчуває, як у неї з переляку стукотіли зуби…
Питаю її про парк.
- Від справжнього симиренківського парку залишилося дуже мало… У війну дуже багато дерев, особливо хвойних порід, ялинок, сосни вирубали німці.
Була прекрасна ялинова алея від будинку до цвинтаря, висаджена руками Левка Платоновича з рідкісних ялинкових порід – її вирубали окупанти…
(Читала (не пам’ятаю автора), що цю алею Л.П.Симиренко посадив на 50-річчя свого першого кохання – Олени Уварової. І вона і вела саме до її могили). Ганна Петрівна говорить, що алея була наскільки чарівною, казковою, що навіть часто їй вона сниться і тепер…
Уже після війни, як будували дитячий садок і котеджі, також було чимало вирубано… Було стільки сортів… Каштанова алея, чорний горіх, пам’ятає явір, якого у шістьох не можна було охопити… Його не так давно зрізали… Перед війною розібрали красиву дуже довгу дерев’яну альтанку, обплетену виноградом, яка стояла там, де зараз ростуть кущі самшиту… (Перед приміщенням сучасного музею родини Симиренків)…
На початку п’ятдесятих заходилися робити добудову до клубу, в який знову перетворили церкву (родинну Симиренків)… Тоді викопували домовини з могил та знову закопували їх тут же, на цвинтарі, тільки далі. (Довкола родинної церкви Симиренків їх кладовище, отже, мова йде про їх домовини)…
- А мені, – втирає очі моя співрозмовниця, – все одно… Садстанція дуже дорога… І рідна. Бо в ній пройшло моє дитинство, тут я виросла…
Зустріч із Г.П.Штефан відбулася завдяки її племінниці Юлі, яка проживає в Києві і нещодавно завітала в музей на екскурсію. Вона й розповіла про свою тітоньку Ганну Петрівну, яка з Києва знову перебралася в рідний Мліїв… Саме в її хаті ми й зустрілися та поспілкувалися…
Я дуже вдячна Ганні Петрівні Штефан за розмову, за її щиру розповідь… Щиро вдячна й Юлі, що нас познайомила…
Бажаю їм, дуже добрим, прекрасним жінкам, міцного здоров’я і всіх гараздів… Завжди буду рада бачити їх у музеї…
На світлинах:
Родина Симиренків;
Ганна Петрівна Штефан;
Діти родини Симиренків їдуть на прогулянку до лісу;
Левко Платонович, Володимир Левкович із рідними;
Будинок родини Симиренків взимку;
Марія Демидівна Симиренко;
Петро Штефан;
Будинок Симиренків влітку;
Родинне кладовище Симиренків, знищене комуністичними варварами;
Юля (праворуч) зі своєю подругою в музеї родини Симиренків.
Світлини із фондів музею родини Симиренків.
З приводу екскурсій телейфонуйте:
097 41 49 513
Ласкаво просимо!