Пам’яті Тараса Шевченка

Тараса Шевченка за життя не вшановували за письменницьку та мистецьку діяльність. І не лише через те, що не було формального приводу: ювілею, пам’ятної дати тощо. Адже  творчість Шевченка  до заслання вмістилася у неповних дев’ять років (1838-1847 рр.). Бо в час десятирічної каторги (1847-1857 рр.) Тарас Шевченко добру половину (останні люті літа) взагалі не написав жодного поетичного рядка. Отже, ювілеїв не було, якби й хотіли, бо із сорока семи прожитих років Шевченко мав змогу творити ледве  дванадцять. І за такий короткий проміжок встиг стати рятівником-пророком свого народу, поетичним світочем світового масштабу!..

А якби творив у вільній Українській державі?!.

Скільки втратило людство, конкретні народи від того, що недоспівали Шевченко, Лермонтов. Байрон, Джек Лондон, Сергій Єсенін, Василь Стус, Микола Куліш, Михайло Семенко, Олекса Слісаренко і все українське національне Відродження, починаючи з 20-х ХХ століття та закінчуючи його вісімдесятими?!..

Втім, Шевченка не вшановували насамперед з причин бунтарської антицарської, антикріпосницької спрямованості його полум’яної творчості. А також за безмежну любов до Батьківщини-України, до поневоленого українського народу, якому Тарас Шевченко, бажав якнайскорішого визволення з-під національного і соціального гніту. Саме через те Шевченко став ворогом номер один імперії і зазнав жорстоких переслідувань з часу арешту у квітні сорок сьомого року і аж до передчасної смерті,  до якої Шевченка довели цар Микола і його наступник імператор Олександр. Та вся тогочасна російська влада , що уособлювала  жорстоку дійсність. Яка засобами насилля убивала все чисте, світле — людську мораль, духовність, усе розумне, добре і вічне аж до фізичного знищення. І це  маємо й  наприкладі  Тараса Шевченка — його творчості та трагічної життєвої долі.

Ні, Тарас Шевченко –  великий син свого народу ще за життя удостоївся його заслуженої любові. Адже став виразником народних дум та сподівань, провісником визволення із московського ярма, першим захисником і невтомним борцем із несправедливістю. Саме тому Шевченкове животворне слово поширювалося серед людей, будило і кликало до супротиву своїм гнобителям…

Як національного поета, котрий прославляв героїчні сторінки минулого, гетьманів і козацтво, волю давньої, але ще не забутої України, Шевченко знайшов увагу, підтримку та шану навіть українського панства Лівобережжя. Яке у 1843-1847 рр. зустрічало його у своїх маєтках як видатну людину, талановитого поета і художника. Але так було лише до того, поки Тараса Шевченка  російська влада не оголосила  державним злочинцем.

Тож зрозуміло, що за таких умов про якесь публічне, громадське пошанування народного співця (наприклад, у 1858 році, коли виповнилося двадцять років Шевченкової поетичної діяльності) не могло бути й мови. Хоч яке «двадцятиліття»?.. Коли в ньому десять літ невимовно тяжкої неволі-солдатчини.

Воно розпочалося тільки  після смерті українського Велета. Коли царизм, здавалося б, перестав боятися мертвого Шевченка. Однак  таке тривало два-три місяці… І вже з початку перепоховання нашого Титана на високій канівській кручі влада знову взялася переслідувати Шевченка, забороняючи його творчість і, навіть, згадку про нього.

Але  через кілька тижнів після чорного ранку 26-го лютого 1861 року (дата старого стилю) чи не першим вшануванням Тараса Шевченка став літературний вечір 14 квітня у Петербурзькому університеті. Організований його професором і великим Шевченковим приятелем Миколою Костомаровим, якому  Тарас Шевченко  присвятив до щему такі страшні рядки:

Дивлюсь:твоя, мій брате, мати.

Чорніше чорної землі

Іде, з хреста неначе знята…

(Написано після  арешту учасників Кирило-Мефодіївського братства, в час перебування у казематах Петропавлівської фортеці).

Костомаров виступив перед студенством зі своїми спогадами про Великого Українця. Вони, як і висновки знаного історика, були дуже сміливими та пророчими. Під палкі оплески вдячних слухачів він заявив, що ім’я Шевченка — безсмертне. Як і його творчість.  Бо він — нескорений Прометей, вірний син свого народу. Якому служив до останнього подиху і віддав за нього, за Україну своє життя!..

Друге вшанування Великого Поета відбулося через два тижні, 27-го квітня 1861 року, літературно-музичним ранком у залі дворянського зібрання в Петербурзі (нині приміщення філармонії). Його організувало Товариство для допомоги нужденним літераторам і вченим (більше відоме як Літературний фонд). Що було засноване восени 1859 року і серед його членів-засновників разом із відомими письменниками Іваном Тургенєвим та Миколою Некрасовим, а також  редактором-журналістом Миколою Чернишевським та іншими видатними людьми, значився й  Тарас Шевченко.

Захід передбачав дві мети — вшанувати пам’ять недавно померлого Тараса Шевченка та зібрати кошти для  допомоги його родичам.

Тож спочатку на ньому прозвучало немало теплих,  проникливих слів про славетного українського поета – Тараса Шевченка. Якого багато хто з присутніх добре знав і щиро поважав. Спогади, розповіді про зустрічі з Шевченком нікого не залишили байдужим.  Як і наступний благодійний концерт. Про нього слід сказати окремо й грунтовніше, адже його організатором та активною дійовою особою став близький приятель покійного Тараса Шевченка («брате-друже  мій єдиний Семене!..» – так він його називав), видатний співак і композитор, артист імператорських театрів Семен Гулак-Артемовський, якого, до слова, петербурзька публіка, як і широкий загал, знали лише Артемовським.

Але ще раз нагадаємо про призначення концерту — збір коштів для родичів Шевченка.

І тут слід зробити невеликий відступ та пояснити суть справи. Що бере початок за рік до цих подій. Коли у березні 1860 року згадане Товариство літераторів звернулося до поміщика рідного Шевченкового села Кирилівки Валеріана Фліорковського з проханням звільнити братів поета Микиту і Йосипа, сестру Ярину з родинами із кріпосної залежності. (Шевченкова старша сестра Катерина Красицька уже померла). Мотивуючи тим, що вони близькі родичі видатної, шанованої в Україні  та Росії людини. І поміщик звільнив своїх одинадцять кріпацьких душ, давши їм особисту волю. Але … Без ланової землі та інших грунтів… Навіть їхні садиби, зокрема й хати, залишалися поміщицькою власністю!..

Така «воля» обурила і Тараса Шевченка, і його родичів. Тим паче, що проголошений через кілька днів після поетової смерті Маніфест царя ОлександраІІ про скасування кріпосного права передбачав звільнення селян із землею. Щоправда,  вони  її в  поміщиків повинні були викупити. Та про земельну кабалу, що розтяглася в Російській імперії (з викупом) на довгі десятки років — то тема  іншої розмови.

У даному ж випадку хитромудрий кирилівський поміщик так обставиви справу, що брати Шевченка і сестра навіть не мали права на викуп землі!.. І повернули його собі аж у 1865 році після бюрократичних поневірянь-звернень у різні державні структури.

Але, якби там не було, саме концерт 27-го квітня мав зібрати (і зібрав) чималу суму коштів, аби найближчі Шевченкові  родичі мали за що викупити у колишнього пана свої земельні наділи. Тобто виконати  те, чого не дала зробити Шевченку передчасна смерть…

Слід сказати, що концерт мав величезний успіх!.. У ньому прозвучали  українські пісні. І  саме ті, які знав  та любив Великий Кобзар.  Що, як відомо, й сам був неабияким співакою… Та знав силу силенну народних пісень…

Дуже талановито співали  друзі-колеги Семена Гулака-Артемовського, відомі артисти російської оперної сцени Дар’я Леонова та Федір Нікольський. У першої було чудове контральто, а в другого (тенор) голос був надзичайно красивого тембру…

Леонова тоді проспівала  сповнені глибокого ліризму пісні «Ой вийду я за гайочок» та «Зелений барвінку»…

Чудово виконав пісні і співак-самородок, аматор музичного мистецтва  В.Чумачевський. Це були й сьогодні відомі та популярні народні твори «Ой не шуми, луже», «Ой дівчина по гриби ходила» і «Ой крикнула лебідонька».

Цей же співак разом із аматорським чоловічим хором, як соліст, виконав і дуже патріотичну пісню про Морозенка та сербську народну пісню зі змішаним хором.

Злагоджено прозвучала й веснянка у жіночому хоровому виконанні.

Справжньою окрасою концерту став і виступ Семена Артемовського. Який піднесено виконав український романс «Гуде вітер вельми в полі» на слова ще одного Шевченкового  незабутнього приятеля із Чернігівщини Віктора Забіли (музика М.ихайла Глінки) та українську народну пісню у власній обробці «Стоїть явір над водою», у свій час присвячену Великому Кобзареві.

Концерт пройняв його слухачів аж до глибин душі і серця. Як писала через кілька днів популярна газета «Северная пчела»: «Всі, кому була дорога пам’ять Шевченка, прийшли на цей концерт, і чимало очей були маслянистими і вологими…»

Звичайно, після цих слів  нічого  додати…