Голод 1933-го

   Сьогодні, коли українське суспільство вкотре поділяється на патріотів Вітчизни та прихованих і не прихованих симпатиків північного сусіда, незаперечні факти свідчать про помилковість, якщо не більше, ілюзій частини українців щодо Росії. Бо саме через бездержавність наш багатостраждальний народ зазнав стільки бід і страждань!… Адже голодомор 1932-1933 рр. – це справжнісінький геноцид проти української нації, який організувала й здійснила саме Москва!…

Тож ще раз прислухаймось до очевидців страшної трагедії. Щоб, нарешті, збагнути елементарну істину. Що нам потрібна власна, Українська держава, аби захиститися від міфічної «великої дружби двох братніх народів». Щедрий ужинок якої українці зібрали 86 років тому, ставши на межу життя і смерті. А вцілілі від фізичного знищення отримавши безальтернативний шлях «розвитку» – шлях масового зросійщення – ще одного злочину Москви проти українців.              Отже, про події, що будять свідомість не байдужих  в усіх куточках Планети, а найперше сущих на нашій, Богом даній, яснозорій землі, пригадує 92-річна Катерина Несторівна Кирпата, найстаріша жителька села Ксаверове.

  • У мого батька Нестора та матері Улити було десятеро дітей. Від голоду у 1933 році померли всі мої брати – Костик, десяти літ, Федь – восьми, Грицько – п’яти, Іван – двох, і однорічна сестричка Люда.

Щоб вижити, їли буряки, гнилу картоплю, бур’яни, цвіт акації, листя вишні, кропиву, калачики, щавель береговий, кору з дерев.

А ще люди їли ворон, собак, жаб, видирали пташині гнізда.  По селу не видно було жодної кішки чи якогось песика. Багато пухлих від голоду дітей та дорослих ходили вулицями, по всіх смітниках шукали чогось поїсти.

Хто міг, вимінював за цілішу одежу, яка була в убогих хатах, жменьку зерна чи висівок. До яких добавляли різної трави та пекли перепічки.

Одна дівчина Олена разом із молодшою сестрою Мотею назбирали в полі колосків. То їх судили, дали п’ять років і відправили у Магадан. А свідчила про ті колоски сліпа Сюта, наша односелка. Жила тоді в Ксаверовому така жінка.

Траплялися й випадки людоїдства. Пам’ятаю, був у селі такий собі Сеня. Батьки його померли, а він теж ходив дуже опухлий.

Одного разу прийшли до нас гуляти куткові діти. Та все п’ють і п’ють воду. А сусідка їх питає: « Що ж ви, дітки, таке смачне їли, що так водичку п’єте?»

«А печінку з Семена з’їли» – відповідають.

У людей забрали все до крихти. Не було чого їсти. То й почали вмирати з голоду.

Я пам’ятаю тих збирачів – активістів. Які ходили з довгими залізними ключками – щупаками-мацаками. Штрикали ними землю, солому, сіно, шукали зерно, і забирали все, що знаходили, під мітелку.

Хто сперечався, не віддавав, того били, записували у вороги народу, судили і садили в тюрму. А сім’ю виганяли геть із села.

Від них заховати не можливо було нічого, все обнишпорять, і знайдуть.

Я знала дядька Грицька і тітку Уляну, які якраз обідали. А гості непрохані в хату. То все вигребли з погреба, ще й зі столу варену картоплю забрали.  Ту, що тітка на обід зварила. А мала дочка схопила пару картоплин і під піч сховалася. Так вони її й там знайшли та відібрали.

Отак усе вигрібали й вигрібали та й оставили людей взимку без нічого.

І ці всі вигрібальники були свої, сільські – комуністи, комсомольці і активісти, чоловіки й жінки. Вони не голодували. Жили всі добре.

Люди дуже вмирали. Цілими сім’ями, особливо діти.

В школі ставало менше й менше учнів. Коли прийшла весна, почали їсти всяку зелень, всякої всячини багато, а потім помирали од об’їдання та хвороб шлунку.

Ховали трупи в завалених погребах, хлівах, у великих ямах. Люди втрачали глузд, хоронили й напівживих, кидали в яму всіх, хто не міг пересуватися. Ями загортали землею.

Люди намагалися втекти із села в місто. Але там їх ніхто не ждав, і вони помирали в місті під тинами. На залізничній станції Цвіткове поставили охоронників, на дорогах теж. І всіх завертали в село.

Люди у Ксаверовому знають про місця поховання тих страшних часів. У кого залишилися рідні. Вони ходять на ті могили, та поминають померлих від голоду.

 Наступне свідчення про голод – 90-літньої  Зінаїди Яківни Мороз, вчительки, жительки с.Дирдин. І яка в той нелюдський час жила з родиною у Хлистунівці.

Тут голод почався у 1932 році. Але тоді було небагато смертей. І майже всі жертви цього страшного геноциду припадають на першу половину 1933-го року.  Коли, вже за спогадами очевидців у наш час, у селі загинуло 222 особи. Їхні імена встановлені та опубліковані в «Книзі Пам’яті».

  • Я добре пам’ятаю той час. Хоч про голод тоді майже не говорили – село було велике, до 6-ти тисяч жителів. Більшість яких працювало на місцевому щебеневому заводі, на залізниці, що пролягала через Хлистунівку, як і зараз. Немало ходило на роботу в Городище, де працювали на цукрозаводі й цегельні та отримували заробітну плату і продовольчий пайок. А до міста якихось 7-8 кілометрів.

З нами по сусідству жила багатодітна сім’я Скриньки Федора, який один робив на цукрозаводі, то в них ніхто не помер. Як і родина Крижанівського Данила, де було шестеро дітей і батько працював у колгоспі, то всі вижили.

Тож село, в порівнянні з іншими, було начебто благополучним.

І голод спочатку прийшов у нього зі сторони, залізницею. І це назавжди закарбувалося у моїй пам’яті. Бо пригадую, як ходила з мамою до колій, де лежали мертві люди. Особливо врізалося в свідомість, як біля жінки, яка померла від голоду, сиділо троє маленьких дітей і плакали за своєю мертвою  мамою.

А було все так – люди з країв, де ширився голод, утікали звідти цілими родинами, часто у вагонах-товарняках… Голодна смерть багатьох заставала в дорозі. Тіла нещасних викидали в місцях, де зупинялися потяги, наприклад, у Хлистунівці. Тут же залишали й голодних дітей-сиріт різного віку.

Я ще пам’ятаю, як біля залізниці знайшли дівчинку 6-7 років із запискою у кишенці «Гришко Катерина Максимівна». Яка стала мені названою сестрою, бо мама забрала її в нашу сім’ю. Я в батьків була одна, тато мій, Яків Якович, працював секретарем сільської ради. А маму звали Горпиною Андріївною. І саме в цей час, коли в селі з’явилися голодні діти – сироти з чужих країв, прийшов наказ влади організувати для них сиротинець. І мама стала його завідувачкою, нянькою, вихователькою і завгоспом в одній особі. Сиротинець розмістили  у просторій хаті на три кімнати. Дітей харчували тричі вдень. Я там бувала щоденно, пам’ятаю довгий стіл у великій залі, за яким   діти їли страви, що їх варила баба Василина Приходько. Це борщ, супи, картопля, компоти, хліб, що їх їла і я, і Катя Гришко, й інші діти. Старші з них також ходили до школи. Продукти ж постачали два місцеві колгоспи – імені Сталіна, де головою був Гнат Набок та імені Шевченка, голова Микола Стріленко. А одяг і взуття дітям давала держава через районний відділ освіти.

Трохи згодом серед вихованців притулку з’явилися і діти-сироти з Хлистунівки, батьки яких померли від голоду. Всього в притулку жило до 25 дітей. Але з села сиріт було небагато. Бо, щоб туди потрапити, треба зостатися… без батьків (!..) Проте ж діти часто-густо вмирали голодною смертю і при живих батьках, і коли з ними був або один тато, або одна мама!..

Через це свідоме, злочинне безглуздя у Хлистунівці тоді померло від голоду близько вісімдесяти дітей віком до 16 років. Тобто, виходило, що влада нібито рятувала чужих, а своїх не бачила. Що навіть на цьому гіркому прикладі можна засвідчити сплановане винищення сільського населення України. Адже комуністичне керівництво тодішнього Петровського району із центром у Городищі, до якого територіально належала й Хлистунівка, у цьому випадку і пальцем не поворухнуло, не дало команди, аби рятувати всіх голодуючих. Бо їм не було вказівки зверху!…

Навпаки, у хлистунівських колгоспах відбулося те, що й по всій Україні – у колгоспників під гаслом заготівлі хліба для держави, відібрали не лише збіжжя, а й інші продукти харчування, прирікши сотні людей на голодну смерть.

Недаремно ж ті, хто пережив 33-й, весною стали садити картоплю (лушпайки), квасолю, іншу городину, по перелісках, подалі від лихого ока – так люди були нажахані пережитим та боязню нового голоду.

І масштаби голодомору в селі були б ще трагічнішими, якби ті, хто, на щастя, не голодував, та не допомагали своїм родичам і близьким.

Але шкода, що допомога прийшла не до всіх нужденних.

І ще одна розповідь – 93-річного Прокопія  Федосійовича  Лелеки , інженера, жителя міста Черкаси:

  • Я народився у селі Дирдин. У час голодомору мав батька, матір, сестру і трьох братів.

Восени 1932 року нашій родині стало жити сутужно, не вистачало харчів. І батьки, аби врятувати мене, шестирічного хлопчика, віддали в бездітну родину дядька   Андрія та тітки Домахи Колісників. Спасибі їм, вони не відмовили, і з ними я прожив усю зиму та весну голодного 1933 року.

Мої рятівники, дядько з тіткою не бідували, бо працювали у колгоспі і отримували продпайок. Тож страшне лихо мене обійшло стороною.

І ще дуже добре пам’ятаю, чому надто здивувався. Бо, коли повернувся додому, то відразу ж пішов по своїх друзях по сусідських родинах. У яких уже майже не стало дітей – моїх  ровесників, або менших і старших. А то й цілих родин не було…

Що всі ці люди  – дорослі й малі, повмирали з голоду, я не дуже тоді й зрозумів. Бо про це в сім’ї не говорили, принаймні, я не чув.

А про страшну біду довідався, як став підлітком.  Тоді батько, Феодосій Григорович, не раз розказував про голод, що спіткав багатьох дирдян. І про те, що голова колгоспу йому доручав збирати по селу мертвих та відвозити їх підводою до викопаних на цвинтарі ям.

Пам’ять про  безвинно загиблих кличе живих. Бо голодомор – це те, про що його сучасники казали: «Не забудемо, не простимо…»  Пошепки твердили те й наступні покоління. На повен голос ці слова, наче клятву, промовляємо й ми!..      І не забудуть того жахіття та мільйонів-мільйонів жертв і прийдешні українці!… Щоб ніколи не повторити смертоносних помилок минулого. Та збудувати квітучу, незалежну країну зі щасливим українським народом.

 

 

Опубліковано у Батьківщина, Земляки, Земляки. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь