Калень Терещенко

 

13 серпня виповнюється 140-а річниця з дня народження Каленя Мефодійовича Терещенка. Шкода, що ім’я його незнане багатьма українцями. А відтак він є автором понад тридцяти пам’ятників Тарасу Шевченку. І, зокрема, першого скульптурного пам’ятника Шевченку на Чернечій горі біля Канева, встановленого 1 липня 1923 року. Але мова не лише про це. Бо хочеться повідати найпотаємніші, маловідомі факти із життя цієї талановитої, щиросердної, з трагічною долею людини. Чимось схожою з долею зірки…

Народився Калень Терещенко у 1879 році, в багатодітній сім’ї відставного солдата і селянки в селі Попівці Звенигородського повіту Київської губернії .

Старший брат Нифонт (1867 р.н.) та сестричка Софія (1876 р.н.) добре малювали. Тож перші ази малювання малому Каленю Терещенку, який любив малювати й  ліпити з глини, давали вони.

У ранньому дитинстві з хлопчиком стався прикрий випадок. Якось діти гралися гуртом і найстарша з сестер Горпина взяла малого на спину – «на сала», як вони дітьми казали. Й побігла наввипередки з іншими навколо жорнового каменю, що лежав біля вітряка. Горпина ненароком перечепилася й упала. А Каленик… Ударився об рубець каменя і пошкодив перенісся. Сестра, боячись кари, батькам не призналася. (Через цю провину вона буде мучитися все життя. І перед смертю назве її найбільшим своїм гріхом). Рана зажила, проте ця травма  залишалася чорним відбитком все  життя Каленя Терещенка

У п’ять років Калень Терещенко осиротів, помер  тато. І саме на цей час хлопчик починає прилучатися, якщо так можна сказати, до мистецтва.

Зберігся цікавий запис сестри Софії Терещенко: «Наша сімя вся була здібна до малювання; коли я була мала, я теж малювала. Зайшов до нашої хати випадково волосний писар, побачив мої малюнки, які забрав із собою й показав у Звенигородці мировому посереднику Мокову, а той показав на зїзді посередників, поміж  яких був граф Муравйов. Муравйов забрав малюнки, показав у Петербурзі, там сказали, що ніби я дуже здібна. Коли їхала жінка Муравйова до Петербурга, то взяла й мене з собою. Вона передала мене до Шувалової, яка допомагала на початку мені, а пізніше я малювала картини в музеї й одержувала гроші. Я знала, що брат Каленик більш здібний від мене, тому я поклопотала, і  його прийняли в художню школу учитися безплатно й видали йому стипендію, а також обіди. Таким чином він закінчив. Після школи він перейшов у Петербурзьку академію мистецтв. Потім працював  по скульптурі».

У 1902-1914 роках Калень Терещенко набирався мистецького досвіду в майстерні В.Беклемішева в Петербурзі. Саме завдяки цьому великому скульптору, професору  академії, він і оволодів мистецтвом творіння пам’ятників.  Та починає  власні проекти.

Після закінчення Академії Калень Терещенко  викладає ліплення в школі мистецтв. А також працює в  монументально-декоративному оформленні  палаців Петергофа та Царського села. Створює ліпні прикраси та скульптури для придворного музею в стилі княжої доби Київської Русі. Тут же  творить барельєф «Олегові лодії і струги під Цареградом».

Через революційні події в Росії  Калень Терещенко повертається у рідне село. Разом із земляками бореться проти німецько-кайзерівських окупантів.

У мирний час Калень Терещенко викладає малювання, навчає дітей живопису та ліплення у Звенигородській та Гусаківській школах. Оформляє виставки в сільбудах. Разом із сестрою Софією та братом Нифонтом Терещенками заснував у 1920 році художню школу ім.Т.Шевченка. Допомагав сестрі у створенні краєзнавчого музею в Звенигородці.

Про подальші важливі події свого життя  розповідає Калень Терещенко: «У Каневі на могилі Шевченка стояв залізний хрест. При Радянській владі він якось не личив на могилі революційного борця. Під весну прийшли до мене товариші з виконкому й кажуть: Є думка, щоб ви зробили памятник Тарас Шевченку. Він буде встановлений на могилі замість хреста. Тільки памятник треба вилити з чавуну. Зможете взятися за цю справу?»

І тут зробимо невеликий відступ.

Ми звикли до образу Шевченка з раннього дитинства. Бачимо Шевченка на картинах, у пам’ятниках, у книгах, газетах, журналах тощо. І не задумуємося, що так було не завжди.

На зорі минулого століття наші прадіди читали лише твори Тараса Шевченка, а проте, яким він був, уявлення  мали зовсім небагато людей .

Калень Терещенко став чи не першим скульптором, який увічнив Тараса Шевченка в пам’ятниках, що пішли, як раніше казали, «в маси». Не буде перебільшенням і думка про те, що з легкої руки скромного майстра із Звенигородки Каленя Терещенка започатковано й «класичний образ» народного поета: у шапці, в кожусі, з суворим, навіть гнівним поглядом…

Звичайно, знавці образотворчого мистецтва, та й, як мовиться, і пересічні його цінителі, у пам’ятниках Каленя Терещенка знаходять багато недоліків, недосконалості, недовершеності тощо. Відверто кажучи ( в усякому разі, це особиста думка авторки рядків), не беруть вони за душу, не хвилюють, не бентежать, не впливають на почуття. Приречена похмурість, тяжкість років, недоля кріпацької епохи більше гнітить, навіває незрозумілу тугу. І дуже шкода, що в Україні й пізніше зовсім мало створено таких пам’ятників Шевченку, що вселяли б оптимізм і віру в краще майбутнє, адже доля поета невіддільна від його народу, і, по великому рахунку, пророчі слова Тараса Шевченка про сім’ю вольну, нову, справдилися.

Проте маємо те, що маємо, а повертаючись до Каленя Терещенка, переконані в тому, що йому нашим сучасникам не має в чому дорікати. Адже добре відомо, як  працював Калень Терещенко над пам’ятниками: в яких умовах, з яким матеріалом. За  спогадами Каленія Терещенка, йому навіть звичайного гіпсу не надали.  І першу робочу модель Калень Терещенко виліпив… з глини, тож коли вилили погруддя Шевченка — сам охнув побаченому… Далі змайстрував модель з дерева. Але … нове погруддя відлили без участі скульптора. Без  участі Каленя Терещенка й шліфували, обробляли образ.

Звісно, можна лише подякувати робітникам ливарного цеху Городищенського цукрозаводу (Черкащина), які на власний ризик виконали всі необхідні роботи і у 1923 році стали творцями одного з перших вітчизняних пам’ятників Тарасу Шевченку. Проте, так справжнє мистецтво не твориться. По-суті, Каленю Терещенку не дали права вибору творчого пошуку. Не було для того ні часу, ні бажання, ні розуміння. Тодішня робітничо-селянська влада дуже поспішала, аби замінити на могилі поета ненависний попівський хрест на пам’ятник Тарасу Шевченку… А в тонкощі, яким має бути образ Шевченка, не вникала, та й чи могла вникнути хоча б у силу власної освіченості?.. Тому й прийняла пам’ятник Тарасу Шевченку простий, незугарний — як звичайному сільському дядькові…

Звичайно, глибоко символічним стало те, що перші пам’ятники Тарасу Шевченку з’явилися якраз на його малій батьківщині — у тих місцях, де він ходив «малими босими ногами», куди не раз повертався вже відомим художником і поетом, де завжди витав його незборимий дух, а селяни довколишніх сіл з покоління в покоління передавали розповіді-легенди про того, хто будив народну волю, кликав до кращого життя.

У 20-і роки склалися всі передумови для монументальної пропаганди образу Шевченка: звершилася українська національна революція, і любов до Тараса Шевченка як до народного співця, сягнула нових висот. Тим паче, що нова влада однозначно зарахувала великого поета до своїх лав революціонерів-борців… Але треба сказати, що ініціатива влади знайшла широку підтримку у гущі мас, і саме через те з такою любов’ю городищенські робітники відливали з чавуну перші пам’ятники Шевченку

Як це було, знаємо з кількох джерел, про це писали і краєзнавці, і науковці. Зрештою, як зазначалося, збереглися й спогади безпосереднього творця монументів.

Але вони не в усьому співпадають з тим, що написали про пам’ятники окремі автори.

Спочатку повторимося про те, що, за словами Каленя Терещенка, перший пам’ятник у Городищі був відлитий за моделлю з глини, і саме він поїхав у Канів, де в неділю 1 липня 1923 року у присутності 15 тисяч канівчан, жителів довколішніх сіл та гостей з багатьох інших куточків України його було урочисто відкрито. Це погруддя простояло на могилі Тараса Шевченка 16 літ і у червні 1939-го  року було замінено величним пам’ятником Матвія Манізера, що стоїть на Чернечій горі й понині.

Калень Терещенко першим погруддям був невдоволений і зробив ще одну модель — з дерева. «А мені кажуть: не треба, – згадував Терещенко.  – Всеодно  той, що зробили, колись замінимо.

Заховали дерев’яне погруддя на горище (ливарного цеху цукрозаводу — О.О.), згодом розшукали і відлили по ньому чавунні пам’ятники. Я й не знав, що пішов гуляти мій Тарас по Вкраїні».

Ось така правда Каленя Терещенка, який, як бачимо, не вказує число погрудь, вилитих по дерев’яній моделі.

Зате знавці, які висвітлювали тему, називають чотири погруддя, вилитих по ній. (А перше, вилите за глиняною формою — взагалі не згадується). Найкраще з чотирьох, зрозуміло, було встановлено на могилі Тараса Шевченка, два інших знайшли своє місце у Городищі, одне ж встановили у Моринцях. Така ось арифметика з географією.

Проте, слід сказати, що все це, м’яко кажучи, не зовсім так.

І спершу про погруддя Тарасу Шевченку в Городищі.

У радянські часи побутувала думка, що чавунні пам’ятники Тарасу Шевченку (справді терещенківські) були встановлені у місті у 20-і роки (минулого століття). Один біля хати-читальні на кутку Спаський, другий у парку цукрозаводу. Щодо першого, то є правда, це підтверджують і місцеві краєзнавці, і паспорт пам’ятника, який зберігається у районному секторі культури. Стосовно другого, то краєзнавці радянської доби воліли мовчати, хоча у паспорті пам’ятника й зазначено встанолення його у парку підприємства 1929 роком. Насправді ж відлите погруддя довго не було затребуване, бо, як мовиться, припадало пилюкою на складі цукрозаводу. І в часи війни, восени 1941 року, коли фашистські окупанти зруйнували встановлене ще у 1923 році погруддя основоположника “наукового комунізму” Карла Маркса (до речі, також роботи Каленя Терещенка), то на звільнений п’єдестал помістили погруддя  Тараса Шевченка.

Звісно, сказати, що фашисти встановили у Городищі пам’ятник Тарасу Шевченку радянська влада не могла: факт цей просто замовчувався.

З 2001 року пам’ятники Тарасу Шевченку в місті знайшли нові адреси і тепер знаходяться на території районної лікарні та на подвір’ї міської середньої школи №1.

З приводу  «четвертого» погруддя, що нібито встановлене у 1930 році в Моринцях, то авторка публікації, побувавши  у селі, де народився Тарас Шевченко, дійсно побачила його погруддя, яке здавна стоїть у приміщенні середньої школи на сходах, що ведуть на другий поверх. Щоправда, погруддя зовсім не схоже на городищенські. Це молодий поет — без кожуха і шапки. І зовсім не чавунний, а з бетону, камінчики з якого в одному місці навіть проступають.

  • Але це справді скульптура Каленя Терещенка, – підтвердив старший науковий співробітник Національного історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Станіслав Суржко — Погруддя, можливо, зроблене на цукроварні в Городищі, однак до перших чавунних пам’ятників митцю воно, як бачимо, жодного відношення не має.

Варто також додати, що Шевченкіана Каленя Терещенка тих років ще була представлена чудовими пам’ятниками у селі Шевченковому та в м.Шполі.

З усіх них  сьогодні на п’єдесталах стоять лише погруддя у Городищі, та створене за зразком Терещенкових пам’ятників погруддя у  Млієві. Окремі бездумно знищені як «застарілі», інші стали музейними експонатами або, як у Моринцях, прикрашають один з куточків школи.

Дуже прикро, але життєва доля Каленя Терещенка маловідома. За радянських часів забули про нього  як і про митця. Втім, і перше, і друге тісно переплітається. Бо вже з тридцятих років, із закінченням «українізації», більшовицька влада зовсім відмовилася від його творчих послуг.  Ймовірно через те, що вважала причетним до колишнього «царського режиму»!.. Адже навчався і майже п’ятнадцять років прожив у Петербурзі!.. Справді щирий, інтелігентний, Калень Терещенко зовсім не вписувався у тодішню «революційну дійсність» – терору проти всього, що не було комуністичним. До того ж, мав ваду в мові. Говорив невиразно, в ніс. І причину цього суттєвого дефекту знаємо.  Про неї говорилося на початку розповіді.

Можливо, саме цей чинник послужив тому, що Калень Терещенко ішов по життю не з високо піднятою, а опущеною  головою. Із усвідомленням меншовартості. Тому не міг віднайти того достойного місця, на яке заслуговував його мистецький талант. Поїхавши та влаштувавшись на роботу, наприклад, у столиці.

Каленю  Терещенку довелося ж  залишитися у містечках та селах, працювати чи то в школі вчителем малювання, чи у якомусь «вогнищі радянської культури» – клубі!..

Через те Калень Терещенко не міг влаштувати й особисте життя. Про яке чи не найбільше дізнаємося зі спогадів його небоги Антоніни – доньки старшого брата Нифонта.  «Дядько замолоду був зовні красивий, та вади в мові він дуже соромився. Й не наважувався замолоду одружитися. Дівчатам, які подобалися йому, він не освідчувався. Та не пропонував руки і серця. А тих, що самі набивалися, він не любив. І не хотів зв’язувати своє життя з ними».

Але все-таки зв’язав! Бо завдяки Антоніні Нифонтівні дещо дізналися і про одруження її дядька, і про його дружину. Отже, ще раз її процитуємо: «Працював він перед Звенигородкою в Почапинцях завклубом при цукроварні (зараз село Лисянського району. – О.О.). Поламав ногу й попав у лікарню. Марія  Володимирівна була в цій лікарні санітаркою. Доглядала його й сама женила на собі.  Були вони дуже різні по натурі та й по культурі. Дядьо був делікатною, м’якосердною, чутливою людиною. А Марія Володимирівна мала нахил до спекуляції і дуже любила цю справу. Щоправда, вона була хорошою господинею, а дядькові обридло поневірятися голодному й брудному. Вже став старий і хотілося більше спокійного життя. Він виконував  усі примхи дядини, аби «лихо тихо». Добувати гроші в дядини  була основна ціль до самої смерті. Вона хворіла шизофренією, манією переслідування. Була дуже забобонна, любила лікуватись зіллям і нашіптуванням, і не вірила лікарям. Дядя від сліпоти лікувала пилком із квітучого жита. Через що він зовсім осліп».

Ось такі свідчення. Де за кожним словом –  факт. Важкого, злиденного, достатньо  примітивного життя (якщо так можна сказати) людини, яка навчалася в Академії мистецтв у столиці однієї з найбільших держав світу! Людини, талант якої міг би прославити будь-яку країну, а її творіння стали б діамантами світової культури! Адже недаремно геніальний скульптор Матвій Манізер, звершуючи величний пам’ятник Тарасу Шевченку у Харкові, багато що запозичив у скромного, а тому майже невідомого творця із Звенигородки Каленя Терещенка!..Зокрема, композиційні, не головні скульптури, яких у Терещенковому пам’ятнику в Кирилівці було до десятка.  І про які ніхто не знає, бо вони, як і увесь пам’ятник, давно знищені. Але, слава Богу, у Харкові він стоїть! Із композиціями. Як і в Каленя. Бо ідеї кралися в усі часи! А в нинішні, Інтернетні – число любителів видати чуже за своє, значно проросло!..

Звичайно, більш, ніж скромний Калень Терещенко нікому й нічого не сказав про пам’ятники свого колеги, хоч усе розумів. Та й хто б його слухав? В епоху, коли для генерального секретаря капеерес письменники  писали книги, а секретар ставив на них своє ім’я, тобто оголошував своїми?..

Безперечно. У фальшивій державі, із фальшивими цінностями жив Калень Терещенко. Точніше, доживав. Бо що за життя в сліпої людини?.. Якій за сімдесят?.. А саме таку карму мало не двадцять останніх літ ніс скульптор. Що насамкінець «скуштував» і принад притулку для людей похилого віку. Де й помер майже у дев’яносто – 3 червня 1969 року.

Поховала його дружина поруч з могилою сестри Софії Терещенко. І, за деякими свідченнями, коли пішла у кращі світи, й  сама лягла у вічному сні   поруч із чоловіком. То над їхніми могилами було поставлено один металевий хрест, який поіржавів,  а насипана  земля розмилася дощами.

Так у Звенигородці і сліду Каленя Терещенка не лишилося! Бо перемерли й ті, хто знав його лише як «сліпого діда». Що плів з лози корзини!

Усі нещастя українців. Усіх поколінь через те, що вони не мали держави!

Трагедія надзвичайно талановитої родини Терещенків, двоє представників якої – Софія і Калень навчалися у тій же Академії, що й Тарас  Шевченко (!), а їхній старший брат Нифонт – у двох київських художніх школах – лаврській та рисувальній – продовження цієї гіркої статистики. Бо Софію, за її талант і любов до України, на довгі роки запроторили до в’язниці ГУЛАГу.  А брати вмовкли, розуміючи, чим ця любов закінчується!.. Хоч, незадовго до смерті, Софія Мефодіївна говорила, що Каленя Терещенка від тюрми врятувало те, що ліпив скульптурні портрети Леніна й Маркса.

Шкода. Але і зараз, уже в незалежній Українській державі, багато хто із сущих не може. Та й не хоче розуміти різниці між вільною країною з вільним народом, і підневільною провінцією. Із підневільним населенням, з яким роблять усе, аби воно так і не стало народом.

Мабуть, саме через це так важко повертається до нас історична правда з іменами кращих синів і доньок української землі.

  • Нинішні покоління українців так і не віддали належне таланту Каленя Мефодійовича Терещенка, – говорить директор Звенигородського краєзнавчого музею Олена Наріжна. – Скульптор заслужив вдячності нащадків, бо одним із перших розпочав шевченкіану в пам’ятниках. Тим паче, що його творіння і зараз серед людей.

Так само незаслужено забуті Софія Мефодіївна та Нифонт Мефодійович Терещенки

Прах нашого, незаслужено забутого, земляка покоїться на одному з кладовищ Звенигородки поруч з могилою сестри Софії — відомої художниці, етнографа і фольклористки.

Разом з Оленою Наріжною ми побували біля місця вічного спочинку Каленя Терещенка, його сестри й дружини…

Могили дбайливо доглядають працівники Звенигородського краєзнавчого музею…

 

 

P.S.     Після публікації в газеті «День» у березні 2010 року доктора філософських наук, професора, академіка, письменника Віктора Жадька «Забуті творці Шевченкіани»,  з  ініціативи дирекції Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського, Національної асоціації україністів  були проведені роботи та  встановлено пам’ятний знак на могилах  С.М. Терещенко та К.М.Терещенка.

 

На фото: Батьківська хата.

К. Терещенко 1912 р.

К. Терещенко з дружиною.

К. Терещенко 60-ті роки

Експозиція, приурочена Каленю та сестрі Софії  Терещенкам в Звенигородському краєзнавчому музеї.

Погруддя Шевченка (молодий) в школі с. Моринці.

Погруддя Т.Шевченка біля Городищенського МРТ

Могила Терещенкам в м.Звенигородці.

 

 

 

 

 

Опубліковано у Маловідоме, Постаті, Шевченко. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь