Мліївська дослідна станція садівництва

Відома перлина української помологічної науки Мліївська дослідна станція  садівництва імені Левка Платоновича Симиренка переживає не кращі часи. Але її столітній ювілей ніхто не відміняв! Бо виповнилося сто років, коли рішенням Наркомзему України, на базі всесвітньо відомого плодово-ягідного розсадника геніального вченого Левка Симиренка було створено наукову установу зі скромною назвою «садово-городня станція».

За такий поважний вік вона пережила і злети, й падіння. Однак  завжди залишалася серед флагманів садівничої науки країни. Адже, власне, українська помологія й розпочинається з Млієва, з  її основоположників – славетних мліївців, батька й сина, Левка та Володимира Симиренків.

Саме про історію Мліївської садстанції, її непросте сьогодення наша розмова з директором закладу Володимиром Фільовим.

– Але, Володимире Васильовичу, розпочнемо з Вас!

Адже читачам цікаво буде  дізнатися, хто тепер очолює відому всій Україні ( і не лише!…) Мліївську науково-дослідну  станцію помології ім. Л.П.Симиренка.

-Народився я на Січеславщині, у місті П’ятихатки, в родині аграріїв. Батько мій пройшов шлях від агронома радгоспу до начальника сільгоспуправління Дніпропетровщини. Мати в тому ж радгоспі багато літ трудилася бухгалтером. Я пішов шляхом батьків і, по закінченні школи, навчаючись у виші, опановував спеціальність агронома-овочівника. Себто вирішив присвятити себе праці на землі, та ще й  у садівництві. Однак життєві обставини склалися так, що певний час довелося служити в лавах Збройних Сил України.

А вже потім трудився за фахом у Сумській дослідній станції інституту садівництва Української академії аграрних наук. Звідки мене й запросили в науково-дослідну станції помології  ім. Л.П.Симиренка. На посаді директора кілька літ, маю вже певний досвід і велике бажання гідно продовжувати ті наукові та трудові традиції, що започаткували мої знані попередники. Тобто я добре усвідомлюю, куди прийшов, і які великі люди працювали у Млієві.

– Безперечно, Ви  чудово знаєте історію садстанції, її злети і падіння. Зокрема, якою вона була тридцять років тому?

-Якщо повертатися до минулого,  слід сказати, що 1987-1990-і  роки стали піком розвитку і розквіту Мліївської садстанції.

У 1987 році, з ініціативи тодішнього директора  Миколи Артеменка на базі Мліївської станції створюється надпотужна структура – науково-виробниче об’єднання «Сад», а в квітні 1989-ого станцію реорганізовано у Мліївський науково-дослідний інститут помології  ім. Л.П.Симиренка і значно розширено напрямки науково-дослідних робіт. В інституті  в той час працювало близько 800 трудівників, притім колектив науковців склав більше ста осіб (з яких більше двох десятків мали наукові звання) і займався селекційною наукою, а решта трудилася на виробництві. Адже садівництво і городництво, яке тоді також інтенсивно розвивалося, є трудомісткими, затратними галузями, що вимагали ретельного обробітку землі, підживлення, догляду рослин, поливу тощо. Все це, плюс період збирання врожаю, потребувало значної кількості техніки, сотень і сотень робочих рук. А якщо ще додати обставину, що НВО «Сад» включало в себе кілька десятків садово-городніх  господарств Черкащини та за її межами, з якими були укладені відповідні угоди про взаємовигідну співпрацю, то можна уявити, що це були за масштаби!

На ці масштаби науки і виробництва поширювалося держзамовлення, а якщо конкретніше, то тисячі  тисяч тонн плодово-ягідної продукції, продукції переробної галузі, що також розвивалася, закуповувалися державою та розподілялися по республіках Союзу. Отже, поступали відповідні кошти (і не малі), крім того, держава фінансувала розвиток науки та матеріально-технічну базу. Завдяки цьому було зведено значну кількість житла для працівників, побудовано виробничі і соціально-побутові приміщення, придбано сотні одиниць авто і сільгосптехніки. Рештками якої, до слова, користуємося й по нині. Слід не забувати, що в ті роки широко впроваджувалися й нові, прогресивніші методи господарювання; наприклад, госпрозрахунок. Генеральний директор Микола Артеменко заявив себе, як сказали б сьогодні, надзвичайно талановитим менеджером і великим керівником. Що умів заробляти гроші. Адже є навіть дані, що він планував перетворити об’єднання в акціонерне товариство! І це тоді, коли існувала планова соціалістична економіка! Тобто ця людина переросла свій час і мислила критеріями, якими  й тепер живе цивілізований світ! 

– Якою є зараз Мліївська садстанція? Її виробничі і наукові потужності.

Що сприяло метаморфозам останніх десятиліть?

-Структурно сучасна Мліївська садстанція складається з трьох відділів: відділ генетичних ресурсів, селекції плодово-ягідних, малопоширених горіхоплідних культур та захисту рослин;

наукових досліджень, питань інтелектуальної власності, маркетингу, інновацій та економіки; технічного забезпечення наукових підрозділів.

Є також бухгалтерський облік, звітність, сектор паспортизації наукових даних з генетичних ресурсів плодово-ягідних культур.

Щодо виробництва, то маємо чотири відділення з загальною  площею 800 гектарів землі. Під насадженнями плодово-ягідних, малопоширених горіхоплідних культур зайнято близько 500 га. Понад 200 га земель перебуває під ріллею.

На наступне запитання відповісти і складно, і легко. І не буду оригінальним, коли стверджу, що садстанцію минулих тридцяти літ спіткали  ті ж  процеси і зміни, що й тисяч українських підприємств, наукових закладів тощо. Але чому вона не перебудувалася, не пристосувалася до нових економічних умов – то тема окремої розмови. Проте не актуальної. Хоча б з тієї причини, що маємо те, що маємо. Тому треба творити день сьогоднішній, залишаючись обережними оптимістами стосовного завтрашнього.

 – У будь-якій справі найціннішим надбанням  залишаються люди. Щоб  Ви сказали про науковий потенціал станції та чиїми іменами він представлений?

Як відбувається зміна поколінь науковців і чи є майбутнє помологічної науки у Млієві?

-Нині трудовий колектив Мліївської садстанції нараховує 35 осіб. У ньому 22 науковці – доктор сільськогосподарських наук, три кандидати наук, техніки, агрономи.

Основними напрямками наукової роботи є генетичні ресурси колекції, що налічує понад трьох тисяч зразків, одна з найбільших – по яблуні 2537-м.

Також ведемо селекційну роботу по 14-ти культурах. Зокрема, по яблуні та груші вона триває з 1926 року, і по яблуні виведено більше тридцяти сортів, з яких вісім є в реєстрі, де також і шість зразків груші. А загалом за час існування закладу нашими науковцями виведено більше 200-т сортів плодово-ягідних культур!

З кісточковими працюємо з 1928 року, маємо в реєстрі дев’ять зразків сливи. По сливі в Україні ми єдина установа, з якою проводиться селекційна робота.

За останні роки створено й отримано патенти на сорти яблуні «Мир», груші «Ампір», сливи «Янтарна Мліївська», черешні «Сонячна Мліївська», вишні «Пам’ять Артеменка», чотири сорти калини – «Україночка», «Багряна», «Надія», «Великоплідна».

Проводимо технологічні досліди, вивчаємо і розробляємо схеми посадки саду, використання біостимуляторів в розсаднику, добрив для покращення якості садивного матеріалу. Ще ведемо такий напрямок, як органічне садівництво, коли вирощуємо стійкі до парші сорти яблуні, випробовуючи їх у наших умовах з використанням органічних препаратів.

Серед провідних науковців Мліївської садстанції варто назвати Ларису Юрик, по селекції яблуні Варвару Волошину, по ягідниках – Тараса Тихого, по сливі був Віктор Ласкавий, якого не стало зовсім недавно…

Проте, якщо говорити про кадри, то це найболючіше питання.

Так, ті науковці, які працюють в Мліївській садстанції, є фанатами своєї роботи. Вони не один рік, не одне десятиліття, здоров’я, силу, енергію поклали для розвитку помологічної науки, для виведення нових сортів, для зростання авторитету дослідної станції. Але, на жаль, заміни їм на сьогоднішній день немає. Я, наприклад, ще жодного молодого науковця не взяв на роботу. Дуже, звичайно, прикро. Але це факт. Бо, по великому рахунку, молодому спеціалісту що можемо запропонувати?

А нічого! Адже, відповідно до нинішніх українських законів, для молодших наукових співробітників навіть мінімальна заробітна плата не передбачена! І про неї уже дбаємо,  виходячи з наших можливостей. Тобто, якщо заробили якісь кошти, то доплачуємо людям.

Не набагато краще і з оплатою праці й інших наукових співробітників, хоч у кандидатів наук зарплата трохи більша. Але це також зовсім не ті суми, якими можна похвалитися. А, тим паче, мати натяк на достойне життя.

–  Відомо, що в найуспішніші часи , коли директором Мліївської садстанції працював Микола  Артеменко, широко поєднувалася і виробнича, і наукова діяльність. Те про що, мріяв Левко Симиренко, коли твердив, що садівничу науку слід ставити на промислову основу. Бо лише тоді плоди садівництва стануть доступними для всього народу.

    Як нині поєднується виробнича і наукова діяльність?

-Це дійсно так. І сьогодні без промислових садів Мліївській садстанції просто не вижити. Ми це добре розуміємо. Тому ще минулого року почали закладати нові сади. Поки що на невеликих площах. Настільки на ці роботи вистачає власних коштів. Бо їх держава не фінансує. Але у нас справді дуже тісне поєднання наукової і виробничої діяльності. Практично одне без другого обійтися не можуть. Тому й існує підрозділ, що обслуговує науку. Тобто виконує для неї всі механізовані роботи для закладання дослідів, оброблення садів, оранки, прополювання, збирання врожаю і т. д.  У минулі часи садстанція мала могутню матеріальну базу для виробничої діяльності. Що давало значні кошти та сприяло багатогранному розвитку закладу. Але сьогодні, на жаль, усе доводиться розпочинати майже з нуля. Хоч маємо одне з найнеобхідніших – землю. Переконаний, що за сприятливих умов, завдяки наполегливій праці колективу, зможемо розпочати нове відродження Мліївської садстанції.


– У цьому зв’язку, напевне, варто продовжити розмову про труднощі в роботі. Як їх долаєте?

-Труднощі, недоречності, проблеми – все це справді маємо. І часто вони виникають, як мовиться, на рівному місці.

Розпочну з пережитого. Як тільки прийшов працювати, довелося втягтися в… суди. Новостворена організація Держгеокадастр вирішила забрати в Мліївській садстанції добрий шмат найкращої землі – 220 гектарів. Це Городищенське відділення. Скориставшись тим, що через різні причини, насамперед радянського характеру, коли вся земля, як відомо, була державна, вона формально за нами не числилась.  Але ж  садстанція  обробляла її 60-70 років! Удобрювала, доглядала. Зрештою, там багато наших насаджень, частина колекції. Довелося все це доказувати,  і суд ухвалив справедливе рішення на нашу користь.

Ось така проза життя. Але й це не найстрашніше.

Найстрашніше, що і Мліївська садстанція, і Держкадастр – дві державні організації, що між собою, так би мовити, «воювали».   На моє переконання, у цивілізованій країні таке не може трапитися! Це нонсенс. Навпаки – той же Геокадастр має відстоювати, захищати інтереси державних організацій. Себто наші.

Ми «спірні» землі три роки не використовували. Бо в будь-який момент їх могли забрати й передати в чужі руки. Що також дуже загальмувало наш розвиток.

Інше питання.

Ще з часів Платона Симиренка (і про це мало хто знає!) на теренах майбутньої Мліївської садстанції почали створювати колекцію плодово-ягідних культур. Левко Платонович продовжив цю велику справу, примножив її, і його син Володимир також добавив. Тобто протягом багатьох десятиліть збиралася найцінніша колекція! Яка сьогодні у Млієві є найбільшою в Україні і нараховує більше трьох тисяч видів і сортів плодово-ягідних, горіхоплідних культур. Це їхній генетичний банк.  Але можна сказати й по-іншому: це всенародне, державне надбання і багатство! Яке, не зважаючи на труднощі, наш колектив зберіг. Хоч збереження потребує чималих матеріальних затрат, що їх ніхто не відшкодовує.

Ні, ми й далі берегтимемо генетичний фонд плодово-ягідних культур України, бо розуміємо свою відповідальність і ті професійні обов’язки, які на нас покладені. Для наших науковців це дуже почесна місія. І, якби мали достатньо коштів, то цю тему й не згадали б.

Не можу обминути й теми авторського права. Маю на увазі те, що різні установи, підприємства, приватні господарства користуються виведеними нашими селекціонерами сортами, не заплативши за те й копійки. Але якби ті люди, які займаються виведенням, розведенням, розмноженням нашого матеріалу, виплачували за те кошти, як і передбачено Законом, то садстанції не потрібне було б і державне забезпечення! Ми б самі по собі жили, аби за наукову продукцію платили. Але Закон хоч і є, та він не діє.  А заробляти, надаючи якісь послуги, чи отримувати певні гранти –  то рідкісні випадки. А потрібно, щоб працювала система.

Тому все-таки сподіваємося на державну підтримку розвитку української помологічної науки. По якій має бути чітка стратегія і на найближчу перспективу, й на віддалену. З усім розписаним і профінансованим. Адже нас чекають непрості виклики, наприклад, у зв’язку зі зміною клімату та запасами водних ресурсів. У теперішньому конкретному вимірі держава могла б ухвалити чіткі закони про пріоритети розвитку садівництва та її домінантної – помології,  й захистити вітчизняного виробника від недобросовісної конкуренції, у першу чергу з-за кордону. Адже наша продукція нічим не поступається зарубіжним аналогам. Навпаки – вона набагато якісніша й чистіша. З наших підщеп виростають чудові, урожайні сади. Саджанці Мліївської селекції користувалися і користуються широким попитом, по них до нас і сьогодні їдуть люди з різних куточків України. Але реалії свідчать, що в нинішніх ринкових умовах, коли саджанці вирощують тисячі, десятки тисяч людей, держустанові конкурувати важко. Однак зводити роботу науково-дослідної станції до бізнесово-підприємницької структури це не тільки не коректно, але й не правильно. Бо у Млієві працює саме наукова установа. Її завдання визначає держава, і вона ж  мусить створити належні умови, аби вони виконувались.

– Ви очолили Мліївську садстанцію у скрутні часи, які багато хто називає виживанням. Той величезний науковий досвід, який накопичився у садстанції завдяки невтомній діяльності багатьох поколінь вчених-помологів, насамперед Л. Симиренка, В. Симиренка, Л. Ро, В.Попова, М.Гросгейма, П.Цехмістренка, М.Ніконенка, М.Артеменка, І.Шиденка, І.Миколайчука, В. Чупринюка, Володимира та Віктора Ласкавих, А. Кучера, В.Чепурного та інших , викликає не лише повагу, а й дозволяє твердити, що наукова установа із такою багатою історією, із такими славетними іменами не може не мати майбутнього . І не менш успішного!

Чи поділяєте Ви цю думку?

-Однозначно поділяю. Це найдавніша в Україні установа садівничої науки. Через десять років після заснування Мліївської садстанції був створений Український інститут садівництва. Притім усе відбувалося за найактивнішої участі Володимира Симиренка. Який  став і першим директором у Млієві, і першим директором садінституту в Китаєві під Києвом.

Велика робота у Млієві вчених в минулому жива й сьогодні, бо продовжується новими поколіннями науковців-селекціонерів.

Переконаний, що з такою багатющою історією і видатними іменами Мліївська садстанція не може не мати майбутнього.

І ми цього не дозволимо. Щоб не мала.

Бо вся наша праця покладена на те, щоб розвивалася помологічна наука, виводилися нові сорти, щоб симиренківські сади з мліївської колекції цвіли і щедро плодоносили по всій рідній Україні!

  Мліївській садстанції виповнюється столітній ювілей, хоч її коріння значно глибші, сягають не 1920-ого, а ще далекого 1887 року, коли на родючій  мліївській землі, на рідному Платоновому хуторі Левко Симиренко заклав розсадник

Так само маємо і ще один ювілей  – 50-ліття меморіального  будинку- музею родини Симиренків, справжнього літописця історії наукової установи. Про що свідчать його експонати, розміщені в одинадцятьох експозиційних залах. Оглянути  які приїздять люди з усіх куточків України.

З яким настроєм зустрічаєте ці знакові дати? Чи будуть якісь урочистості? Звісно, не зараз, коли в розпалі короновірусна епідемія. А, скажімо, влітку наступного  року.

-На превеликий жаль, сьогодні в Україні не до свят. Але в режимі онлайн було проведено розширену Всеукраїнську конференцію, присвячену дійсно знаменній даті у творчій біографії Мліївської садстанції. Плануємо присвятити їй і науковий збірник наших вчених, який уже готуємо. Сподіваємося, що наступного року коронавірусна біда відступить і весною-влітку зможемо гідно відзначити й столітній ювілей помологічної установи, й 50-ліття нашого чудового музею. Адже знакові цифри є нашими спільними найприємнішими подіями. І, сподіваюся, багатьох-багатьох людей в Україні, які щиро шанують Симиренків, бо розуміють непроминальне значення для нашого народу  насамперед їхньої духовної спадщини

– І, повертаючись до початку розмови. Не зважаючи на зайнятість, на брак вільного часу… Однак, не хлібом єдиним живе людина!

Як, де  відпочиває натруджена душа директора? Ваші захоплення, уподобання. Як проводите рідкі хвилини дозвілля?

-Я прихильник здорового способу життя і дуже активного. З дружиною Катею прилучали до цього й своїх доньок Настю, Віку і Дарину. Це означає, що всі вихідні, святкові дні і час, коли випадали вільні години проводив із родиною на природі, в лісі, на річці… Збирання грибів, рибалка, мисливство – моє давнє захоплення, особливо перші. Радий, що й наші вже дорослі діти люблять чарівне українське довкілля та продовжують добрі традиції своїх батьків.

Слід також нагадати й обставину, що родом я з козацького краю, де проходили-пролягали шляхи-дороги Богдана Хмельницького, де зовсім близько моїх  П’ятихаток Жовті Води – перша переможна битва гетьмана із польською шляхтою. І хоч чимало історичних січових козацьких місць у Південній Україні навмисно чи не навмисно затоплено дніпровою водою, я, разом із своєю дружиною,  з сім’єю об’їздили  і всю Лівобережну, і Правобережну Україну, побувавши в Полтаві, в Чернігові, Батурині, Переяславі, Чигирині, Білій Церкві, Каневі… Словом, де тільки можна було. Бо моя любов до України, до  її непростої, часом трагічної історії, мій патріотизм не «данина моди», а спосіб життя.

Оце таке дозвілля, такі захоплення, які, думаю, і в мільйонів наших українців. Що тепер мають можливість жити у власній державі та будувати свою долю. Словом, все, як і в інших народів світу. Бо згадаймо сокровенне Шевченкове «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля…»

  • Але й самі зараз живете і трудитеся в історичному краї, який дав Україні Петра та Семена Гулаків-Артемовських, велетів матеріальної культури і науки Федора, Платона, Василя, Левка й Володимира Симиренків.

Щоб побажали читачам?

-Найперше, звісно, здоров’я, та стійкості в здоланні бід, що звалилися на наші голови.

А ще – самовідданого служіння рідній Вітчизні! Як їй завжди служили кращі сини і доньки. Заряджені  потужною національно-духовною енергетикою.

Бо тільки безмежна Віра в Україну і самовіддана Праця зроблять життя заможним, а кожну родину – щасливою!

Залишити відповідь