Платон Симиренко


Петро ВОЛЬВАЧ, 82 роки, історик аграрної науки, симиренкознавець. Народився 15 грудня 1938-го в селі Вольвачівка – тепер Новопрокопівка Токмацького району Запорізької області. Батьки працювали в колгоспі. Під час Голодомору їх вигнали з хати, втратили доньку Олександру. Мали ще синів Василя, Федора та Івана. Збудували інший дім у тому ж селі, його під час Другої світової війни спалили радянські диверсійні загони. Закінчив Запорізьке ремісниче училище механізації та Кримський сільськогосподарський інститут у Сімферополі. Натрапив на працю Левка Симиренка ”Кримське промислове плодівництво”. Вчився за нею. Ідею перевидати цю книжку втілив 2001-го. Закінчив аспірантуру Всесоюзного науково-­дослідного інституту рослинництва імені академіка Миколи Вавилова в Ленінграді. За направленням поїхав на Кримську помологічну станцію в Бахчисараї. Працював заступником директора. Деякий час – на дослідницькій станції в Мелітополі Запорізької області. Доктор філософії в галузі біології, член Української академії екологічних наук. 2001-го організував ”Просвіту” у Криму. Очолював товариство вчених ”Крим з Україною” та відділ На­укового товариства Тараса Шевченка. Співзасновник Собору рівноапостольських князів Володимира та Ольги УПЦ Київського патріархату в Сімферополі. У 2002–2004 роках видав працю ”Л. П. Симиренко – фундатор українського промислового садівництва” у трьох книгах, 2005-го – ”Симиренко і Крим”. Брав участь в акціях Євромайдану у Криму. Після телепередачі про Симиренків на місцевому телеканалі почали називати націоналістом і погрожувати. Виїхав з півострова 2015-го. Живе в родичів в Ірпені під Києвом. Любить читати Миколу Холодного, Миколу Вінграновського, Олександра Довженка й Максима Рильського. Одружений із 72-річною Ганною Федорівною, яка працювала викладачем української мови у Криму. Син Тарас – садівник, донька Ярина – журналістка. Має чотирьох онуків.

Платон Симиренко спроєктував перші в Російській імперії цільнометалеві кораблі

21 грудня (2020 року)  виповнилося 200 років із дня народження підприємця та мецената Платона Симиренка. Був старшим сином Федора Симиренка із давнього козацького роду. Прізвище походило від “семируких” – спритних.

Федір Симиренко народився в містечку Городище – нині райцентр Черкаської області. До 1818-го був підданим княгині Олександри Браницької. Вона дарувала йому свободу, бо цінувала як вірного робітника. Поїхав жити у Смілу – нині райцентр на Черкащині. Там познайомився з колишнім кріпаком Михайлом Яхненком і синами Кіндратом, Степаном і Терентієм. Одружився з його донькою Анастасією. Вона народила 22 дітей. До дорослого віку дожили восьмеро – серед них і Платон.

Дружба вилилась у фірму “Брати Яхненки і Симиренко“. Орендували млини, перепродували зерно, переганяли худобу в Одесу. За внесок в економічну розбудову портового міста їх прийняли до купців першої гільдії. Це дало право торгувати по Російській імперії та за кордоном, оптом і вроздріб, будувати фабрики й купувати торгові кораб­лі. До цього додалося звання почесних громадян Одеси. Семен Яхненко – внук Михайла Яхненка – ­1860-го став міським головою. Місто почало набувати європейського вигляду, з’явилися дороги й водогони. Селянам на Черкащині під час неврожаїв допомагали зерном.

Мозковим центром фірми був Федір Симиренко. Володів французькою та німецькою, які вивчив у маєтку Браницької. Домовлявся з іноземцями, вивчав європейський досвід. Сина Платонавідправив до економічного коледжу Золотова в Одесі. Хлопець хотів податися до Московського університету, але батько не дозволив. Сказав, що потребує помічника. Платон опанував економіку й торгівлю.

Платон Симиренко запропонував торгувати цукром. Побачив у цьому добрі прибутки. У XIX столітті цукрова промисловість в Україні тільки зароджувалася. Діяли примітивні заводи, зокрема у Смілі. Цукор виварювали в чанах на відкритому вогні. Симиренки й Яхненки закупили величезну партію цукру на місцевих заводах і відкрили мережу крамниць в Одесі, Миколаєві та інших великих містах. Федір поїхав до знайомого бельгійця вивчати технологію виробництва. Після повернення вирішив докорінно змінити галузь.

1843 року збудували перший цукровий завод із паровим методом виробництва в селі Ташлик біля Сміли. Давав більший вихід продукції і потребував менше дров. Випускав цукор-рафінад.

Платон Симиренко вивчав у Паризькій політехніці технологію цукрового виробництва. Запропонував закласти нові заводи. Обрали місце в Києві, на Сирці, викупили ліс. Але міська влада й губернатор Іван Фундуклей не дозволили приватизувати ділянку, яку планували використати під охолоджувальні ставки. Контракт розірвали.

Підприємці мали добрі зв’язки з Михайлом Воронцовим, новоросійським генерал-губернатором, якому належали землі біля Городища. Він дозволив узяти їх в оренду на 20 років. Заклали семиповерховий завод із надсучасним німецьким і бельгійським обладнанням. Керував спорудженням Платон. Мав унікальний організаторський талант. Щоб не завозити цегли, побудував цех із виробництва. Створив машинобудівний завод, аби не купувати запчастин з Європи. Виготовляли обладнання й парові двигуни. Такі почали ставити на цукрових заводах усієї імперії. Яхненки й Симиренки стали монополістами з їхнього виготовлення.

Виникла проблема з перевезенням цукру. Платон розробив проєкт побудови перших в імперії цільнометалевих кораблів. Деталі виготовляли частинами, а потім збирали. У 1850-х Дніпром ходили пароплави “Українець” і “Ярослав Мудрий”. Хоч імперія не визнавала ні України, ні українського народу.

У різні роки мали від чотирьох до шести власних та орендованих цукрових заводів. На них працювали до 5 тисяч робітників. Спочатку фахівців запрошували з-за кордону. Потім знання перейняли місцеві. Забезпечили роботою десятки тисяч селянських родин, які вирощували буряки. Так врятували частину з них від вимушеної еміграції до Сибіру.

Платон Симиренко навчався в Одесі та Франції, став одним із технічних керівників фірми ”Брати Яхненки і Симиренко”. Будував цукрові заводи і займався торгівлею. Його син Левко на честь батька назвав сорт яблук Ренет Симиренка

У селі Мліїв заклали робітниче містечко. Освітлювали газовими ліхтарями. Там стояли котеджі для спеціалістів, гуртожитки для робітників. Мали лікарню та школу. У разі каліцтва працівники одержували пенсію. Діяло Симиренківське училище. Організували театр – грали влітку, коли припинялося цукрове виробництво. На підприємстві говорили та вели документацію українською мовою. Ще в Парижі Платон Симиренко зазнав великого впливу французьких просвітників. Мріяв збудувати щось на зразок комуни.

1859 року завод відвідав Тарас Шевченко. Побачив Кіндрата Яхненка, обняв, розплакався від радості і мовив: “Батьку, що ти тут наробив”.

На промисловців доносили в Петербург, що заводи й містечко – гніздо вільнодумства й сепаратизму. Уявлення українських підприємців про добробут не вписувалися в модель царської деспотії.

Платон Симиренко був одружений із Тетяною – донькою купця, голови Одеської міської думи Івана Овчиннікова. Дітей звели батьки, які хотіли родичатися з представниками гільдії. Тетяна була толерантна, знала іноземні мови. Прижилася в українському середовищі. 1855 року народила сина Левка, якого виховувала в українському дусі.

У будинку Платона й Тетяни влаштували застілля з нагоди візиту Тараса Шевченка. Коли зайшла мова про відсутність виданих творів, поет поскаржився на брак грошей. Платон Симиренко пообіцяв підтримати. Шевченко повернувся до Петербурга й через московське представництво фірми отримав понад тисячу рублів. Це дало змогу надрукувати “Кобзар” 1860 року (вперше збірка вийшла 1840-го. – Країна).

Меценат не хотів розголосу. Та поет був такий вдячний, що написав на титулці “Видано коштом Платона Симиренка“. Підприємець обурився й перестав відповідати на Шевченкові листи. За кілька місяців їхні стосунки поновилися. Тарас Григорович взяв участь в освяченні симиренківської церкви у Млієві. Платон отримав майже тисячу примірників “Кобзаря”, який поширював серед робітників. Разом планували видати для українських шкіл буквар, арифметику, географію, але Шевченко помер.

Такі етикетки клеїли на цукор, який випускала торговельна фірма ”Брати Яхненки і Симиренко” в 1850-х у Городищі – тепер райцентр на Черкащині

У заводському управлінні працював поет і етнограф Павло Чубинський. Він повернувся із заслання з Архангельська й потребував заробітку. Брат Платона Василь фінансував його етнографічні видання. Спілкувався з підприємцями й історик Володимир Антонович.

Платон Симиренко помер 1863 року. Хворів на туберкульоз. Їздив лікуватися за кордон. Тому від справ віддалився. Після його смерті ними опікувався брат Василь.

1856-го не стало генерал-губернатора Михайла Воронцова. Був прихильний до Симиренків. А його спадкоємці почали вимагати від підприємців хабарі за дозвіл на оренду їхніх земель. Ті відмовлялися платити. Конфлікт розгорівся, коли від станції Городище захотіли провести залізницю до заводів, щоб легше транспортувати цукор. Воронцови не дозволили. Заводам не давали кредитів, ширили чутки про марнотратство й усіляко псували репутацію. Нащадки Воронцова – Балашови – захотіли збудувати під Городищем свій завод. Це був останній цвях у домовину знаменитої фірми. Було марно конкурувати з родиною, яка мала зв’язки з двором. Щоб урятувати спадщину, Василь 10 років обходив кабінети чиновників, випрошував кредити, але безуспішно.

Завод Симиренків збанкрутував у 1870-х, а їхніх конкурентів – існує досі. У радянські часи єдиний виготовляв фасований цукор для літаків, потягів і кораблів. Симиренкам навіть продати підприємство Воронцови не дозволили. На аукціонах збули тільки обладнання й пароплави. В робітничому містечку розмістили два полки російського війська.

Левка Симиренка відправили в заслання у Сибір за участь у русі народників. Коли повернувся, орендував у Балашових землю з руїнами сімейних заводів для свого розсадника.

Василь Симиренко оговтався від краху й придбав у селі Сидорівка (тепер Корсунь-Шевченківський район на Черкащині. – Країна) державну цукроварню. За кілька років зробив її зразковою. 10 відсотків прибутків витрачав на українські справи. Створив фонд і відраховував кошти на підтримку культури, мистецтва, виплачував стипендії Михайлу Коцюбинському, Михайлу Драгоманову, Лесі Українці й Михайлу Грушевському. В антиукраїнські валуєвські часи культура трималася завдяки цьому.

Хотів побудувати політехнічний інститут у Києві, з українською мовою викладання. Зібрав 10 мільйонів рублів, але царський уряд не дозволив.

Придбав будинок для Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові за 10 тисяч рублів золотом. Фінансував видання “Київської старовини” та газети “Рада”. Помираючи 1915-го, заповів усе майно на українські справи. Втім, доля його капіталу невідома. Платон і Василь тримали кошти в європейських банках. Та чи мав до них хтось доступ, чи не завадила скористатися ними війна й революція – таємниця.

У домі Василя Симиренка в Києві нині розташоване посольство Великої Британії. Під час революції 1917 року там працювали українські організації, а 1941-го – Спілка письменників України. Там заарештували Олену Телігу.

За останні 10 років садибу Василя в Сидорівці зруйнували вщент. Вирвали вікна й двері, розбили унікальні французькі кахлі, вирізали чавунний комин.

Симиренки мали вроджений підприємницький талант. Виховувалися в селі, але вчили й цінували іноземні мови та знання, мали величезні книгозбірні. Дбали про те, що приносило користь їхнім робітникам і селянам. Вкладалися в українську культуру й науку.

Між Симиренками та Яхненками були настільки довірливі стосунки, що практично не велося обліку обігу коштів. Вони не порушили жодної угоди. За всю історію існування фірми не зафіксували жодної претензії. Хоч їм належало майже 75 відсотків виробництва цукру Російської імперії у 1850–1860 роках. Це були високоідейні, освічені люди.

Ширили чутки, нібито хтось із Симиренків знайшов скарб і розбагатів. Хотіли показати, наче українці недолугі, самі не здатні заробити. Мають або вкрасти, або знайти. Та Симиренки й Яхненки зробили себе своїм розумом і працьовитістю

Дружина Платона Симиренка Тетяна з донькою Марією.

Мали також чотирьох синів – Левка, Платона, Миколу та Олексу. Ще двоє дітей померли в ранньому віці. ”Життя не зламало цієї мужньої жінки, хоча доля її склалася нелегко, – писала родичка Тетяна Симиренко 1995-го в журналі ”Родовід”. – Тетяна Іванівна поховала первістка. Довгі роки піклувалася про хворого на сухоти чоловіка і старшу доню. Обох поховала. Залишилася з п’ятьма дітьми, найстаршому з яких було заледве 8, а наймолодшій – менш як рік. І це перед крахом фірми. Вона виховувала дітей і боролася за їхній добробут, залишаючись уважною до всіх”

Нащадків Симиренків по чоловічій лінії знищили. 1919 року за загадкових обставин у Києві загинули брати Микола й Олексій Симиренки – колишні директори великих заводів на Київщині й Чернігівщині.

На Різдвяні свята 1920-го чекісти на очах у малолітніх дітей убили Левка Симиренка й пограбували квартиру. 1938-го за наклепом розстріляли його сина селекціонера Володимира Симиренка. Того ж року вбили другого сина Платона – інженера-мостобудівника, аспіранта Євгена Патона. Імперія вважала і досі вважає Симиренків своїми ворогами.

50 тисяч рублів щорічно давав Городищенський цукровий завод поблизу Млієва. Його 1848 року збудувала фірма “Брати Яхненки і Симиренко”. Підприємство стало найбільшим у Європі. Його максимальні річні прибутки сягали 150 тис. руб.

4 мільйони рублів – майном на таку суму 1861 року володіла фірма “Брати Яхненки і Симиренко”, за даними істориків. Крім цукроварень, млинів і двох пароплавів, Симиренки мали будинки в Києві, Харкові, Одесі та Ростові

166 сортів аґрусу містила колекція плодових, ягідних, горіхоплідних і декоративних культур Левка Симиренка (1855–1920) у Млієві. Вона була унікальна не лише в Російській імперії, а й у світі. Охоплювала майже 3 тисячі сортів. Зокрема, 900 яблунь, 889 груш, 350 черешень і вишень, 115 персиків, 56 абрикосів, 45 горіхів, 937 троянд

Автор: Михайло ТАНАСІЙЧУК

Журнал «Країна», №49 (552)

Фото з архіву музею Симиренків

Залишити відповідь