Шевченко і Симиренки

Кожен українець ще зі шкільної парти пам’ятає, що останній прижиттєвий «Кобзар» нашого геніального поета й художника вийшов  у світ коштом Платона Симиренка. Добре відомі й обставини, які передували друку найповнішої на ті часи поетичної збірки Тараса Шевченка. Коли все почалося з його відвідин Млієва влітку 1859 та гостювання у Симиренків і Олексія Хропаля – керуючого Мліївським заводом відомої фірми «Брати Яхненки і Симиренко». Який, до слова, був одружений із сестрою Платона Симиренка Наталією. Якраз Платон Симиренко під час обіду на поетову скаргу про матеріальну скруту в зв’язку з виданням його творів пообіцяв свою допомогу. Й дотримав слова, позичивши Шевченкові гроші. Які той зобов’язався повернути примірниками книги.

Знайомство з Тарасом Шевченком, його гостини у Млієві, листування з Олексієм Хропалем та Платоном Симиренком стали подіями , що залишили глибокий слід у родині видатних українських підприємців-інженерів, винахідників, вчених, меценатів. Зокрема в наступних поколіннях Симиренків про дружбу з великим українським поетом збереглося чимало спогадів, хоч її, так би мовити,  матеріальна складова, була знищена чекістами в перший арешт Володимира Симиренка на початку тридцятих років ХХ століття. Коли у вогні комуністичні варвари спалили козацькі  грамоти, безцінні документи Л.П.Симиренка,  дипломи,  малюнки Шевченка, листи  видатних людей України тощо.

Але далі мова йтиме саме про спогад, що міцно засів у родині й живий навіть і в наші дні. Мається на увазі переказ про те, що у дні перебування Шевченка в Симиренків, дуже схвильований, емоційний поет нібито власноруч вугіллям написав на дверях теплиці такі рядки:

               О люди! люди небораки!

               Нащо здалися вам царі?

               Нащо здалися вам псарі?

               Ви ж таки люди, не собаки!

Напевне, чи не першою про цей вражаючий факт повідомила донька Левка Симиренка Тетяна у своїх споминах, опублікованих ще в  1963 році у №4 журналу «Дніпро». Про нього також читаємо і в споминах доньки Володимира Левковича Симиренка Тетяни у журналі «Родовід» (див. число №1 за 1995  рік). Слід також сказати, що і в інших, вже сучасних авторів, які писали чи пишуть про Симиренків, не оминається згадка  Шевченка та його напис на теплиці.

Однак цей переказ слід вважати лише чудовою легендою. Яку, можливо, придумали вже в радянські часи. Бо насправді дуже революційні слова поета вельми імпонували революційній комуністичній епосі. Та, до всього, ще піднімали й «революційний авторитет» самих Симиренків. Які, виявляється, дружили  із поетом-революціонером-демократом, і, якщо дозволили йому написати на теплиці ось таке, значить, поділяли його погляди, значить, і самі були… революціонерами, ворогами російського царизму!… А, можливо, ці революційні слова придумала журналістка, яка брала інтерв’ю у заслуженої вчительки України Т.Л.Симиренко?.. На жаль, у журналістів такі «вільності» частенько траплялися й тоді… Та й зараз… А Тетяна Левківна, прочитавши їх, резонно подумала, що маслом каші не зіпсуєш і … промовчала?.. Бо як могла щось заперечити жінка, у якої комуністичний режим розстріляв батька, брата, чоловіка… і єдиного 28-літнього  сина?..

 В усякому разі, навіть із «технічного» боку версія про напис не витримує жодної критики. Ну не міг цей напис, як стверджували обидві пані Тетяни, фізично проіснувати кілька десятків років!

Або. Чи міг би вихований Тарас Шевченко раптом написати для малознайомих (на той час) людей ось такі слова? У голові не вкладається.

Та й чи могли вірнопіддані Російській імперії, поважні, шановані багатїі, капіталісти-власники дозволити собі ось таку «компрометацію» їхнього чесного імені?.. І навіть… Через якихось майже двадцять літ, коли арештовували Левка Симиренка і в садибі тривав кількагодинний обшук, то  у поліцейських протоколах про революційний напис не йдеться.

Проте найпереконливіше заперечує існування напису на дверях теплиці … «Кобзар» Т.Г.Шевченка. У якому читаємо прекрасну, патріотичну, гуманістичну поезію:

О люди! люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!

Вночі і ожеледь, і мряка,

І сніг, і холод. І Нева

Тихесенько кудись несла

Тоненьку кригу попід мостом.

А я, отож таки вночі,

Іду та кашляю йдучи.

Дивлюсь: неначе ті ягнята,

Ідуть задрипані дівчата,

А дід (сердешний інвалід)

За ними гнеться, шкандибає,

Мов у кошару заганяє

Чужу худобу. Де ж той світ!?

І де та правда!? Горе! Горе!

Ненагодованих і голих

Женуть (последний долг отдать),

Женуть до матері байстрят

Дівчаточок, як ту отару.

Чи буде суд! Чи буде кара!

Царям, царятам на землі?

Чи буде правда меж людьми?

Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить.

 У вірші відтворено вуличну сценку, побачену Шевченком у Петербурзі. Після смерті вдови Миколи І Олександри Федорівни труну з її тілом з 29 жовтня до 5 листопада 1860 р. було виставлено в Петропавлівському соборі, де ховали російських царів. Щоб продемонструвати «скорботу народу», організовувалися відвідини собору, зокрема, вихованками дитячих притулків «відомства імператриці Марії», шефом якого була померла імператриця (через що її й названо у вірші «матір’ю байстрят»).

Під віршем  зазначена дата написання  «3 листопада 1860 р.» Про  вірш поета  за 3 листопада 1860 року йдеться і в книзі «Труди і дні Кобзаря» відомого шевченкознавця Петра Жура.

То як же міг Тарас Шевченко, перебуваючи у Млієві влітку 1859 року,  написати слова, які ще не породив? А народив їх пізньої осені наступного року?..

Звичайно, таке спростування однозначно трактує ніби «власноручний Шевченків напис на теплиці»  вигадкою. Точніше, таким, що не може відповідати дійсності. І все ж… Через те, що його так переконливо стверджували і Т.Л.Симиренко, і Т.В.Симиренко, може, з крапкою поспішати не слід?…

Але тоді варто повернутися до дати 1860 року… Однак вірш 3 листопада відповідає тим подіям, які сталися тоді у Санкт-Петербурзі та пов’язані зі смертю вдови імператора Миколи І Олександри Федорівни!..

Проте Мліїв і справді залишив у серці, душі Шевченка дуже теплий спомин! Й не лише через те, що Платон Симиренко допоміг йому з виданням творів! Побачені картини квітучої української землі, справді райського куточка Вітчизни, заможного життя мліївців  так вплинули на Кобзаря, що він замовив у Олексія Хропаля (який, як і Платон Симиренко, плекав чудовий сад) для своєї майбутньої садиби на березі Дніпра саджанці фруктових дерев. Бо, як відомо, саме в цей час Тарас Шевченко шукав ділянку землі, щоб її купити та збудувати на ній будинок. А також Мліїв  надихнули поета й ось на таку  чудову поезію:

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насажу.

Посижу я і похожу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати,

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І [в] малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха…

Запалиш рай мій самотний.

Як на мене, своєю потужною поетичною силою, своєю величною мрією про красу життя він аж ніяк не поступається згаданим раніше революційним рядкам.

Втім, у генія все велике. Тарас Шевченко саме такий. Його не в’януча творчість – наші шляхи сьогоднішні. І завтрашні. Поет – українське духовне знамено, наш людський ідеал. На всі часи. На всі віки.

 

На знімках:

 Копія картини (оригінал викрали з музею восени 2018 р.) Олега Баумейстера «Т.Г.Шевченко у Млієві», художник Анатолій Чередниченко.

Виставка в музеї родини Симиренків, приурочена 207-й річниці з дня народження Т.Г.Шевченка.

Факсимільне видання «Кобзаря» Т.Г.Шевченка 1860 р.

З приводу екскурсій до музею родини Симиренків телефонуйте:

097 41 49 513

Ласкаво просимо!