Спогад про Вадима Нікітенка

Добре знала Вадима по спільній роботі в редакції, бо «просиділа» з ним за одним столом вісім років, тож часто спілкувалася, спостерігала за тим, як працює… До всього, постійно разом обговорювали, вирішували газетні справи, насамперед творчого характеру… Мала змогу зробити висновки  про його людські чесноти, і завжди була переконана, що він добра, чуйна, порядна людина – не здатна на підлість, лукавство, нечесність… Втім, який він, можна було судити і по його творах – талановитих журналістських статтях та оповіданнях, які він устиг зібрати в дві невеличкі книжечки – «Дві вдови» та «Запізнілі провідини»…

Забігаючи наперед, хочу сказати, що Вадим якось просив мене (вже зараз), аби зібрала усі не видані в книгах його твори, і, по-можливості, їх видрукувала…

У своєму коротенькому слові про Вадима Нікітенка також хочу додати про спостережені чи пережиті особливості цієї неординарної особистості. Наприклад, манеру його творчості… Він дуже любив розмовляти. Але не просто так!.. А в розмовах шукав теми, цікаві історії. Почувши чужі сюжети, ідеї, з часом міг перетворити їх у свої надталановиті розповіді… Часто черпав теми із почутого чи побаченого в телепередачах… Сам про це не раз казав… Коли Вадим починав писати, то через півгодини до нього можна було не обзиватися – всеодно нікого не чув – про те, що він переживає особливий творчий «транс», говорили його очі, які нічого і нікого не бачили… Рідко які люди, навіть творчі, можуть досягати ось такого стану… Коли з них слово ллється повноводною рікою у цікаве оповідання, замальовку, фейлетон, аналітичний чи публіцистичний матеріал…

У редакції для Вадима Нікітенка були створені належні умови, навіть побутові – він міг запізнитися на роботу (бо жив далеко), міг і раніше піти додому, як не писалося чи погано себе почував… Його здоров‘я також не залишало байдужими, пам‘ятаю, як його провідували і в Городищі в лікарні, і в Черкасах, коли лежав в обласній і обстежував нирки… На жаль, так склалося життя, що він утратив життєвий стержень, а до його здоров‘я, зрозуміло, нікому не було діла…

 Що він «не любив»?.. Критики. Але хто ж її любить?.. Йому, наприклад, підказували більше  «сидіти» над своїм словом, бо тоді, звісно, кожен його твір ретельно вичитувався редактором, коректором, відповідальним секретарем… Себто недоречності впадали в око і виправлялися…  Вадим прислухався, працював вимогливіше, але не до кінця. Особливо це помітно було в останнє десятиліття життя і журналістської праці… Пам‘ятаю його слова про свою творчість: «Мені так дано, що все, що написав одразу, все вже добре, нічого правити не треба…». Не знаю, на мою думку, він дещо перевищував, м‘яко кажучи, свої творчі можливості… Адже відомо, що й Тарас Шевченко був дуже вимогливий до свого слова і працював над ним. А Стефаник?..

Багато городищан запам‘ятали Вадима Нікітенка і як своєрідного «чудика». Він міг іти по вулиці, апетитно вминати булочку, а другу тримати в руці, ні на кого не звертаючи жодної уваги… Він любив смачно поїсти й попити «Коли»… Їв часто, багато… Мабуть, через те, що був огрядним, організм постійно вимагав калорій…

З приводу його біографічних даних, що гуляють в Інтернеті, хочу вточнити: Вадим Нікітенко лише навчався в Кіровоградському педагогічному інституті, але закінчив тільки перший курс та перевівся на заочне відділення, де провчився з рік… І все. Диплом спеціаліста-філолога він здобув, заочно закінчивши Черкаський національний університет ім. Б.Хмельницького. Сталося це, коли працював журналістом «Вісника Городищини». До слова, ініціатором, щоб він вчився, стала редакція, бо Вадим був «важкуватий на підйом», – вважаючи, що і так усе знає… Та редакція дуже наполягла і навіть возила його «на оглядини» з рекомендаційним листом-проханням для ректора…

Ще пригадую одну з останніх наших «очних» зустрічей років п’ять тому, коли Вадим запросив мене на свій єдиний творчий вечір, який йому організували в Городищі…

Враження залишилися дуже хороші, бо він своєю творчістю заслужив на ще більшу увагу… На «вечорі» серед білого дня у затишній залі він читав свої твори, зокрема й вірші, бо був ще й талановитим поетом…. Вірші були українською, але кілька чужою мовою…

Після «вечора» Вадим запитав, чи все сподобалося?.. Чесно відповіла: сподобалося, але тільки навіщо пишете вірші російською мовою?.. Поет відповів приблизно так: «А що, як мені нею так добре думається і пишеться?..». Я знизала плечима, бо мені було не зрозуміле ні таке пояснення, ні такі «вірші»… А Нікітенко, здається, дуже образився за мої слова, бо не телефонував з рік… Може, не треба було їх говорити… Адже йому справді видніше…

 Та попри все я завжди згадувала і згадую Вадима Нікітенка як  світлу людину, талановиту особистість, зрештою, як свого колегу, з яким працювала такий тривалий час… Тим паче, що він єдиний із того покоління редакції, який публічно сказав добре слово і про свого першого редактора, і про інших колег…

Сьогодні, 13 вересня, Вадиму Нікітенку виповнюється «всього 53 роки». (Як жартома він розповідав, мама народжувала його два дні: «Ви ж розумієте, що все велике народжується довго і в муках…»). На людські мірки 53 роки – це час фізичного, духовного і морального розквіту, а, особливо, творчої особистості. Тому тривіальне «Бог забирає до себе найкращих» у випадку з Вадимом сприймається більше боляче, ніж справедливо, бо скільки б він ще написав цікавих творів і видав красивих книг!.. Ще хочеться вірити в те, що пам‘ять про нього як про талановиту людину, яка залишила такий неповторний, не буденний слід на землі залишиться у багатьох-багатьох поколінь, найперше в городищан, серед яких він жив і невтомно працював…

Зокрема й для них.

Дуже шкода, що Вадим не дожив до сьогоднішнього дня. Не віриться в це. Невимовно боляче… Вічна йому пам’ять і Царство Небесне.