Симиренко — хрещений батько Гулака-Артемовського

Опрацьовуючи в Черкаському обласному архіві записи Метричної книги Покровської церкви містечка Городище Черкаського повіту Київської губернії, звернула увагу,  що в п’ятьох синів її священика Степана Артемовського ( Петра, 1800 р.н., Михайла, 1806 р.н., Захарія, 1810 р.н., Семена, 1813 р.н. і Дмитра 1826 р.н.) хрещеним батьком є «Стефан Семеренька». Неважко здогадатися, що під цим ім’ям і прізвищем значиться  Степан Симиренко — один із засновників ще одного відомого українського роду, роду промисловців,  учених і меценатів. Саме так на російський лад записано його прізвище і на польський — ім’я.

Через відсутність джерел важко відтворити життя Городища початку ХІХ століття. Однак, навіть із того, що маємо, можна твердити, що до еліти його жителів належали представники духовенства, місцевого дворянства  (українського й російського), польської шляхти, представники влади, а також кілька заможних родин з поміж місцевих селян та «різночинців», тобто осіб не зовсім визначеного соціального стану. Отже, родина священика Стефана Артемовського належала до еліти й була в Городищі добре відомою та шанованою.  З цього ви­пливає й те, що священик приятелював із представниками свого кола, численними родичами, представниками впливових містечкових родин. До яких, безумовно, належала й сім’я Степана Симиренка.

На жаль, відомості про нього скупі та суперечливі. Достеменно  знаємо тільки те, що він – вихідець із козацького роду, і його батько Андрій Семирукий довгий час козакував на Запорізькій Січі, де зажив слави завзятого й кмітливого вояка, який, мабуть, також успішно ще й господарював на власному хуторі ( як тоді це було заведено в багатьох запорожців).

На інтернет-сторінках, де йдеться про Симиренків, життєва доля Андрія  приписується його синові Степанові. Насправді ж він не міг «козакувати на Січі 20 років» хоча б через те, що останній осідок запорожців на Дніпрі було зруйновано в часи Степанового дитинства.

Також є поширеною думка й про те, що Степан з якихось причин утратив волю та став кріпаком поміщиці Олександри Браницької.  При цьому дослідники посилаються, зокрема, на «Ревизскую сказку 1811 года Киевской губернии Черкасского уезда местечка Городища  Её Сиятельства госпожи графини Александры Васильевны Браницкой о состоянии мужеского пола крестьян», у якій згадується Степан Андрійович Симиренко та вказується його рік народження (1765).

Проте п’ятиразове  кумівство у священика Покровської церкви ставить під сумнів факт його кріпацтва. Бо не міг Стефан Артемовський — представник місцевої суспільної верхівки, брати за кума звичайного селянина та ще й кріпака.

Тож запис  у «Ревизской сказке» можна твердити як помилковий або такий, що не мав жодної правової основи.

То ким же насправді був Степан Симиренко в той час?

Про це можна лише поміркувати, посилаючись на перекази в Городищі, що дійшли до нас. Вони ґрунтовно відтворюють те, що сховав невблаганний час. Зокрема свідчать, що в Городищі Степан Симиренко мав землю. І не де-не-будь, а на Піщаній. Себто там, де й Гулаки-Артемовські! Одну місцину на Вільшанці й понині називають Симиренчиною Греблею. Отже, і Стефан Артемовський, і Степан Симиренко були не просто земляками-городищанами, а ще й сусідами. З усього видно — добрими, бо тільки добру й близьку людину беруть хрещеним батьком своїх дітей.

Майже ровесники (Артемовський 1772 року, Симиренко 1765-го, як для чоловічої дружби, різниця незначна), вони, напевне, добре господарювали й часто допомагали одне одному. Адже відомий потяг Симиренків ставити водяні млини, вітряки… На Піщаній, на Вільшанці, напевне, стояли водяні млини обох господарів, хоч господарство Симиренка, можливо, було  успішнішим.

 Також добре відомі його вміння й хист до торгівлі. Тож землі на Піщаній розорювали, вирощували збіжжя, і Степан залюбки торгував і зерном, і борошном, і живністю… Недаремно ж уже його син Федір стане відомим купцем-мільйонером… Хист батька перейняв і нащадок…

Тож Степан був заможною людиною, добрим господарем, шанованим у містечку.

Він дружив з Артемовським і як сусід, і як кум часто відвідував його, і , як мовиться, жодне сімейне чи релігійне свято не обходилося без кума «Стефана Семеренька».  Можна сказати навіть більше: Степан Симиренко був «родинним» кумом, адже, наприклад, у вересні 1813 року хрестив сина Івана в рідного брата Стефана, Василя, до слова, старшого диякона Покровської  церкви. Значить, Симиренка не цуралися й інші Артемовські. Бо, безперечно, були на те причини, щоб не цуратися, а навпаки – щиро поважати й любити.

Вихідця з козацтва, Степана Симиренка обминула кріпацька доля. У Городищі він був знаний як син козака та ще й дуже відомого. Завдяки господарському хисту зумів розбагатіти, що також говорить про нього як про вільну людину.

І ще раз підкреслимо: у Степана Артемовського Симиренко хрестив п’ятьох синів, взяли  його  за кума і в лютому 1813 року, коли народився Семен. Читаємо  запис у Метричній книзі: «Месяца февраля 4. У благочинного священника Стефана Артемовского и жены его Варвары родился сын и крещён февраля 6 именем Симеон. Молитвовал и крестил священник Иоан Левицкий. При требе был диякон Василий Артемовский и пономарь Исидор Ляшевич. Восприемниками были Фекла, жена стихарного дьячка Кирилы Александровича, Стефан Семеренька».

На промовистий факт, що в нашого знаменитого співака й композитора хрещеним батьком був Степан Симиренко, ніхто з дослідників не звертав уваги. А даремно. Адже це свідчить про міцну дружбу представників роду Гулаків-Артемовських і роду Симиренків. Тобто, їхні життєві долі тісно перепліталися. Загально відомо є також те, що Семенів дядько, відомий поет і байкар Петро Петрович, листувався з керуючим заводом Симиренків у Млієві Олексієм Івановичем Хропалем, зятем Федора Степановича Симиренка, з яким товаришував і наш Великий Кобзар.

А якщо згадати, що в сім’ї Артемовських  із шестирічного віку виховувався Євдоким Шевченко, двоюрідний брат великого сина України, і зворушливу дружбу, пронесену через усе життя Семена й Тараса, то до дружби двох відомих родів  потрібно додати ще й Шевченків.

Варто не забувати, що «Кобзар» було видано коштом онука Степана Симиренка,  Платона. Можна припустити й те, що про Симиренків Тарас дізнався й познайомився через Семена. Бо не міг він не розказати найкращому товаришеві про свого хрещеного батька, його родину. І відвідуючи маму композитора, Варвару Арсентіївну, Тарас міг відвідувати й передавати вітання  від Семена й родині Симиренків. Маю на увазі ще до заслання поета, бо  відвідини Млієва і фірми Яхненків-Симиренків будуть пізніше, і то вже інша розповідь.

Про те, що Семен Гулак-Артемовський завжди пам’ятав хто його хрещений батько і підтримував найтісніші зв’язки з його родиною, можна було лише здогадуватися. Зокрема, й про те, що в час свого гостювання в рідному Городищі в 1844 році він не раз і не двічі зустрічався із Симиренками. Найперше із Федором Степановичем – сином його хрещеного та Платоном Федровичем, майже своїм ровесником, майбутнім керівником великої фірми «Брати Яхненки і Симиренко», в часи коли у Млієві постане чи не найбільший у Російській імперії цукровий завод. Ймовірно і те, що у 1844 році Степана Симиренка вже не було…

На превеликий жаль, серед тієї значної частини літератури і документів, з якими я працювала і по крупинці знаходила щось нове про великий рід жодної згадки про стосунки Гулака-Артемовського і Симиренків не знаходила. І зовсім випадково гортаючи підшивки «Вісника Городищини» за 90-ті роки минулого століття натрапила на інтерв’ю Тетяни Володимирівни Симиренко – внучки Левка Платоновича Симиренка, яка серед небагатьох представників великого роду уціліла від сталінсько-комуністичних репресій, виїхавши до Канади, де прожила решту свого довгого життя. І  прочитала рядки, які стають непрямим підтвердженням думки про найтепліші стосунки Семена Гулака-Артемовського із Симиренками.

Вони варті того, щоб їх зацитувати: «Наш родинний архів було спалено агентами НКВС в ніч арешту батька 7 січня 1933 року. Чекісти не захотіли вивозити папери і пішли найлегшим шляхом, кинувши все до груби у вогонь. Так загинули листи С.Гулака-Артемовського, Т.Шевченка, малюнки Великого Кобзаря, інші безцінні документи діячів вітчизняної культури, з якими родина підтримувала дружні зв’язки».

Отже, всі, хто цікавиться долею нашого співака і композитора не помиляються – він таки дружив із Симиренками, для нього вони були рідними близькими людьми. Тим паче, що писав Гулак-Артемовський дуже рідко і зовсім не багатьом. (За свідченням Т.Шевченка «Семен скупий на  листи…») І можна лише пошкодувати, що жорстока російсько-радянська комуністична система понищила усі сліди цих зв’язків. Як вона злочинно протягом багатьох десятиліть нищила українську культуру і все українське.

А ми, «правнуки погані» Великого Кобзаря, Семена Гулака-Артемовського і Симиренків байдуже все це спостерігали.

А часто ще й допомагали…

Прийшов час спокути гріхів.    

На світлинах :

1. С.С.Гулак-Артемовський
2. Зліва направо: Платон, Володимир, Левко Платонович, Тетяна Симиренки
3. Картина О.Баумейстера “Тарас Шевченко на гостинах у Платона Симиренка“
4. Весілля в Канаді. Праворуч Тетяна Володимирівна Симиренко

З приводу екскурсій до музею родини Симиренків

телефонуйте: 097 41 49 513

Ласкаво просимо!